2022-06-11 14:37:10
Київщина. Цього разу циганський табір поїхав у Іванківський район.
Кухарі. Про багатодітну родину, яка втратила хату, нам розповіли друзі у ФБ. Зідзвонившись, ми завантажили пралку, посуд, речі, їжу і гайнули.
За ці кілька місяців я думав, що вже бачив усе, однак тут просто впав у ступор.
Розбите вщент подвір’я. Троє діток. Меншій, Віті, трошки більше двох років. Єгору дев’ять, Юлі чотирнадцять.
– Це Муха, – виходить назустріч хлопчик і показує на собачку. – А це коти: Кузнєчік і Кузя. Вони похожі. А той собачка без ока – то не наш, прибився.
Роздивляємося збитий з дошок впритул до паркану і обтягнутий клейонкою шалаш.
– А де батьки?
– Поїхали. Мама в Іванків, оформляти документи. А батько на роботі на лісопилці.
Роззираючись навколо, ми лише кліпаємо очима. Жесть. Це єдине слово, яке весь час крутиться на язиці.
Приходить жінка, яка живе за кілька вулиць.
– Я кума. Заходжу, дивлюся тут що до чого.
Носимо привезене, складаємо біля шалаша. Малі активно допомагають носити.
– А що місцева влада каже?
– Та була комісія. А шо воно буде і коли – хто знає?
– То ж тут неможливо жити!
– Ну, живемо ж.
Юля пригортає меншу сестричку і одночасно кота. Єгор тягає речі й час від часу бігає помішувати жаренку на плитці.
– А оце сусіди тільки построїли, – показує кума на потрощену будівлю з літньою кухнею і кімнатою над нею. – І теж все коту під хвіст.
Діти бавляться з Оленкою. Менша грається цукерками. Виходжу на вулицю і за пару метрів натикаюся на свіжий пам’ятник. На плиті усміхнене обличчя. Мій тезка. Загинув у боях, коли вже звільняли село.
– Це днями його побратими поставили, – розказує чоловік, який поруч косив траву. – Бій був, і оце прилетіло кілька. Отам далі, і тут. Хати оно порозкидало. І його сильно. Лікар сказав, що без шансів. А другий трьохсотий.
Повертаюся на згарище до дітей.
– У мене телефон згорів, – продовжує кума, – напередодні забула в них, думала, заберу потім. А воно як гухнуло. Спочатку у двір, потім у хлів і сінник загорівся. Кум розбив вікно і дітей вже через нього викидав.
Телефони погоріли і в дітей.
– Та шо телефони? Документів теж нема. Як будинок горів, то ніби виносили і не знайшли потім.
Розуміємо, що це ще одна родина, до якої доведеться повертатися. І одночасно привернути увагу районної та обласної адміністрацій.
– Ну шо, пупсіки, до зустрічі?
– Приїжджайте! – машуть нам дітлахи.
Слобода Кухарська. Наші давні знайомі Галя і Володя, що жили в Москвичі.
– Приїздили американці якісь, то прослідкували, щоб нам світло провели. І зробили.
Володя вже побудував стіни времянки. Думає, де взяти вікна і двері.
– А з Мінсоцполітики не дзвонили? – перепитую. – Бо брали телефон.
– Поки ні.
З вулиці сходиться народ. Розбирають речі. Залишаємо Галині мультиварку, щоб пекти хліб.
– Оце діло. Бо був конфлікт вже в нас. Пішли в центр, а мужик один каже, мовляв, ви тут не прописані, чого приперлися? Живете ото в Москвичі – і живіть. Хай вам туди возять. То Володя чуть не врізав мужику. Ледь відтягнула.
На вулиці жарко. Вмиваємося водою з криниці.
– Зараз я компоту холодного принесу, – господар дістає банку, – смачний, кисло-солодкий. З аличі та кизилу.
Розбите село сховане за зеленою стіною рослин. На попелищі рясно вродили черешні.
– Це перший рік так. Ти бач? – хитає головою Володя. – Перший врожай у війну.
На зворотному шляху ще заскакуємо до Олександра, який напередодні допомагав музейникам збирати рештки фосфорних бомб й інших «подарунків» русского міра.
– Дещо МНСники не віддали. Забрали на знешкодження.
– Ну, це життя.
– Та да. Пішли по каві?
– Залюбки. А в нас морозиво є.
Нарешті вирушаємо додому. В роті й досі смак молодих черешень, а з голови не йдуть «діти війни» з шалаша. Значить, скоро знову в путь.
313 views11:37
Г
