2022-06-21 15:23:49
Знову Іванківський напрямок. Три населених пункти, вісім адрес.
Напередодні пів дня акуратно пакували адресні передачі, однак після заїзду на волонтерський штаб на Борщагівці за дитячою їжею рендж все одно перетворився на вантажівку, де все вперемішку.
- Розберемося, - сміється Ромчик, кидаючи на купу зверху пакет з ліками.
Цього разу в нас суто чоловічий екіпаж. Виглядає, ніби цигани вкрали позашляховик і натрамбувавши його добром, тікають з Києва.
У Вишгороді, де маємо докинути молока, я проскакую потрібне перехрестя.
- Ото, водітєль кобили, - сміється Роман, - включай навігатор, кудрявий, бо будемо круги нарізати до ночі.
Зрештою машина повна, аж часом добро сиплеться на голови. За пів години перша зупинка.
Демидів. Старий знайомий Едвард. Це саме йому я просив сорок другий розмір взуття і трохи одягу.
- А тепер головне, - простягаю пакет кави. - В зернах, як просили.
- О, - радіє дідусь, - так люблю, но зараз фіті‐міті не вистачає.
- А є чим молоти? - вступає в розмову Роман.
- Є ручна кавомолка.
Друга адреса. Оля з чоловіком і троє дітей. Вона у декретній відпустці, він весь час бігає по підробітках.
- Дивилася ваші ролики на ТікТоку, то ніби аж стидно допомогу брать.
- Та не буває меншої чи більшої біди.
Виходять привітатися старші дівчатка.
Середня, Діанка, дарує нам малюнок з жовто‐блакитними долоньками в сердечку.
- Це у нас військові проїздили. То дівчатка з ними віталися, ті цукерками пригостили, і ото намалювали. Хотіли їм віддать, но де знайдеш, то вирішили вам.
- Нічого, ми передамо на передок.
У дівчинки розтрощена мобілка. Купити нову у родини точно найближчим часом не вийде. Тож лишаємо їй один з надісланих нам друзями для таких випадків.
- А далі ви куди? - питає господиня.
- До Олі. Тієї, що ви адресу минулого разу дали.
Оля родом з Сумщини. На подвір’ї троє дітей, найменший у візочку. Чоловіка забрали росіяни.
- Тут в окупації було дуже сутужно. І він пішов у центр за пайками. А шо робить, як діти малі? І все. Забрали і нема по цей день. Ні живого, ні мертвого. Вже після звільнення і поліція приходила, і СБУ. Но не знають, де і шо.
- Ну, сподіваємося, таки в полоні.
- І ми.
Сім‘я чекає татка. Живе у сусідки, бо з тієї хати, яку вони винаймали, їх попросили з’їхати.
- У хазяйки в Козаровичах, де вона жила, хату розбомбили, тож вона повернулася і сказала, щоб ми виїхали. Тож оце нас Наташа пустила. Живемо поки. На Сумщину боюся до батьків. Там біля кордону постійно стріляють. Куди з дітьми?
Це той випадок, коли циганський табір має взяти опіку. Домовляємося з Наталкою, яка взяла до себе родину, що беремо на себе на пів року оплату електроенергії.
Наступна адреса. Юля з чоловіком і троє дітей. Сюди привезли одяг на середнього хлопчика та інструмент чоловікові.
- Мій згорів. А голими руками багато не зробиш.
- Беріть, працюйте. Це той випадок, коли треба вудку дати, а риби ви самі наловите.
Вертаємо трохи назад вулицею. Настя. І мале біляве дівчисько, яке підозріло споглядає на гостей.
- Досі грому боїться, - зітхає Настя, - каже: «бах». Тут таке було, що не передать.
Розвантажуємо дитячу їжу, продукти та хімію. Мала потроху звикає і вже пускає бісики.
- Дякуємо.
- Припиніть.
- Нічого, батько з віни прийде і буде легше.
- Телефон знаєте, не стісняйтеся.
Наступну вулицю відразу знайти не вдається. Дзвоню людині.
- Навігатор каже, що найближча вулиця Кошового в Підмосков’ї.
- Ой, це по‐старому. Зараз називається Злагоди.
Акоп. Сорок років тому приїхав в Україну і лишився. У нього псоріаз, тож головне, що він чекав - ліки.
- Давдцать лєт мучаюс. Лєтом очєнь тяжєло.
Віддаємо замовлений крем і продукти, розуміючи, що сюди точно доведеться повертатися.
- Дякую, рєбята. Поддєржка ета очєнь важна.
Наступна зупинка Козаровичі. Їдемо до магазину, де лишаємо ліки для бабусі однієї з продавчинь.
До речі, Софія і Тетяна, які тут працюють, виявилися не менш обізнаним за місцеві соціальні служби. Саме вони надали більшість адрес тих, кому дуже потрібна допомога, і жодного разу не помилилися.
- Ми якщо когось згадаємо, то напишемо ще.
- Звісно, все пишіть.
Остання адреса в Демидові.
392 views12:23
Г
