Я не чула жодної сирени, але по очах батьків та сестри, яка пр | Я не вдома. Що далі?

Я не чула жодної сирени, але по очах батьків та сестри, яка приїхала в Україну на декілька тижнів, я бачу, наскільки травмуючий досвід війни. Я не можу помітити на своєму обличчі так виразно зміни, як побачити, наскільки постаріли мама та тато.

Ми ще не оговтались від травм наших бабусь та дідусів, як прийшло ще одно випробування. Від цього стресу неможливо втекти, можливо лише зустріти в позиції дорослого.

Що ми можемо робити, щоб перепрацьовувати це випробування?

Налагодити фабрику переробки почуттів

Чим більше знаходимо вихід зараз, тем легше буде одразу, тим менше передамо наступному поколінню. Все, що невисловлено, висасує сили, енергію. Робимо невидиме видимим, невисловлене — висловлюємо.

Знайти вихід для агресії

Ми не в ЗСУ. Тому для злості в нас є інша зброя: робота, волонтерство, рух, творчість. Відчуваємо злість, а діємо з любові. Подумайте, наскільке красиве слово в українській мові добробут (в російській це «благополучие»).

Не обов'язкове це все робити наодинці. Приходьте на нашу зустріч з #психотерапевт, де в просторі довіри та прийняття це відбудеться легше з підтримкою одна одної.

П'ятниця, 18:00 за Києвом, чекаємо вас зі своїми питаннями, історіями і бажанням просто побути разом та помовчати.

Поставте, будь ласка, плюсик +, хто завтра зможе доєднатися на нашу зустріч з #психотерапевт