2022-07-28 18:46:15
#мислівслухі
Ну шо, сідайте зручненько, будемо говорити про нашу кукуху в умовах ремоута. Коли я тільки починав повноцінно переходити на ремоут, то думав — “О, як заєбісь, нікуда не нада ото їздить, ото якихто людей бачить, пхаться з хати в мороз і жару!”. Бачать боги, був я наївний як цуцик.
Найперша ж і найбільша проблема, з якою я стикнувся, це те, що у мене не було прямо супер окремого робочого місця вдома. Я не кажу за робоче місце взагалі, а саме про куточок, в якому я б займався суто робочими речами. Як виявилося, це надзвичайно важливо, бо а) важко переключатись в роботу б) важко переключатись з роботи. Це виходить якесь замкнене антикукушечне коло — ти цілий день сидиш перед монітором, шото там говнокодиш, псуєш собі нерви і зір, а потім ввечері “відпочиваєш” перед тим же монітором. Внутрішнього переключення — нуль. А насправді дуже важливо мати цей “перемикач”, бо оточення, предмети, орієнтація в просторі, сонячна сторона на якій у тебе росте мох, це все складається в комбінацію, яка на підсвідомому рівні тобі каже “це робочий контекст”. Твій рідний домашній туалет під час робочого дня теж стає робочим, твій холодильник, який протягом дня ніяк не реагує на ритуал “відкрив двері, закрив двері, відкрив двері — а вдруг шось нове появилось?”, теж стає “робочим”, кіт тоже стає “робочим”, все навколо стає “робочим”, і коли ти такий типу закінчив працювати, ти все одно, курва, в тій же кімнаті, ідеш серати в той же туалет, відганяєш того ж кота від того ж холодильника. Тобі немає куди тікати!
І це прямо знатно начинає плавити — по суті, перестає відбуватися розрізнення де ти є, чи ти працюєш вдома, чи живеш на роботі. І від цього починає текти робочий графік, який розмазується по всьому дню замість чітких рамок, ти не бачиш нічого такого в тому, щоб покодити робочу задачу в ліжечку перд сном — і менталочка починає панікувати, бо вона сприймає, що ти постійно знаходишся в робочих умовах, під навантаженням. І тоді ефективність падає в рази, мотивація так само пірнає в глибини Маріянської западини, настрій стає гівном, і ти теж стаєш гівном.
Якщо докласти сюди ж карантин, а тепер ще й військовий стан, коли не так то й просто взяти і кудись рвонути на день-другий, то вигорання починає не то шо маячити, воно постійно заглядає у вікно, дивиться на тебе хтиво, плямкає масними губами і шепоче “СКОРО…”
Інший аспект домашнього ремоуту, а саме живі люди в хаті, на мене, насправді, особливо не впливає. Час від часу, звичайно, я сварюся (но дуже акуратно) на валькірію мою за те, що вона висмикує мене з “потоку”, але таке буває нечасто, бо і в “потік” я не те, щоб щодня входив, і перериває вона мене теж несильно регулярно. Цей момент нівелюється тим, що іноді таки варто виходити з того “потоку”, бо мозок може просто загнатися, і будеш замість ефектичної роботи сидіти з тупим лицем перед монітором.
Діти теж відволікають не сильно, старші самі так залипають в ноутах, шо їм можна просто час від часу підкидати їжу в кімнати, і виганяти ввечері спати. А от з меншим так не виходить, йому уваги треба більше, та у мене срака не відвалюється відірватись на хвильку від монітора і сказати, шо я його теж люблю. А от як ремоутити з геть малими дітьми — я взагалі до голови не прикладаю, і можу лише посилати вам віртуальні обіймашки і втішні слова.
Так шо да, мою кукуху більше виплавляє ось ця постійна одноманітність, відсутність зміни обстановки (буквально), тому останнім часом стараюсь якось урізноманітнювати свій день, шоб не весь час за ноутом сидіти. В основному це тренажерка — так і з хати вийду, і з користю час пройде. Плюс став реально цінувати нечасті вилазки в офіс через ту саму зміну оточення, живе спілкування з людьми, можна після роботи на пивце сходити в паб неподалік, трошки зламавши свій звичний графік.
Головне, що я зрозумів, це те, що у віддаленій роботі надзвичайно важливі дві речі: вміння зосереджуватись, концентруватись, і вміння повністю відволікатись, розслаблятись.
І чітко виставляти внутрішні кордони між роботою і життям.
***
НАШ КОШТОЗБІР
542 viewsСергій Бабіч, 15:46
Т
