Кашель маркетолога

2020-02-05 00:26:35 04.02.2020

Смолою заливали дах,
і стеля укривалась чорним.
Пружним мороком
встилались перехрестя,
пахло літом, бітумом,
дорогами.
Покорою.
Cмола стікала стінами,
і раз по раз лишала білі
краплі цегли.
Вони світилися і
ніби говорили, що надія —
це глибока помилка,
що за смолою вже нічого
окрім мороку.
Озброївшись ножем і шпателем
я заходився відчищати
стіни, стелю, дах.
Смола не піддавалася,
і ніби насміхалась,
що ці спроби —
то глибока помилка,
хвилини — скелі,
я — ослаблий птах.
Най буде так.

Смолою заливали дах,
а я погодився, що
годі вже боротися,
коли і в мороку є користі.
А зранку все відтане,
забіліє знов.
Словом, сон — це
передвістя сонця.
На квадратних метрах
загортаюся у сон цей.
Тож і ти заховайся за сни,
моя люба.

Засни. Відкрити / Коментувати

2020-01-30 01:30:25 29.01.2020

Сонливо стукочучи рейками, похитується старий купейний вагон. Темно-червоний дерматиновий інтер'єр, екстер'єр — традиційний синій, укрзалізничний. Пам'ятаю, колись на першім курсі прокинувся, а в мене ноги сині-сині, як оцей вагон. І я наче аватар. А то простиня нова мазалася, дешева видно була.

Тут все просякнуте старістю і слідами життя інших людисьок. Він ніби маленька планетка, яку засмоктує чорна діра, а та все пручається, пручається.

Біля вікна сидіти добре. Наче дивишся кіно. Лиш вікна поганенькі, заклеєні і заткнуті чим було, аби не дуло. І те "чим було" значно ближче до чорної діри за сам вагон.
Гарно, але бридко і холодно біля вікон.
Огрядна провідниця збирає квитки, ніби тролейбусний кондуктор, якому треба хутро обілетити всіх і цапнути за шкірку зайців. Відчуває себе повноправною господинею вагону.

Товстезним ланцюгом прикута верхня поличка — довічна ув'язнена і слуга залізної коробки. Завжди людиська бояться впасти з неї серед ночі. Так і засинають, гріючи руками самотні ланцюги.

На диво, сьогодні моє купе зовсім пусте. Немає ні солдатів, ні бабусьок з клунками, ні неохайних чоловічків з рибою. Навіть дітей. Може, у цій самоті й до ранку доїду.

Вечоріє. Розклав матрац, застелив постіль. Гасне світло у вагоні і спалахують ліхтарі за вікном. Трохи погортаю стрічку у фейсбуці і відключуся.

Вранці я знову прокинуся в тому ж ліжку. Не вагонному. Вдома. Знову приготую квитки, паспорт. Знову зустріну господиню шістнадцятого вагону і трястимуся потягом до Києва. Тепер я вже спробував усі варіанти і напевне знаю, як вирватися з цієї пастки часу. Тепер я знаю, але більше не хочу. Та й навіщо?
Тепер щодня я сідаю у потяг, читаю нові й нові книги, говоритиму щоразу з іншими людьми і проживатиму все це знову і знову. Вдалий день. Знати б, коли це кіно набридне мені? Відкрити / Коментувати

2020-01-28 01:42:21 27.01.2020

Сьогодні сонячно. Мабуть, аж занадто сонячно для листопада. Я очікував на холодний вітер, що різатиме шию і куйовдитиме волоссячко, вологе і липке повітря, від якого не сховатися у куртці. Але сьогодні тепло. Занадто тепло.
Певно, так всесвіт натякає мені на те, що все буде гаразд. Перше побачення з Мариною, все ж.
Мабуть, вона зустріне мене трохи холодно, боязко, скаже: "Привіт, Паша". А я тепленько так обійму і розтоплю той іній невпевненості.
Мабуть. А поки стереопастор читатиме проповідь із випадкової комбінації пісень крізь холодно-білі навушнички. І от зі старими піснями по судинах потечуть люди, спогади. Те, що було і ніколи більш не повториться. Як легко рандомізатор визначає мій настрій на сьогодні. От тепер — меланхолійний. Розслаблений. Не найкращий для побачення, певно.

Передав за проїзд. Потім ще передав за проїзд. І ще. І знов. Та скільки вас там? Набридло, треба змінити дислокацію. Ось тут, біля заднього віконечка зручно стояти. Власне, саме стояти якраз і не дуже зручно, але можна дивитися, як за обрієм зникають будинки, стовпи, пішоходи. І коли я вертатимусь увечері додому, все буде зовсім інакшим, хоча, неначе й таким же.

Коли я влітку працював баристою у переході метро, Марина приходила завжди в один і той же час. І лише у будні. Там ми й заговорилися. Тиха, трохи неприступна, але із дивним поглядом. З таємничкою. Ніби хотіла чогось, але по-дитячому не говорила того. А що мені? Говорить до мене, то й говорить, я ж не проти. Хоча б не так нудно стовбичити у вогкому переході. Потім вона почала заходити на вихідних. Думав, по роботі десь, чи просто деінде виходила. Але якось вона зізналася, що їй зовсім не було з ким поговорити. От і ходила пити каву на мої зміни. Потім вона зникла. Чекав на неї щодня, виглядав на сходах, але марно. Ловив схоже темне волосся у перехожих, але то була не вона. Закінчилось літо, закінчилась робота, закінчилася і моя Марина. Майже забув. Почався 4й курс, з ним і холоди.
А це от підписалася тиждень тому в інстаграмі. Чудно. Як вона знайшла? Ми ж навіть не обмінялися телефонами. І так знайомо звучить її прізвище. Перевірив телефонну книгу, соцмережі. Немає. Мабуть, здалося.

Не впізнав Марину. Стала ще худорлявішою, очі неначе запали глибше. Обійняв. Нічого не сказала. Просто притулилася головою до грудей і довго не пускала. Ось так, зовсім чужу людину, вчорашнього кавовара з переходу? Чудна якась. Підвела очі. Вони ніби вимиті сльозами вже кілька місяців. Чисті, сині, але виплакані.

Ми довго ходили. Більше двох годин, аж доки я зміг її нормально насмішити. Думав, мій запас факапів от-от скінчиться, а вигадувати щось я не мастак. Їй стало легше. Взяла мене під руку, посміхнулася і вже більш не тікала в себе. Ніби та ж Марина, що й була у липні. Ми говорили про все, лиш одне я боявся запитати — що з нею сталося. Такий вже я, боюся зачепити. Вважатиме, що готова — скаже сама. Ми ще зовсім чужі. Навіть не друзі. Говорили про все і розійшлися біля її будинку. Так вже страшно було відпускати десь далеко від дому. Такою беззахисною здавалось мені це пташеня.

Лише вдома я зрозумів, звідки знаю її ім‘я.
Випадково натрапив на одну статтю і відчув, як вуличний холод ріже мої легені. Ось воно, це ім’я. Ось воно. Марина Савіна. У списках. Списках обміну полоненими. Відкрити / Коментувати

2020-01-19 18:48:58 Дякую за те, що читаєте ці тексти

Відсьогодні я спробую постити більшість лише в тг, без Facebook. Видається так, що тут затишніше і є невеличка аудиторія тих, кому не байдуже.

Трошки про історії.
Я намагаюсь писати по тексту щодня. Раніш це була домашка на курсі копірайтингу «Писанина». Курс завершився, але писати я продовжив. Люди і тексти — найцінніше, шо я отримав з курсу. Кожну історію намагаюсь писати не більш, ніж за 1 годину. І зовсім не редагую опісля. Ну, хіба де кому пропустив.

Коли складатиму їх до збірки «Сенси», доведеться прогнати через кілька ітерацій редактури. Але зараз ви маєте змогу бачити найранніші версії.

Дякую вам. І дуже всіх ціную . Відкрити / Коментувати

2020-01-19 18:28:01 19.01.2020

Хлюп-хлюп-хлюп. Аля вискочила з таксі і бігла мокрим асфальтом, спустошуючи маленькі калюжки чистенькими білими кросівками.
День у день місто не змінювалось у Алиній пам'яті. Ті ж пішоходи, машини, вивіски і дерева. Усе звично, передбачувано і ніби на своїх місцях. І дощ не змінювався, не хотів нікому поступатися місцем, і тихо шурхотів повітрям, пішоходами, вивісками, деревами, асфальтом. Алею.
У кав'ярні майже порожньо. Дивно, що за цієї погоди так мало людей забігають бодай погрітися. Може, бо зовсім не виходять з дому?
А от Аля вийшла.
Вже з порогу її охопив солодкий запах випічки і кави. Так звично, передбачувано і п'янко. Круглі білі столи, полички зі світлинами на стінах, незручні дерев'яні стільці. Біля величезного панорамного вікна місце не зайняте. Вона полегшено видихає поряд із ним, обережно складає коричневе пальто і кладе на стілець.
Бариста готує капучино, чемно ставить на стіл. Тут все незмінно, хіба от баристи щоразу різні.

Він не мав соцмереж. Вона не знала його біографії. Зрештою, вона достеменно не знала його.
Вони довго і багато говорили, але про побутове — ніколи. Вони проводили разом багато ночей.
Та якось вранці Алина мрія зникла, залишивши по собі невеличку записку на аркуші цупкого паперу.

Щороку, одного й того ж вогкого осіннього дня приходить вона до кав'ярні. Сідає біля вікна, заплющує очі, глибоко й повільно дихає, вслухаючись до звуків і запахів. Потім дістає з кишені складений вчетверо невеличкий папірець, розгортає, тоне у кожному символі каліграфічного почерку.

"3 листопада о 18:30.
Кав'ярня, в якій ми познайомилися.
Я прийду". Відкрити / Коментувати

2020-01-17 01:43:13 16.01.2020

Вперше за зиму вона вийшла на балкон. Тут було прохолодно, зі всіх щілин тягнуло самотністю і безвихіддю.
За вікнами миготіли сині маячки швидкої, безшумно спалахували вікна у будинках по той бік вулиці. Сумирно горіли ліхтарі.

Інна завмерла і прислухалася до міського шуму. Десь далеко ледь чутно було свист, більш схожий на писк гальм потягу. Цей звук найліпше чутно увечері, коли двір затихає. А зараз він був фоновим звуком, розчинявся серед вітру, гудіння гуми по асфальту, моторів та балачок пішоходів.
Лейтмотив усього життя за стінами квартири — цей міський шум, цей нестерпний ембіент.

Вона болісно видихнула, спершись долонями на стару дерев'яну раму. Серце калатало швидко. Сильно стискалися повіки. Не хотілося розплющувати очі.

Сьогодні знову наснилося, ніби її затягують сипучі піски. Поступово, аж до голови. У цей момент вона щоразу прокидалася, і не знала, чим сон завершиться. Може хтось-таки порятує?

У кишені коротко завібрував телефон і повернув Інну до життя. Тоді ж вона відчула, як сильно змерзла тут наодинці, полишила балкон, сильно ляснувши дверцятами, і закрилась, певно, до весни.

Самотні прагнуть залишатися серед людей, а людолюби — усамітнення. Інна достеменно не знала, яка вона насправді, отож зовсім нічого й не хотіла. Принаймні, так їй здавалося.

А вже за годину вона пересилить переживання і піде в аптеку. Ще за півгодини вона пригадає останню ніч із Андрієм, і що подвійна суцільна смуга буває не лише на дорогах і зебрах.
Андрій був ніжним і чесним. А потім чесно розчинився у міському ембіенті.
Андрій був вогником у ній. А потім яскраво спалахнув і миттю вигорів, мов стара ліхтарева лампочка.

Сьогодні Інна спатиме довго. Дуже довго. І нехай сипучі піски затягуватимуть її по вінця, вона додивиться цей сон. Хтось точно врятує її цієї зими у цих пісках. Напевне. Порятує. Відкрити / Коментувати

2020-01-16 01:24:20 15.01.2020

— Передайте за проїзд, будь ласочка, — Марія простягнула пожовану десятку жіночці у сірому в'язаному светрику.
Згвалтована Марійчиною кишенею купюра попливла руками до водія маршрутки і завершила вояж у стосику інших десяток. Тут вона своя. Тут її не жмакатимуть як непотріб, соваючи руками туди-сюди: за картками, телефоном, дріб'язком.
А до Машиної кишені на каторгу відправили новеньку двогривневу монетку. Вона ніби нічого не скоїла поганого, але так вже вирішив суддя — неголений водій дядь Вася із запрілою сигаретою в зубах. Вершитель доль великих і маленьких номіналів.
Принаймні, жмакання їй не загрожуватиме. Хіба випаде десь, закотиться під бордюр і знайде нового власника.
Але Марійка про це не замислювалась. Вона просто отримала здачу і була від того трохи рада. Не треба перепитувати, кричати водієві: "Агов, де здача з десятки?". Тепер можна дістати навушнички, заткнути вуха і впасти у провалля Лани Дель Рей, а потім, чомусь, Монеточки, чи навіть хз кого. Але не Винника.
Добре би не проїхати зупинку, як то буває зазвичай. Тоді Маші доводиться ходити пішечки трохи більше. Але і в тому є щось хороше. Принаймні, так думає її фітнес-браслет.

Сьогодні Марійчин День народження. Про це знають лише рідні і кілька друзів. Вона навмисне прибрала дату із соцмереж, аби не нарватися на лавину нещирих вітань.
І сьогодні ж Маша випросила вихідний, аби просто вирватися у місто, прогулятися, з'їсти шматочок шоколадного тортика, який щоразу проситься на язичок, але ж це калорії, а хочеться бути стрункою. Сьогодні можна. Та і вчора можна було. Завжди можна. Навіщо спинятися, якщо направду хочеться тортика? "Все у твоїй голові", — завжди говорила мама.

Сьогодні голова дозволяє все і одразу.
Завтра голова має бути холодною.
Завтра у Маші знову розмінування. Так, не вперше.
Аби лиш не востаннє. Відкрити / Коментувати

2020-01-14 01:00:41 ***
— Юра, ну шо за цирк, — скептично гортав стрічку Перший. — Юр, вони там шо, відбиті?
— Я б сказав, але там така історія, — виправдовувався голова СБ.
Перший підвів очі і кинув такий погляд, що у співрозмовника одразу питання і сумніви відпали.
— Ну це так треба. Ми і того придурка закриємо, і друзів його. Генеральний теж в курсі.
— Аа... — Перший трохи заспокоївся, але не так, щоб цілком. — Закінчуй цей цирк. Сьогодні закінчуй.
Він невдоволено видихнув і відкинувся у м'якому шкіряному президентському кріслі:
— Просто жах. Такий сором, такий сором... Це ж вийшло вже туди, за кордон. Мені приносили зведення. Що я казатиму?
— Це не жах. Жах у тому, що в цю легенду повірили. Ми то закриємо цих клоунів, але їхні підлеглі. Не повірите. Вони купилися на цю легенду. Ми робили зріз, і відсотків 60 вважають, що так і є. Весна, сніг... — байдуже махнув рукою. — А там — красиво скажемо, що для боротьби з корупцією ми підемо на все, навіть на дикий абсурд.
— І посадимо весну? — пирхнув Перший. — Ох ви закрутили. Драматурги...

***
— Пробач, якщо можеш, — так міцно схопив Надю Сашко, що вона й не встигла кліпнути оком, не те що усвідомити: Саша живий.
Вона заридала: гучно, але від щастя. Звідки ті сльози взялися, коли вже, думала, все виплакала в подушку і Наталчин светрик.
Вона цілувала кожен міліметрик колючого неголенного Сашиного обличчя, шию, одяг, руки.
Вона пробачала йому все, просто тому що він є, він існує, він живий і тепер поряд.
А Саша. Саша більше не хотів жодних сенсацій, відкриттів, пошуків. Найбільшим відкриттям, найнеймовірнішою сенсацією виявилася його Надійка. Марно шукати те, що завжди було поруч.

***
Світло пробивалося крізь холодні решітки автозаку, гуляло по запилених чоботах Мефодія, навіть трохи пригрівало, але Марковичу було все байдуже. Він притулився спиною до холодного борту і ніби карав себе за той корпоратив. А може за Толика. А може за валізи. А може за те, що взагалі спало на думку прибирати неіснуючий сніг. А може...
Автозаку теж байдуже, коли і за що картає себе Маркович, тому час від часу водій жорстко пригальмовував і пасажира трохи кидало салоном, повертаючи його до сумної реальності.
Приїхали. Конвоїри відчинили кузов, випустили закутого в кайданки Марковича на морозне подвір'я суду.
На запилених чоботях одна за одною з'являлися біленькі цяточки. Вони налипали на руки, одяг, конвоїрів і все намагалися залетіти у розкритий від подиву рот Мефодія Марковича Шпика:
— Сніг... От сука.
А сніг ставав все лапатішим, густішим, кружляв, підібраний вітром над сходами районного суду. Він не знав тієї історії, і йому було взагалі байдуже до неї. Він просто прийшов тоді, коли йому схотілося.
Починалася найсильніша віхола за останні 5 років. Відкрити / Коментувати

2020-01-14 01:00:41 13.01.2020

Загадкова історія Мефодія Марковича Шпика
ч.6. Заключна.

***
— А я думала, ти сміливий, сильний. А ти отак здався?
— Та іди ти, — буркнув наостанок Саша і грубо гепнув дверима.
Cварка, що не відбулася. За цей час вони обидва вигоріли, і це "іди ти" було вже попелом, останніми порошинками загаслого багаття. Надійка шкодувала про те, що влізла у це, а Саша ненавидів цілий світ, і Надійку разом із ним. Ненавидів його за те, що той скинув на нього непідйомну ношу, яка щосекунди нищила тонкий Сашин хребет і прагнула розтрощити його вщент, розбити на дрібки.
Та хіба Надя була в тім винна? Йому це не спадало на думку. Якщо вже ненавидіти світ, то без виключень.

***
А люд гудів і розносив містами, селами смішні смішності, ніби у Тхірську справді судитимуть весну.
Шепотілися шоковані юристи, судді готувалися до нечуваного прецеденту і вже мізкували щодо подальшої практики, а звичайний люд просто реготав. Посипалися мемчики у твітерах і фейсбуках, уїдливі коментарі, терабайти сарказму. А й справді, де б таке ще можна побачити — у цивілізованому світі судять весну за вкрадений сніг.
Не смішно було тим, хто повівся на валізові аргументи Марковича, і тепер вже не має зворотнього шляху. Всі в курсі: преса, публіка, верхи. Зліпили підозру, направили обвинувальний акт, вже от-от буде судовий розгляд. Ажіотаж нечуваний — очікується повний зал, коридор і ще маленький возик. Що ж лишається жертвам дискусії та майстерної переконливості Марковича? Лише грати виставу до останнього акту. Знати б ще, хто цей збочений драматург?

***
— Ви в безпеці, Сашо, — сухо відчеканила постать. — Так треба.
Чоловік потягнувся рукою і світло засліпило зморені Сашкові очі. Зараз вже він міг роздивитися кімнату. Зовсім не рай і не пекло. Звичайнісінька кімнатка, ніби лікарняна. Рівні білі стіни, лівіше від ліжка — чистенький письмовий стіл, кілька тумб із книжками і різним дріб'язком. Шафка. Етажерка з квітами. Ліжко звичайнісіньке, ніби з недорогого готелю. Вікна лише наглухо зашторені чорнющою шторою, що, здавалося, не лише закривала світло, а й поглинала його.
Чорна постать теж була звичайною людиною. Такий чоловічок, якого і в маршрутці, і в магазині перестрінеш, і навіть не зважиш на нього. Звичайна собі людина. Хіба от постава з відлунням колишньої кремезності, може навіть виправки.
Чоловік простянув руку до Саші:
— Анатолій. Можна просто Толя.
Саша було спитався, як це все вийшло так, чи не наснилося йому все те страшне лісове дійство, і тоді ж трохи злякався, відвів очі.
— Ні, це був не сон. На жаль для вас, Сашо, це не сон.
Він тихо присів на краєчок ліжка і почав роздивлятися розпухле від сну обличчя бранця.
— Скажу навіть більше. Ви, Сашо, влипли випадково. Ми процес контролювали, — запевнив Толя, — ще відпочатку. А от в ліс вас вивезли справжні відморозки. Але то таке.
Він підвівся й махнув рукою.
— То дрібниці, бо ми були поряд. Ви ж цілий?
Саша боязко кивнув.
— От і добре. А документи...
Толя розповів йому довгу історію. Як його колись приставили до Марковича, аби слідкувати і документувати всі махінації, як не давали ходу справі, як він підлаштував все так, щоб Наталі до рук потрапили саме ті документи. І ще дещо. Надія. Це вона передала копії у жовтому конверті. Це вона хотіла, аби Саша мав сенсацію і розкрився, відкрив себе собі і світові. Щоб він нарешті відчув себе потрібним і бажаним журналістом.
Надійка. Тендітна й тиха дизайнерка, якій страшно було навіть подумати про те, що далі станеться, яка боялася ще більше від Саші і сама би ніколи в житті не зважилася взятись за це. Вона хотіла, аби Саша отримав свою сенсацію, аби він став сильним, сильнішим в мільярди разів від неї, успішним. А вона — скромно стояла би поряд, навіть за спиною, і не дала би впасти. Щоб всі впізнавали його і казали "Олександр і якась дівчина".
— Надя? — перебивало дух Сашкові, — Так це Надя — мій сікрєт санта?
— Вона. Відкрити / Коментувати

2020-01-12 00:18:22 11.01.2020

Загадкова історія Мефодія Марковича Шпика
ч.5

***
— Толя, альо, — гаркнув Маркович, розвертаючись на перехресті. Тримати телефон щокою не дуже зручно, але вже звичка така. — Альо.
— Слухаю, Маркович!
Толик вже був не радий, що взявся за цей цирк. Зараз він сумно дивиться на дружину, що лежить поряд у спальні, і чекає, що цього разу утне Маркович. Так вже привчився, ще на службі. Дали наказ — треба виконати. Думати не треба. Будеш довго думати — прилетить по шапці. Ну хіба ж це його провина? Тепер ще дружина біситься, що весь у цій історії, часу їй не приділяє. Але Толик намагався про це не думати. От закінчиться весь цирк — поїдуть в Турцію. Може заспокоїться.
— Толик, — гарчав шеф у телефон, — ти порішав з журналюгою?
— Як ти і сказав. Капітально. З гарантією.
Мефодій гидко зареготав, плямкаючи.
— Так і знав, що і цей — продажна шкура! — він вдоволено усміхався, забуваючи про дорогу. — Скільки взяв за гарантію?
— Ти про що?
— Скільки, кажу взяв. Ну грошей. Не бійся, ми по воцапу. Тут не слухають.
— Та ж цей, — перелякано запнувся Толя, почухав носа і швидко вийшов зі спальні, — які гроші?
— Толя, — цей раз перелякано запнувся сам Маркович, — а скажи мені, ти ж його не замочив?
Страшні думки і версії дзижчали у його голові: тіло в ямі, а може в річці. Це ж воно колись спливе або викопається. Статті кримінального кодексу, суддя, що гепає по столу, задоволена прокурорка у формі. Наручники, що металево холодять руки і тиснуть, тиснуть, болять. Від того перебивало дух.
— Н-ну як... Технічно ні.
— А практично? — все не спинявся у фантазіях Мефодій.
— Десь серед лісу прив'язаний. Думаю, вже замерз.
Маркович різко втиснув гальма і спинився посеред пустої вечірньої вулиці. Йому схопило серце, різало, кололо. Ніколи не було так страшно, як ось зараз.
— Маркович, альо. Маркович.
Але він скинув. Ледь виповз із машини, став, тримаючись за капот. Дихав. Глибоко дихав. Єдине, що міг вдіяти Мефодій — це глибоко дихати.

***
Ната злякано дивилася на заплакану Надію і не знала, чим зарадити. Обіймами горю не допоможеш. Дивне відчуття причетності. Ти ніби й хочеш зробити краще, але все пішло шкереберть через якісь дурні співпадіння. І от чиєсь життя майже зруйноване.
Але краще все ж обійняти. Обійми завжди рятують. Вона пригорнула до себе ослабле Надійчине тіло і відчула, як тисне горло, мокріють очі. Ох, як важко відчувати біль близької людини. Хочеться кинутися в неї повністю, забрати все, ніби громовідвід, ніби та губка, і випустити все у сухий грунт біля під'їзду. Щоб все розлетілося світом і мікрочастинками розгубилося, розсіялося. Лише б не осідало у людині.

***
Темно, але не холодно. Навіть темно і тепло. Сашко спробував рухати тілом, але нічого дивного, болючого не відчув. Навпаки, все було розслабленим, тепленьким. М'яка подушка, ковдра. Мабуть, так виглядає потойбічний світ. Отже, скоро прийде чорт або янголя.
Але кімнатка зовсім не освітлювалася, отож бо і двері невідомо де. Звідкіля чекати на гостя?
Саша вирішив подрімати ще. Кажуть же: "На тому світі виспишся".
Металеве клацання замку, скрип. Чорна постать на вході. Навіть тут поспати не дали.
— Олександре, підйом. Ви 10 годин проспали. Пора вже.
Сашко спробував піднятися в ліжку, але зморене тіло ледь слухалося.
— А де я?
— Ви в безпеці, Сашо, — сухо відчеканила постать. — Так треба. Відкрити / Коментувати