2021-09-09 00:01:17
Місто поволі занурювалося у глибоку фіолетову пітьму. Федір підтягнув каптур свого спортивного костюму. Прохолодно.
— Треба було термос брати, еге ж? — промовив він.
— Ага, — недбало махнув Вовчик. — А ще кавову машину, мультиварку і диван.
Вовчик був іще тією шпичкою. Федір ще не так добре знав нового напарника, але оці його кпини, схоже, були нескінченними, тож Федір вчився на них не реагувати.
— Ну ти йдеш, бля? — обернувся силует Вовчика попереду. — Дивись під ноги, а то слизько. Можна тільки так шльопнутися.
— Не думав, що тут буде так високо, — пробурмотів Федір, акуратно вибираючи місце для наступного кроку. — І темно. Кажу тобі, давай я підсвічу.
— Я тобі, бля, підсвічу. Ступай на моцні шиферини і не балаболь.
Федір міцніше затягнув шворку на капюшоні. Там, внизу, сяяли вогні Подолу, але жоден з них не зігрівав. Федір мав на думці декого, хто міг би його зігріти, але небажані спогади відразу кольнули його душу. На роботі він старався думати про роботу. Інакше, як каже Вовчик, діла не буде. А він, хоч і шпичка, свого ремесла майстер.
Вони крокували вперед, переступаючи згустки пружного моху, мокрого листя і поодинокі кабелі. З Дніпра уривчастим кашлем повівав осінній вітер. В один момент Федір оступився і поїхав вниз; добре, що поруч була антена, за яку можна на автоматі схопитися. Інакше б... Федір судомно ковтнув слину. Що ж, інакше б йому уже ніколи не судилося когось зігріти.
— Циц! — шикнув спереду Вовчик. — Ану не шуми!
— Я... Хай йому біс! Ще б трохи і... Ну його, блін, — віддихувався Федір. Обіймаючи обома руками антену, він з обережністю сапера видерся назад на безпечну доріжку.
— Я ж кажу обережно будь. Дивись гарненько під ноги.
"От же сучий син", — подумав Федір. "Я тут мало не вбився, а йому хоч би що!".
Поволі шлях продовжили. Федір міг би закластися, що довкола стало ще темніше й холодніше, проте куди вже там! Навіть крізь робочі рукавички пальці мерзли так, що ледь розгиналися. Вовчик скрадався попереду безшелесно, наче пантера.
Як йому це вдавалося — таємниця. Хто-хто, а він аж ніяк не скидався на найзграбнішу людину району. Та варто танцюристу дати танець, а майстру справжню роботу, як на ділі стає видно хто пропускав уроки хореографії в молодшій школі, а хто відточував майстерність в школі значно суворішій і непідкупнішій — школі вуличній. На ринку лишаються тільки найсильніші, найвезучіші та найхитрожопіші. На жаль, Федір не належав до жодної з цих категорій.
Вовчик зупинився на самому краєчку. Тримаючись рукою за старовинний, нині декоративний димар, він обережно зазирнув вниз. Потім зробив крок назад, і, спершись спиною на димар, сів. Поманив пальцем до себе Федора.
— На місці, знач'ть. Розчохляємося.
З хвилину чулося лиш шарудіння. Федір раптом зупинився, прислухаючись: з усіх боків щось тихо застукало по даху.
— Що став? — буркнув Вовчик.
— Дощ, здаюється.
— Ну дощ, то й дощ. Головне, що не лягаві. Розмотуй давай.
Обкрутивши мотузку довкола димоходу, Вовчик перекинув її через плече і розчинився у темряві. На мить Федору здалося, що він лишився тут сам.
Взагалі сам. Стомлене за день транспортно-метрополітенове серце трьохмільйонного міста поволі пульсувало; проганяло по аортах-проспектах запізнілі автомобілі й час від часу проштовхувало тромбоцити тролейбусів з гармонікою чи поодиноких фур. Вдень їх ставало забагато, хронічно забагато — і по всьому місту утворювалися тромби. Проте на вечір вони розсмоктувалися. Перехожі розбігалися, бомжі розповзалися по коробках й теплотрасах, навіть вуличні собаки та його колеги-студенти розходилися — пиво, як то кажуть, саме себе не поп'є, а надто, коли є затишні гуртожитки. Згори було особливо помітно, як вулиці порожніли на очах. І лиш він, Федір, нікуди не йшов. Навіть не тому, що він не мав куди, — адже це неправда, — але радше від того, що не мав чому й до кого. А може, й мав... Ні, на роботі думати лише про роботу. Крапка. Інакше, якщо розкиснути, розквацятися, як оте листя під осіннім дощем, то із тієї химерної дупи, в яку він потрапив, не вибратися ніяк.
12 viewsDima, edited 21:01
А
