Оцінка допустимості доказів, отриманих під час особистого об | АНТиКОР🔺судова практика
Оцінка допустимості доказів, отриманих під час особистого обшуку після фактичного затримання
Для оцінки допустимості або недопустимості доказів, отриманих під час фактичного затримання особи (у ході особистого обшуку), слід виходити з того, чи було це затримання законним, чи були додержані в ході затримання та обшуку фундаментальні права затриманої особи і, якщо такі права були порушені, то чи є таке порушення істотним у значенні ч.1 ст.87 КПК, тобто таким, що підриває справедливість судового процесу в цілому.
Слід встановлювати, чи впливає порушення обов`язку роз`яснити затриманій право зберігати мовчання і права на захисника на допустимість доказів, отриманих під час особистого обшуку особи.
Для вирішення питання, чи може порушення певних основоположних прав і свобод особи стати підставою для визнання доказів недопустимими відповідно до ч.1 ст.87 КПК, необхідно взяти до уваги не лише сам факт такого порушення, але й встановити, що отримані докази є результатам такого порушення.
В цій справі йдеться про допустимість речових доказів, виявлених під час особистого обшуку. Колегія звертає увагу на суттєву різницю між показаннями, надання яких залежить від волі особи, і доказами, які мають незалежне існування від її волі, як-от речові докази тощо.
Право особи давати показання без застосування примусу лежить у самому серці кримінального процесу, тому для оцінки допустимості показань визначальним є дотримання права особи зберігати мовчання і права користуватися правовою допомогою захисника, а, відповідно, і права бути поінформованим про такі права. Порушення цих прав має або може мати прямий вплив на зміст отриманих показань і, таким чином, такі порушення у вищому ступені є релевантним фактором для оцінки допустимості показань. Водночас застосування таких же підходів до речових доказів є невиправданим.
Відповідно до практики ЄСПЛ гарантії від примусового отримання показань, у тому числі привілей проти самообвинувачення, не мають прямого стосунку до використання у кримінальному провадженні матеріалів, які хоча й отримані примусово, але мають існування, незалежне від волі особи (документи, зразки дихання, крові, сечі або тканин тіла для проведення експертизи). Більше того, стосовно речових доказів і документів підхід кримінального процесу відрізняється від згаданого вище, що застосовується до показань. Під час кримінального процесу вживаються всі можливі заходи, щоб речові докази не зазнали будь-якого впливу, особливо з боку зацікавлених осіб. Кримінальний закон навіть передбачає кримінальну відповідальність за приховування слідів злочину. Мету убезпечення речових доказів від впливу особи переслідує й обшук особи негайно після її затримання.
Колегія суддів вважає, що має бути сформульована така позиція:
Суд має встановити час та інші обставини затримання в значенні ст.209 КПК на підставі доказів, наданих сторонами, включаючи, але не обмежуючись відомостями, що містяться у протоколі затримання.
Вирішуючи питання про допустимість доказів, отриманих під час фактичного затримання та особистого обшуку особи, суд має у своєму рішенні встановити і обґрунтувати: 1) чи були допущені порушення прав і свобод затриманої особи; 2) які саме права і свободи були порушені; 3) чи були ці порушення істотними; 4) і, врешті, чи були докази, допустимість яких оспорюється, результатом цих порушень.
Відсутність протоколу затримання або встановлена судом невідповідність відомостей, зазначених у протоколі, дійсним обставинам справи, самі по собі не є достатньою підставою для визнання доказів, отриманих у ході затримання, недопустимими, але має братися до уваги в сукупності з іншими доказами для оцінки законності затримання та додержання основоположних прав і свобод затриманої особи під час її перебування під контролем органів правопорядку.
Ухвала ККС ВС від 16.02.2021 (справа № 204/6541/16-к)
#ВС #208КПК #87КПК #затримання #недопустимість #докази
