Територія натхнення

2022-05-06 16:07:42 ​​Від мудрого дідуся в спадок:

Живи ніби завтра помреш, вчися ніби будеш жити вічно.

Не вкладай душу в тих, кому досить дати гроші.
Найкращі речі в житті безкоштовні: обійми, усмішки, друзі, поцілунки, сім'я, сон, кохання, сміх і хороші спогади!

Не мати грошей - не страшно.
Страшно не мати нічого, окрім грошей!

Мати добре серце у злому світі - ознака хоробрості, а не слабкості.

Не вихваляйся сім’єю і милостинею, тому що перше люди зурочать, а друге Бог не прийме.

Вмій пережити ту хвилину, коли здається, що все вже втрачено ...

Життя починається тільки тоді, коли перестаєш боятися. Холоду, спеки, образи, гніву, втрат, засудження, пліток, ідіотів, розлук, самотності, зради, навіть смерті. Тому що страх ще нікому і нічим не допоміг. Відібрав по половині життя у всіх тих, хто боїться, а ось допомогти - не допоміг.

Запам'ятай, що треба йти звідти, де люди займаються зубоскальством, пересміюванням, де знущаються над ближніми своїми. Іди геть, коли потрапиш в таке нечисте середовище... Заткни вуха і йди від цих нещасних зубоскалів і сміхотворців.

Сім'я - це море відповідальності, в якому можна втриматися на плаву тільки міцно тримаючись за руки.

Завжди вір в себе і нікому не дозволяй підірвати цю віру!

Не повертайся до людей, які тебе зрадили. Вони не зміняться.

Завжди довіряй Богу, що б не сталося. Відкрити / Коментувати

2022-05-04 10:01:25 ​​Жили собі люди. Жили собі в мирі.
Хтось в свому будинку, хтось своїй квартирі.
Хтось в місті своєму, а хтось у містечку,
А хтось у селі від тих міст недалечко...
Хтось хліб випікав. Хтось дітьми опікався.
Хтось дім будував. Одружитись збирався.
Хтось мріяв про море, про подорож літом,
А хтось для окраси висаджував квіти...
Хтось вчився ходити, а хтось на вітрини
Свої виставляв кольорові картини.
Хтось думав про вічне блукаючи парком,
А хтось все крутився знаходячи шпарку.
Хтось серце старе запускав по новому,
А хтось добирався до рідного дому.
Хтось сіяв, а хтось за порядком дивився.
Хтось щастя шукав, а хтось щастям ділився.
Хтось щось купував й віддавав безкоштовно.
Хтось справи вирішував всі полюбовно.
Хтось палко кохав. Хтось не знав ще кохання,
А хтось від невдачі приймав покарання.
Хтось вірив, хтось знав, бо надію мав зримо,
А хтось вже роки рахував за плечима.
Хтось бачив себе у маленьких онуках,
А хтось тамувався в сердечних розлуках.
Хтось мчав на авто у незвідані далі,
А хтось залюбки напирав на педалі
Стежками рідненькими рідного краю
І тішився:« Кращого в світі немає...»

І все обірвалось. За мить. За хвилину.
Насунула чорна війна на країну.
То ворог піднявши себе величаво
Собі щось надумав, що має він право
На долі людські, на людські почуття.
На землі чужі. На безцінне життя...

Хтось дім залишав. Переборював втому.
А хтось вже не мав ні квартири, ні дому.
Хтось хліб випікав, щоб життя не скінчилось.
Комусь народитись на світ не судилось.
Хтось тихо сидів у підвалах закритих,
А чобіт ворожий топтався по квітах...
Хтось Богу молився за брата, за тата.
Хтось сина свого проводжав воювати.
Хтось слізно хрестив чоловіка у спину,
А хтось малював в чорних фарбах картину.
Хтось все необхідне складав для потреби,
Тому, хто не бачив ні сонця, ні неба.
Хтось щиро ділив хліба краєць в долоні,
Свій краєць, чужому синочку і доні.
Хтось йшов на ворожі бляшанки відкрито,
А хтось в полі сіяв пшеницю і жито.
Хтось сіяв життя на смертельнім плацдармі.
Хтось п’яту добу на ногах у лікарні
Витягував з пащі смертельної долю
Того, хто боровся за віру і волю.
За нашу любов до чарівного краю,
Бо кращого в цілому світі немає...

Прийде перемога і згине навіки
Ворожий народ. Безіменний, безликий.
Гонимий він світом буде звідусюди.
І з часом, такого народу не буде.
Бо хто йде з війною на вільну країну
Той сам від ненависті свої загине...

Людмила Григоренко
Іл.: iriska_bantikovа Відкрити / Коментувати

2022-04-29 22:01:41 ​​Можливо ці поради комусь допоможуть
-Люди, яки тікають з гарячих точок, тікають з реального пекла.
-Якщо вони гарно виглядають, це не означає що з ними все гаразд.
-Вони не безхатько і не повинні бути в обносках.
-Нічого не питайте у них,
вони все одно нічого внятного не розкажуть.
-Просто мовчки подивіться в їх обличчя - ви все зрозумієте по очах.
-Не ображайтесь, якщо вам не сказали «дякую», іноді у них просто на це немає сили.
Коли вони прийдуть до тями, буде і «дякую», будуть і сльози , будуть і обійми, но не зараз.
-Не гнівайтесь, якщо вони вас не розуміють з одного разу - вони у стресі…
-Заспокойте їх, обійміть, і допоможіть, бо вони ще не вірять, що вони у безпеці.
-Ви їм нічого не винні, але і вони вам нічого не винні. Вони б жили собі дома і не зверталися б до вас, але...
-Вони змушені звернутися, бо вони втратили все.
-Вони втратили не тільки житло, вони втратили мирне життя!
-Вони не винні у тому, що вони були там, а ви - ні.
Їм Слава Богу вдалося втекти .
-Вони були вдома і чекали, в надії, що все скоро скінчиться.. Але цього не відбулося і тому вони почали рятувати своє життя.
-Допоможіть їм, не змушуйте їх ще чекати.
-Якщо допомагаєте, допомагайте з відкритим сердцем.
-Вони не жебраки.
-У вас зараз є вибір, у них - нема. Вони ще чекають, що можливо щось вдома зміниться на краще .., але…
-Вони бачили пекло зсередини, а ви - ні!
Не осуджуйте, а просто допоможіть… Відкрити / Коментувати

2022-04-26 12:37:39 ​​Привіт, я з України. І я померла вчора.
.
Не буквально. Але це могло легко статись.
Мені просто пощастило..
Пощастило жити не в Бучі.
Пощастило народитись не в Маріуполі.
Пощастило, що не в мій будинок влучила ворожа ракета.
Пощастило, що на журналістських фото зображено не моє понівечене тіло.
.
Це випадковість. Лотерея. Гра Всесвіту.
.
Кожен з українців міг бути вбитий вчора, місяць тому або 24 лютого.
Просто тому,що ми живемо в своїй країні.
.
І кожен з нас помирає всередині кожного дня. Знову і знову.
Навіть перебуваючи у безпеці.
Навіть продовжуючи «жити».
.
Відкрити / Коментувати

2022-04-05 15:41:07 ​​- Мені десять. Я жила в Маріуполі.
- Мені шість. Я жив у Чернігові.
- Мені три. Я жила у Гостомелі.
- Мені чотирнадцять. І я жив у Києві.
- Я вцілів і тепер живу в Любліні.
- А я дивом опинилась у Львові.
- Мене прихистили в Берліні.
- А я досі сплю в тернопільській школі.
- Моя могила у дворах Ірпеня,
- А я так і лишивсь під Макаровим.
- А я тихе сумське янголя,
- А я без руки. Мені поталАнило.
- Я ніколи не побачу тата і маму.
- А я загубилася в потязі.
- Моєї школи позавчора не стало.
- А я сплю в зимовому одязі...
- А я народилась в метро!
- А мене з вогню виніс воїн!..
- А мені прилетіло в вікно,
Але мама накрила собою...
***
Вони говорять хором
До світу, до зброї, до неба,
Вони похлинулися горем
І дивляться, ворог, на тебе.
Автор: Світлана Фіялка Відкрити / Коментувати

2022-04-04 11:00:25 ​​Весь день уважно вдивляюсь в фото з Бучі, Ірпеня, Гостомелю. Вичитую історії очевидців. Я хочу знати про ці злочини і закарбувати це в пам'яті.
Аби до кінця своїх днів нізащо не забути, що росія — це нечисть і розруха, це насильство і підлість.
Розстріляні в потилицю чоловіки, зґвалтовані дівчатка та жінки, яких намагались спалити. Вбиті діти. Братські могили.
Я не знаю яким чином це собі пояснити...
Це війна без правил. З найбільш ганебним ворогом.
Пишуть, це сьогодні - чорний день. Та зараз кожен день - чорний.
Схоже, війна не має інших кольорів.

Вічна пам'ять всім загиблим.

Автор: Анна Павлів Відкрити / Коментувати

2022-03-28 14:45:27 ​​Ця картина завжди викликала у мене різні почуття: безвихідь, резонанс між почуттям спокою і небезпеки, що наближається, неприйняття такої дійсності...

Але я точно ніколи не могла подумати, що ця картина стане актуальною в моїй прекрасній країні, в сучасному світі, в ХХІ столітті...

Автор картини Валентин Папко. Називається «Навіть не снилося. Ранок 22 червня 1941» Відкрити / Коментувати

2022-03-26 20:39:33 ​​Привіт, світе. Я - Україна. Мені лише 30, але я маю велике коріння, що проростає глибоко в історію.
Мої діти - українці. Сильні та сміливі. Талановиті, розумні, дотепні. Креативні, доброзичливі. Щирі та вільні духом люди. Я пишаюся ними, як і кожна мати пишається своїми дітьми.
Усі ці роки я виховувала в них любов до свободи. Жагу бути вільними.
Наразі випала війна. Ті, хто звик жити в темряві, вирішили знищити мене та нашу свободу.
Сьогодні ми боремося, але не боїмося. Ми вистоїмо, я знаю це. Мої рани загояться, і діти мої заживуть.
Мене звати Україна. Я справді відчуваю твою підтримку, світе, і дуже дякую тобі за це Відкрити / Коментувати

2022-03-07 18:59:06 ​​Я захоплююся героями, які стали на захист України. Мужністю тих, хто на полі бою…

Чоловік моєї подруги — на передовій. Вона з чотирирічною дитиною встигла виїхати з Бучі декілька днів тому. Щодня обмінюються повідомленнями. Як правило, коротким «Ок». Вона розуміє, що живий та цілує екран телефону. Хрестить небо, вулицю, його фото. Коли пише «Все буде Україна! Люблю», почувається найщасливішою. Отже, бій був вдалим. Отже, поповнили свої запаси зброєю й танками, які здалися в полон. Отже, знову зміцніла надія.
Сьогодні вранці сусідка надіслала світлину її зруйнованого багатоквартирного будинку. Колись пастельного, з блідо-бузковим оздобленням, схожим на смородинове желе. Поруч згорілі машини та ялинка з обвугленою верхівкою. Її всім двором прикрашали на Новий рік. Подруга плаче і сміється одночасно: «Хай бере грошима! Нехай бере іграшками, ялинками, стінами та вікнами, аби залишилися живими рідні».
В одногрупниці — чоловік інвалід АТО. Його доставили гвинтокрилом із відірваною лівою сідницею ще у 2015 році й півроку виходжували в обласній лікарні. Робили пересадку шкіри та вставляли в ногу штифти. Молодий чоловік довго відновлювався і приходив до тями. Намагався працювати водієм та охоронцем, але не зміг. Турбували старі рани. 24 лютого дістав із шафи документи, склав у сумку знеболювальне та вирушив добровольцем на війну.
Я захоплююся героями, які стали на захист України. Мужністю тих, хто на полі бою. Їхньою силою духу та волі. Сміливістю та стійкістю. На жаль, не всі можуть піти на танки з голими руками, підірвати себе разом із замінованим мостом, віддати життя, відволікаючи ворожі літаки, або воювати з пришитою сідницею. Не кожен може взяти в руки автомат. Впоратися з панічними атаками та страхом смерті. Такі чоловіки замість зброї беруть до рук лопати та волонтерські мішки.
Мій дядько Леонід був абсолютно безстрашним. З легкістю вилазив балконами на п’ятий поверх, проникав у квартиру через кватирку і відчиняв двері тим, хто забував ключі. Інший — боявся залізти на табуретку і глянути вниз. Втрачав свідомість бачачи глибокий поріз. Хто в цьому винен? Ніхто. Просто по-різному влаштована психіка.
Мій дід у 1941 році був призваний на війну та отримав зброю. Потім був перший бій. Вибухи, стогін, феєрверки чорної закривавленої землі. Чийсь мозок приземлився йому прямо на чобіт. Поруч впала відірвана рука з недокуреною сигаретою. Він, перебуваючи в сильному стресі, прицілився і прострелив собі ногу. Зрозумів, що не зможе воювати.
Усі ми дуже різні. Одні беруть у руки автомати, другі виходять на багатотисячні мітинги, треті доставляють продовольство. Вивозять мам із дітьми. Ділять навпіл кілограм цукру й несуть до пунктів прийому. Шиють куртки, жилети, сітки. Варять супи та каші. Роботи на всіх вистачить, головне не засуджувати тих, хто голить бороду, а замість зброї продовжує замішувати хліб.
Ірина Говоруха Відкрити / Коментувати

2022-02-26 18:09:04 Сьогодні 26 лютого, навіть бузьки повернулися на рідну Україну. Птах, який ніколи не зрадить рідну землю, яку намагається загарбати москалота проклята. Це хороший знак!

Миру на нашій землі! Слава Україні! Героям Слава! Відкрити / Коментувати