Пустелі

2021-10-13 13:54:54 МОЙРИ

сьогодення стелиться за вікном,
пронизує кожен камінчик підмурків,
сновиди оббивають пороги чолом,
мостять собі ложе із зів’ялих вінків,
які з холодами дівчата зняли із голів,
розпустивши додолу довгі коси,
сплітаючись із призначенням своїм,
оберігати довіку цей край світу –
цю темінь і чернь, глибокі яри,
посмуговані лавою зелені луги –
замолюючи богам роз’ятрені рани,
омиваючи мертвим тіла нагі.
сновиди виривають їхні коси
й устеляють ними свої вінки,
щоб не змерзнути від роси тужливих ранків
і сховатися від останньої війни.
дорога край світу пролягає між горами
із кратерами вулканів знищених надій,
між горами струменить потік магми,
повен сліз дівчат і сновид.
із кратеру час від часу визирає Він
і мовчки осушує все довкола,
наказує лиш поглядом обрізати нитки
і повернути сновидам їхні зрізані крила. Відкрити / Коментувати

2021-10-11 13:05:16 ЧОРНА ДУША

Чорнота огортає своїм покровом,
ховаючи мене мов зламану ляльку у труну.
Мої очі перев’язані стрічкою,
щоб не могла дивитися в очі тим,
з ким важко прощатися навік.
Відлік веде глухий стук заліза об дерево
до моменту, коли випустять гончих
на пошуки моєї душі, такої ж чорної,
як і цей покров, в який мене закутали,
щоб не могла обійняти дорогих людей.
Вже чую виття псів на запах сирої землі,
що рвуться крізь мури наших світів –
у них своя обідня, у мене своя обітниця –
на шальках терезів забагато життів,
які не можна виміняти на ліпшу карту,
чорним душам не дано обирати –
і Зірка може стати Вежею,
попід ребра поціленою блискавкою. Відкрити / Коментувати

2021-10-10 20:49:51 Де та мить, коли потрібно просто зупинитися й нічого не говорити? Як просто щось сказати, про що пожалкуєш, але назад вже не перекрутиш, і у відповідь будеш чути лише тишу. Проте й у тиші є своя істина. Розуміння цього приходить надто пізно, коли вже нічого не виправити. Відкрити / Коментувати

2021-10-10 12:05:21 МЕРТВІ

ненароджені страхи
мертворожденні надії
пророслі на стріхах храмів
оточені частоколом кісток
загостреним дотиками
спраглих до звершення див
де ви є коли сонце встає
і освячує своїм кадилом
тлінні рештки ваші
що стирчать із розломів
проростають у дірках
пнуться колонами ввись
до всесильного бога
вище вавилонської вежі
благаючи про поміч
сумішшю із різних мов
зливаються їхні голоси
воєдино у каноні молитов
де ви є коли бог відвернувся
від ваших спроб дістатися раю
вам лише пекло уготоване
тож проростайте у землю
не торкайтеся храмів
вам не дотягнутися
не осквернити собою стріхи
надії страхи зотлівайте
вас ніхто не згадає
коли сонце загасить кадило Відкрити / Коментувати

2021-10-07 10:48:45 ЖЕРТВА

горить земля як ступаю необережно погойдуючись
мов у винній заграві линуть над горизонтом вогні
укриваючи мій шлях збиваючи з пуття миготінням
увіковічнених на скрижалях мойр скупчень зорь
мов родимок на моєму тілі серед пагорбів пантеону
богів знищених неволею і закованих у ланцюги
мов біснувата дичина що рветься серед ночі
закликаючи надламними голосами до помсти
за сплюндровані роки битв зла із більшим злом
несамовито деручи жили розпеченої тріщинами землі
загубленої у часі без чітких орієнтирів сторін світу
вивергаючи полум’я плутаючи день і ніч пекло і рай
витягуючи струну за струною кожен паросток життя
що пнувся вберегти себе у цій круговерті болю
мов юродивий стражденно кричав навздогін тим
хто готовий був до стрибка у пащу своїх пристрастей
не дочекавшись поки небо упаде й поглине свою жертву Відкрити / Коментувати

2021-10-06 17:23:39 ДЕНЬ

Перехоплює подих, прискорюється пульс –
ще трохи і цей день зомліє від відчаю,
зануриться на саме дно із головою,
без продиху, без відчуттів – кане у небуття.
Осиплеться міст, який він не зміг перейти,
розкришаться стіни фортець, не взятих в обійми –
день згасає, захлинається, а ти непорушна
стоїш на узвишші й білим стягом
розганяєш вітрила хмар, що тонуть у чорнилі,
розлитого понад руїнами цього світу,
спостерігаєш кінець важливої для себе епохи,
плачеш над її уламками, стираючи шкіру на колінах,
роздираючи шкіру на тілі, рвучи одіж,
однак не в силах змінити рух історії,
пригальмувати свою Атлантиду.
Перехоплює подих, прискорюється пульс –
води зімкнулися над твоєю головою, біль відступа,
а день знову починає свій крок. Відкрити / Коментувати

2021-10-05 18:19:34 ПОВЕЧІР'Я

У час, коли довшають тіні,
ти шукаєш крутого шляху нагору.
Камінці висковзають з-під ніг
і котяться донизу на жовтаве листя,
звіяне з пагорба у видолинок.
Ти хутчіш біжиш на гору додому,
до світла, тепла і затишку.
Сполохані гілки кущів тягнуться,
вбирають у себе твій запах,
бажання, втому, біль і запал.
Вони безмовно шелестять услід,
дивуючись твоїй швидкій ході
і ледь вловимому страху
залишитися тут на мить довше.
Бо у час, коли довшають тіні,
ти понад усе хочеш бути зі сім'єю.
Легкий дотик зіпрілої долоні -
і твій рятівник тягне тебе нагору.
Аж ось на сірій запиленій дорозі
погляд вихоплює червоний листочок,
що одиноко лежить далеко від дерев,
занесений вітром невідь звідки.
І вмить тобі вже не шкода себе,
тільки цей спалах осіннього дня. Відкрити / Коментувати

2021-10-03 19:24:13 ​​БІЛИЙ ПЕС

Що в очах твоїх - вчорашній день,
устелений бруківкою шлях,
тихий крик залізяччя колій,
стукіт кісток - оберегів на щастя
і білий пес, що біжить на зустріч.

Що в словах твоїх - псалми покаяння,
молитви за упокій розломів земної кори,
подяка за ще один прожитий день,
тепло найдорожчих, що не гріє,
і виття білого пса, що біжить за тобою.

Що у діях твоїх - плетиво хрестиком,
вишивка мереживом із пазлів тіл,
вгаптованих у канву подій,
свідком і співучасницею яких стала,
мимовільно вдихнувши опіати душ.

Білий пес тебе наздогнав - що на відкуп даси? Відкрити / Коментувати

2021-10-02 12:30:20 Здається, ніде Київ гостро не відчувається як у метрі. Для мене завжди центральні станції були індикатором того, що ми з мамою приїхали в гості. І досі як тільки опиняються в центрі у метрі, це відчуття туристки огортає мене з новою силою. Відкрити / Коментувати

2021-09-29 20:47:38 Засихай. Квітам у пустелі не місце –
будеш стерном ранити босі ноги – заслужила
серед тиші вбирати у себе непророслі паростки
сили віщунки – наповняться ними клітини
нагого тіла, обпеченого заклинаннями пророків –
непосильний тягар перекладаєш собі на плечі –
ворожіння на кістках печерних тварин
і на малюнках тубільців серед німотної тиші,
чи не вони тебе переслідують у спеку,
коли із джерела випаровується вода
і проливається сарною на пошерхлі поля
із гнилими ґрунтами, де сапа чужинців
застряє по деревко – заслужила
спитати, за що кривди заподіяно,
але хто тобі скаже, хто відізветься –
серед простору порожнечі пусткою ляжеш сама.
Засихай. Квітам у пустелі не місце –
не від хорошого життя перекотиполем стають,
не від дощових хмар випалюється земля –
заслужила койотом вити серед пустелі,
яку породили твої діти. Відкрити / Коментувати