2021-09-17 18:00:03
Броніслав Грищук
Знов за тамбурним сизим димом,
що вгорнув пеленою скло,
мов ковчег, пропливає мимо
невмируще моє село.
Позад нього двигтять пожари,
позад нього доба така,
що в хліві — ні тварі по парі,
у стодолі — ні колоска,
ні жорен в коморі,
ні вишні
за сльозавим більмом вікна…
То яка ж се перед Всевишнім
неспокутна людська вина?
А ковчег у стражденнім морі,
вітром гнаний, дола віки
від почвар содому й гоморри,
через тернії — напрямки,
ген туди, де сія веселка —
лук небесний понад селом,
де злина від стерні лелека,
щоб торкнутись дуги крилом,
де невистиглі ожереди
променіють із далини,
наче вохристі еполети
на мундирі озимини.
Але… серця не розхвилює
біжутерне блищання фраз.
Бо вітчизна не потребує
ні метафор, ані прикрасі
Все, що є в ній,— самодостатнє,
і джерела, і хмарки плин,
всеосяжність журби і щастя.
Павутинка. Роса. Полин.
Незникома і непомеркна,
незбагненна, мов часу нить,
праотцівщина страстотерпна
у сльозі у моїй тремтить.
455 views15:00
В
