2022-07-04 09:03:47
Прочитав книжку Олександра Михеда
«Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід», яка вийшла два роки тому.
Ця книжка написана на основі серії поїздок автора містечками Донеччини і Луганщини (Костянтинівка, Покровськ, Добропілля, Лисичанськ, Сєверодонецьк, Бахмут), яка почалася у 2016 році — та натхненних ними досліджень. Також має добірку інтерв’ю Михеда з українськими інтелектуалами і митцями зі сходу: Ігор Козловський, Сергій Жадан, Алевтина Кахідзе тощо.
Не сказав би, що після прочитання я зрозумів український схід краще, ніж до того. Але вона надихнула почитати і дізнатися більше.
Мабуть, найцікавіша частина книжки — це лінія Марка Залізняка, фотографа і краєзнавця з Донеччини, який прожив і документував майже століття української історії — від Першої світової війни до колективізації та Голодомору, до німецько-радянської війни, до відлиги та застою.
Міжнародний контекст шахтарської історії Донбасу — наприклад, історії про те, якою інтернаціональною була дорадянська історія Донеччини (скажімо, та ж бельгійська архітектура Лисичанська, про яку багато хто з нас вперше дізнався, коли росіяни почали її нищити у 2022 році). Або дослідження жанру «шахтарського роману», який почався із «Жерміналю» Еміля Золя і розвивався протягом 20 століття.
З підбірки інтерв’ю усі цікаві, але найцікавіше — із письменницею Оленою Стяжкіною про міф Донбасу та його ідентичність.
«Створюючи міф індустріалізації, кремлівська верхівка була зацікавлена у формуванні такої собі вітрини, “виставкового взірця”. Щоправда, ця вітрина, як і будь-яка вітрина радянського магазину, ніякого стосунку до реальності не мала…
Я впевнена, що Кремль завжди боявся української національної потуги, тому взірець інтернаціонального, робітничого, індустріалізованого, урбанізованого Донбасу — це була така собі примусова ідеальна модель суспільства, яке треба було збудувати…
Міф створював дзеркало, у якому хотілося віддзеркалюватися, у яке хотілося дивитися. Якби це був виключно примус, нічого не спрацювало б. Він підвищував, прикрашав, давав оптимістичний погляд на себе. Ці бараки, в яких жили люди, ці нестерпні умови праці — все це у дивний спосіб віддзеркалювалося в міфі: не як бідність, злидні та безправ’я, а як осмислена ціна “світлого майбутнього”, як жертва заради інших. Так поставала формула “Донбас годує”...
Нещасний, хворий на силікоз чи й на щось гірше шахтар дивився в це дзеркало і почувався античним героєм — не менше…
Шахтар — це Прометей, прикутий не до скелі в повітрі, а до скелі в підземеллі. Радянський соціалістичний варіант. Щоправда, печінку викльовував не орел, посланий богами, а горілка, якої можна було купити багато…
Міфологічний “Донбас” був інклюзивним і монолітним тільки в соціальній уяві. А в реальності що потужнішим ставав образ, то більшою ексклюзивністю він вирізнявся…
Міф «Донбасу» дуже промовистий у тому, чого й кого в ньому немає. [Наприклад, інших національностей, окрім російської; села; жінок; дітей і підлітків]».
266 viewsedited 06:03
L
