Сніг. Люди виносять чистити килими, позбуваються нарешті цнот | Юлія Мусаковська. Вірші.

Сніг. Люди виносять чистити килими,
позбуваються нарешті цноти і зайвини.
В ці холодні дні, довгі, як білі дими,
все стає на свої місця, покружлявши в повітрі.
Втім, а що залишається в такий снігопад:
перечікувати, озираючись знов назад,
спостерігати дива й не знати, як називати
зірку бліду, з якої ще світло не витекло.

З неї все почалося — щойно з'явилась, туди
відчайдухи ходили шукати власні сліди,
поверталися, шаленоокі й задивнені.
Кожен, хто в них впізнав себе, був спасенний.
Тільки забув про це. Стежка змерзла на скло.
Озеро тулить вище до неба гладке чоло.
Пси нюшать коло воріт, їм ввижаються лови.
У нутрощах дому — китовому череві — тепло й темно.

Рік за поріг виносять, як виношене взуття,
снігопадіння довкіл очищує до нестями.
Чиста сторінка — ніщо інше, як білий стяг,
змовкни, не рухайся — хай говорять синці і садна.
Боже, чогось забарилась твоя сигнальна ракета.
Горлом іде відчуття народження, гостре й гірке.
Це сніжинка, метальна зірка, це сюрикен
застрягає в кошлатому комірі і не тане.