Історія України

2023-03-28 09:06:58 28 березня 1898 року народився Микола Сціборський — український державний та військовий діяч, учасник Української революції 1917 – 1921 роках, підполковник Армії УНР, теоретик українського націоналізму, один із фундаторів Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Народився у Житомирі. Походив із родини православних українців, які мали польське коріння. Першу світову війну пройшов у складі російської армії, нагороджений орденами Святої Анни 3 і 4 ступенів та Святого Станіслава 3 ступеня, а також Георгіївським хрестом 4 ступеня. Був двічі поранений.

У жовтні 1917 р. очолив українізовану «автономну національну військову частину» в 1-му лейб-гренадерському полку російської армії. Микола Сціборський (псевдо - Рокош, Житомирський, Юрій) у листопаді 1917 р. потрапив під газову атаку. Вижив, але був визнаний інвалідом із 50 відсотковою втратою працездатності.

Незважаючи на це, у період Української революції 1917 - 1921 років, включився у створення української армії. Працював у військовому міністерстві. За доби Гетьманату Павла Скоропадського був помічником повітового коменданта на Чернігівщині.

На початку 1920-х рр. змушений був емігрувати. У Празі, 12 листопада 1925 р. очолив Легію українських націоналістів.

28 січня - 3 лютого 1929 р. на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні створено Організацію Українських Націоналістів. Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН. Мав довіру Євгена Коновальця.

У Празі Микола Сціборський працював редактором офіційного видання Проводу українських націоналістів (ПУН) - журналу «Розбудова нації» з 1928 р. до його заборони у 1934 р. Пізніше жив у Парижі, де був серед засновників часопису «Українське слово». У 1938 р. перебрався до Відня, а згодом – до Кракова.

Микола Сціборський – автор низки ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема: «Робітництво і ОУН» (1932), «ОУН і селянство» (1933), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938), «Демократія», «Сталінізм» (1938), «Україна і національна політика Совєтів» (1938), «Україна в цифрах» (1940, 1944) й «Нарису проекту основних законів (Конституції) Української Держави» (1939).

На початку 1941 р. Микола Сціборський, як референт пропаганди ПУН, разом з членом Проводу Омеляном Сеником та діячем ОУН Олегом Ольжичем у складі Похідної групи повернувся в Україну для подальшої боротьби за її самостійність.

30 серпня 1941 р. у Житомирі Сціборського і Сеника за нез’ясованих обставин невідомі розстріляли на вулиці. Сеник загинув одразу, до пораненого Миколи Сціборського гестапо не допустило лікаря, він помер за кілька годин через втрату крові. Похований у Житомирі на подвір'ї Свято-Преображенського Собору. Відкрити / Коментувати

2023-03-27 23:06:09 Пам'ятник королеві Франції Анні Ярославні, княгині Київській, авторства Валентина-Миколи Зноби в Сенлісі, Франція, 2005 рік. Відкрити / Коментувати

2023-03-27 17:30:43 Нарешті! З'явився чудовий канал, в якому ви можете слухати аудіокниги українською

АудіоКниги українською — колекція аудіокниг з професійною українською озвучкою.

Тут ви знайдете: аудіовистави, історичну прозу й класику світової літератури, все зручно погруповано за жанрами.

Підпишіться і підтримайте українське! Вже більше 14000 українців з нами Відкрити / Коментувати

2023-03-27 07:47:04 27 березня 1911 року народився Михайло Сорока – один з лідерів Кенгірського повстання, член Крайової екзекутиви ОУН, багаторічний політв’язень совєцьких концтаборів, один із організаторів руху опору політичних в’язнів ГУЛАГу.

Народився в с. Великі Гнилиці Підволочиського повіту на Тернопільщині. Навчався в Тернопільській ґімназії, де став членом «Пласту», а згодом – ОУН. Від 1927 року навчався в українській ґімназії у Ржевниці (Чехословаччина), а згодом на факультеті архітектури Празької політехніки, де здобув освіту інженера-архітектора.

Після хвилі арештів найактивніших оунівців у 1934-му стає провідником Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. Його направляють у Західну України для підготовки нових кадрів.

1937 року польська влада за підозрою в причетності до ОУН затримала і засудила Михайла Сороку на 5 років. Ув’язнення відбував у Березі Картузькій, Ґродно, Станиславові. У Станиславській тюрмі Сорока познайомився з Катериною Зарицькою, яка відбувала покарання за участь у вбивстві польського міністра Броніслава Пєрацького.

Вийшовши на волю, у січні 1940-го вступив на математичний факультет Львівської політехніки, увійшов до Крайового проводу ОУН. Одружився з Катериною Зарицькою.

Та їхнє сімейне щастя тривало лише чотири місяці. Уже в березні 1940-го їх обох заарештували радянські спецслужби за причетність до ОУН. Катерина Зарицька у вересні 1941 року в тюрмі народила сина Богдана, якого у 8 місяців передала на виховання своїм батькам. Михайло Сорока був засуджений на 8 років концтаборів ГУЛАГу.

У 1947 році. на Воркуті Сорока створив підпільну організацію «ОУН-Північ», яка боролася за права політичних в’язнів. «…Ми були переконані, що ніхто не йшов і не прийде на наші землі, щоб дарувати волю і щастя народові. Усі переслідували свої інтереси. Отже, перед нами виникло питання, як забезпечити і зберегти українців, щоб повернути на українську територію, від знищення на випадок конфлікту. Так виникла організація, яка повинна була подбати про реалізацію життєвих потреб», – писав Михайло Сорока у листі на волю. Поява такої організації стала однією з причин утворення у 1948 році таборів особливого режиму й відокремлення політичних в’язнів від кримінальних.

У 1948 році, після закінчення терміну ув’язнення Михайло Сорока приїхав до Львова, але через два місяці за завданням ОУН повернувся на Воркуту, влаштувався вільнонайманим топоґрафом і продовжував організовувати підпільну боротьбу в концтаборах. 1949 року Сорока повернувся до Львова, щоб там залишитися. Відновив зв’язок із Головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем.

Того ж року Сороку знову заарештували совєцькі спецслужби й без суду та слідства відправили на заслання в Красноярський край. У 1952 році в Сиктивкарі Сороку засудили за створення організації «ОУН-Північ» до смертної кари, яку згодом замінили на 25 років ув’язнення.

Один із керівників Кенгірського повстання (1954), автор гімну повсталих «У гарячих степах Казахстану».

На початку 1960-х працівники кґб привозили його в Київ, Львів, Тернопіль, аби показати «щасливе життя радянської України», влаштували побачення з сином та родичами, однак своїх поглядів так і не змінив. Був переведений до Мордовії, де керував культурним життям політв'язнів (проводив вечори пам’яті Тараса Шевченка, Лесі України тощо), підтримував інших в’язнів.

З початку 1960-х років Михайло Сорока відбував ув’язнення в мордовських концтаборах.

Помер від інфаркту під час прогулянки 16 червня 1971-го у таборі № 17 в Мордовії. 21 вересня 1991 року відбулося урочисте перепоховання праху Михайла Сороки з Мордовії в Україну, до Львова, на Личаківський цвинтар. Відкрити / Коментувати

2023-03-26 21:48:56 Останнім часом все частіше у інформаційних зведеннях від Сил Оборони України з'являються згадки мікрорайону нашого незламного міста Бахмут під назвою Собачівка.

Тож ми вирішили, шо наразі актуальним є розказати про те, звідки взялася ця назва. До того ж, такі назви районів у містах, селах та селищах на Донбасі (і не тільки там), дуже часто зустрічаються.

Так звані собачівки, вони ж нахалівки, чи шанхаї — це стихійні поселення перших переселенців-шахтарів нового індустріального регіону, які знаходилися здебільшого поруч з шахтами та копанками. Вигляд вони мали відверто ганебний, рівень життя у них сповна відповідав назві. «Архітектурними формами» там були бараки, копанки в землі та халабуди. Відкрити / Коментувати

2023-03-26 16:28:51 «Сім'я піонерів». Альберта, Канада.

Так канадці називали перших переселенців.

Цей пам'ятник переселенцям з України, авторства Лео Мола (Лев Молодожанин), зведений Альбертським українським пам'ятним товариством у 1981 році, до 90-річчя української імміграції до Канади. Відкрити / Коментувати

2023-03-26 11:56:28 Друзі, рекомендуємо чудовий історичний канал, на якому щодня відкривають завісу таємниць минулого та розповідають про сторінки історії, які залишилися забутими у часі.

Наша команда підготувала для Вас фоторозповіді про події та факти, які захоплять уяву та зроблять ваше знайомство з історією ще більш містичним та інтригуючим.

Приєднуйтесь до каналу за посиланням нижче! Відкрити / Коментувати

2023-03-26 08:01:02 26 березня 1918 року Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки затвердила статут Українського державного телеграфного агентства, першої української інформаційної агенції.

Українське телеграфне агентство – історичний попередник сучасного Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ».

Після проголошенням Української Народної Республіки, Українська Центральна Рада взялася формувати власну інформаційну політику. Головним завданням було поширення інформації про діяльність державних інституцій Української Народної Республіки, популяризація «української справи» за кордоном.

Створення Українського телеграфного агентства (УТА) розпочалося 21 грудня 1917 року. Генеральному секретарству внутрішніх справ було доручено розробити законопроект про організацію УТА. 16 січня 1918-го вирішили, що агентство матиме статус державного, а вже 22 березня на його організацію було асигновано 60 тис. крб.

Однак ключові події відбулися 26 березня 1918 року. Цього дня Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки затвердила статут Українського державного телеграфного агентства. «Статут Агентства затвердити остаточно. Щодо штату і коштів на його утримання, то вони повинні бути внесені в Малу раду разом з бюджетом Ради народних міністрів». Незабаром був затверджений склад дирекції УТА: Микола Салтан – член дирекції, С. Соколовський – голова дирекції, Петро Стебницький – директор-розпорядник.

Упродовж березня-квітня 1918 року філії УТА були відкриті в Харкові, Полтаві, Чернігові, Єлисаветграді (Кропивницький), Херсоні, Миколаєві, Севастополі, інших містах України та за кордоном.

За Гетьманату Павла Скоропадського, із травня до листопада 1918-го, головою Українського телеграфного агентства був Дмитро Донцов - громадський діяч, філософ, публіцист і літературний критик. Одночасно очолював Державне бюро преси, що координувало діяльність друкованих видань. Розташовувалися УТА та Бюро преси в Києві за адресою Хрещатик, 25. Відкрити / Коментувати

2023-03-25 18:31:08 25 березня 1999 року загинув В’ячеслав Чорновіл — публіцист, політик, дисидент, політичний в’язень комуністичного режиму, символ боротьби за незалежність України.

«Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи..., – говорив В’ячеслав Чорновіл, – і якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив».

«Чорновіл почав політизуватись під час навчання на факультеті журналістики Київського університету, – пише Василь Деревінський у книзі «В’ячеслав Чорновіл. Нарис портрета політика», – його, вихованого на гаслах дружби народів, інтернаціоналізму вразило, що в столиці України «вовком дивляться, коли ти говориш українською». У молодого комсомольського активіста зневажливе ставлення до української мови викликало спротив, пробудило почуття національної образи і честі».

У 1960-х він став одним з лідерів дисидентського руху в Україні. Засновник та редактор «Українського вісника», в якому оприлюднювали матеріали самвидаву та хроніки національного спротиву. Член Української гельсінської групи, а згодом Української гельсінської Спілки. Очолив партію Народний Рух України. Балотувався у президенти України.

Разом з Василем Стусом та Іваном Дзюбою узяв участь у прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у вересні 1965-го. Під час якої відбулася акція протесту щодо незаконних арештів української інтелігенції.

1966-го написав дослідження «Правосуддя чи рецидиви терору» – один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступного року уклав збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»). Тут оприлюднив матеріали про заарештованих 1965-го шістдесятників. Її видрукували за кордоном і заборонили в СРСР. В’ячеслав Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що борються за права людини.

За активну журналістську та правозахисну діяльність тричі був ув’язнений та відбув понад 15 років таборів. Переповідають, що якось на допиті слідчий запитав у Чорновола, якби існувала незалежна Україна, якої так прагне допитуваний, о ким б він там був. На що Чорновіл відповів, що редагував би опозиційну газету.

«Неугомонний» – під таким прізвиськом значиться Чорновіл у документах КГБ. Його відправили у найвіддаленішу табірну точку Якутії, далі на схід відправляли лише Василя Стуса.

В одному з інтерв’ю В’ячеслав Чорновіл говорив, що хотів би піти з життя «миттєво, на льоту». Його передбачення справдилося.

Загинув у автомобільній аварії 25 березня 1999 році поблизу міста Бориспіль на Київщині. Згідно з висновками кількох експертів, на черепах В'ячеслава Чорновола та його водія Євгенія Павлова є своєрідні тріщини, походження яких незрозуміле – експерти не знайшли елементів автомобіля, які могли спричинити такі ушкодження. Це частково підтверджує версію, що Павлова та Чорновола могли добивати кастетами вже після зіткнення.

Попрощатися з ним прийшло до 200 тис. людей. Труна з тілом стояла в Київському будинку вчителя (колись там засідала Центральна Рада), а черга бажаючих вшанувати загиблого простяглася аж до Хрещатика. Поховали В’ячеслава Максимовича Чорновола на Байковому кладовищі. Відкрити / Коментувати

2023-03-25 12:49:51 Як Михайло Грушевський міг загинути через одну румунку, яка необачно пішла в туалет у потязі?
Який зв'язок між Голодомором та піснею Metallica?
Гімни скількох совєцьких республік містили рядки про «росію та росіян»?
Чому війна між Римом та Карфагеном офіційно завершилася пізніше, ніж війна у В'єтнамі?

Про ці та інші маловідомі факти з історії щодня розповідає надзвичайно цікавий історичний телеграм-канал WAS. Із ним вам точно не буде нудно! Рекомендуємо! Відкрити / Коментувати