2020-12-07 10:29:29
ЯК Я БУЛА КОЛЯДНИЦЕЮ
Це був чи то другий, чи то третій клас. Спочатку нас прийняли в жовтенята, а потім одразу почались релігійні свята і спектаклі до них, такі часи були, що все на купу. Дитятко Ленін зі значка офігівав, але ж він намальований, що він міг зробити. В шкільному спектаклі до Різдва я мала роль Біди. Коли всі наспіваються «Добрий вечір тобі, пане господарю», я мала вистрибнути з-за лаштунків у светрі (бо початок дев’яностих і дубак), рейтузах (бо дубак) та простирадлі (бо Біда) і побігти на сцену з криком «Біда ваша, я вас знаю, я вас мучу, проклинаю» і далі по тексту, який, холера, постійно забувався. Оскільки більшість родин однокласників знаходилась на дні глибокої фінансової дупи, рядок «забираю в вас достатки, не лишаю навіть латки» повинен був особливо привернути публіку.
Але ж була решта дітей – в красивих імітаціях народних костюмів з підручних засобів. Мені теж так хотілося. Я докладно прочитала в підручнику, як всі ходили по хатах і отримували цукерки, ковбасу та інші ласощі, а самі співали. Співати я любила, але не мала ані натяку на слух, власне і тепер не маю. Такі люди все життя мучаться, бо хочеться, щоб душа розвернулась, а мусиш заткатись, не катувати ближнього. В дитинстві у нас таких проблем немає, хочеш співати і співаєш собі.
Я твердо вирішила самореалізуватися в цій сфері і нагребти цукерок, а тоді щоб всі сіли за стіл і відсвяткували Різдво. Не обов’язково сьомого чи двадцять п’ятого. Достатньо якогось дня з оцього передноворічного безчасся – врешті саме конкретно Різдво як таке мене тут цікавило найменше, а от атрибутика... Ну і дванадцять страв, звісно, не приготуєш, але хоча б олів’є... Коротше, мені було треба, і я взялась! Проблем на моєму шляху виявилось кілька. По-перше, не було компанії. Я виявилась єдиною дитиною на весь наш пенсіонерсько-кооперативний будинок із двокімнатних хрущоб. Іноді до сусідів привозили онуків, але тоді, здається, всі кудись поїхали, коротше, я лишилася саменька. По-друге, в нашому під’їзді не мешкало жодного господаря, всі тільки літні господині, а про них я не знала жодної колядки. Але ми ж звикли - якщо салат з, прости господи, маракуї, то просто замінюємо її на картоплю та й усе. То чому не замінити весь вертеп одною мною, а господаря господинями? Зате оригінально.
Отже в призначений день я напнула білу сорочку, бо вишиванки не було, незмінні рейтузи, спідницю, хустку, позичену у прабаби, і покоцану синтетичну шубу, бо дубак.
Не пам’ятаю, чи я додумалась вирізати з альбомного аркуша зірку чи й так зійшло. Але точно знаю, що ступила у темний під’їзд, офігенно підготовлена – я знала про пане господарю, три празники в гості і ще щось дуже важливе. Будинок був п’ятиповерховий, ми жили на другому, кожен поверх – три крихітні хрущоби. Я піднялась на п’ятий і завмерла. Там було порожньо, тихо, і я геть не знала, хто живе в цих трьох квартирах. Може, вони божевільні, їдять дітей, мають луску і отакенні пазурі? А може, просто гидотні, будуть на мене волати чи викличуть міліцію? Все могло бути, але ж я вирішила спробувати. Дзеннь. Коли дзвониш у двері, ще сильніше відчуваєш, який лункий і порожній той під’їзд – біла фарба зверху, зелена знизу, по білому чорним написано «Вася – лох», по зеленому чорним – «Рок кал» та ще кілька матюків. Тоді рано і щедро сутеніло, і будинок вимирав. І от я стою в цьому вимерлому світі, де від людей лишились тільки легенди про лоха Васю, і чекаю. Страшно і незатишно.
Нарешті з того боку кроки – човп-човг, в мертвому «глазку» загоряється світло. «Хто?» - спитав жіночий заспаний голос.
- Заколядувати! – бадьоро повідомила я, відчуваючи, що роблю якусь фігню, і від того холонучи.
- А ну не балуйся! – порадили з того боку, і світло згасло.
В наступні двері я дзвонила уже не так впевнено. «Є такі діти, - казала прабаба, бачачи часом когось із моєї школи, - які наводчиками працюють. Ото прийде, а за ним такі амбали, по голові тюкнуть і все». Я не була певна, що по той бік дверей про мене не подумають саме так. Здається, подумали. Хтось зиркнув, світло загорілося і згасло.
192 viewsJulia Batkilina, 07:29
Р
