2023-04-11 13:20:59
Моя нова книжка майже готова.
Уривок.
Ми боялися дивитись на нашого колегу, бо він цілий день ходив пологовим будинком із телефоном у руках і постійно набирав один і той самий номер. Зв’язку не було. Ми вимкнули телевізор в ординаторській, аби він не дивився новини, і тільки тихесенько молилися, щоб вона ввімкнула телефон і взяла слухавку.
Його сестра, дитячий хірург із Харкова, уже добу не виходила на зв’язок.
Харків обстрілювали. Росія обстрілювала Харків щільним вогнем, поцілюючи саме у школи, лікарні та житлові будинки.
Телефон мовчав.
«Термінова евакуація»,— голос медсестри, яка влетіла в операційну, був тихий, але, здавалося, що він набагато гучніший за гуркіт снарядів за вікном.
«Яке щастя, що через мішки з піском на вікнах, ми не бачимо ціх спалахів, котрі руйнують наше мирне місто. Ми тільки чуємо. Чуємо цей гул і гуркіт, що виїдає мозок», — подумала дитячий хірург.
Вона подивилася на свої руки в стерильних рукавичках, підняті вгору, і на маленького хлопчика на операційному столі. Здавалося, що малюк спить, якщо не звертати увагу на всі ці трубки, трубочки, розчини й апарат штучного дихання, що гидко пищить.
Вона подивилася на анестезіолога. Він ледь помітно похитав головою.
Вона була певна, що він зробить саме так.
«Починаємо!»
Цей п'ятирічний хлопчик втратив багато крові. Декілька уламків від російських снарядів, що застрягли в цьому маленькому тілі, не дозволяли стабілізувати хлопчика перед операцією, тож вони вирішили робити все паралельно.
«Яке щастя, що в мене така ж група крові, як і в нього!» — подумала хірург. — І дивно, що я зовсім не відчуваю слабкості. Напевно, адреналін…»
Було трохи ніяково бачити свою власну кров, яка маленькими крапельками вливалася у тоненькі дитячі вени з флакона на штативі.
Гул війни дедалі наростав, вриваючись у зачинені вікна операційної, але чотири закривавлені уламки вже лежали на марлевій серветці на столику операційної сестри.
Їх залишилося шестеро в цьому приміщенні. П'ять медиків й п'ятирічний хлопчик на операційному столі.
Хірург знала, що там, за дверима операційної, сидить його бабуся.
Вона навіть знала, чому не мама і не тато, а саме бабуся.
І ця думка була найстрашнішою.
Бо оперувати під канонаду снарядів вони вже звикли. А ось до дітей без мами і тата звикнути неможливо. Ніколи.
Неможливо звикнути до того, що маму й тата, молодих та красивих, убили російські окупанти.
Операція закінчилась. Вона подивилася на обличчя своїх колег. Навіть під масками було видно, що вони усміхаються. Усміхаються й не чують, як тремтять шибки і, напевно, одне вікно все-таки розбито, бо характерний звук розбитого скла на секунду перервав таке знайоме пищання апарату штучного дихання.
Вона вже думала про те, як саме вони евакуюватимуться разом із бабусею і цим хлопчиком, який іще дуже важкий і нестабільний.
«Нам сьогодні просто пощастило. Просто пощастило. Просто пощастило», — стукало в її голові.
І раптом накотилася така втома і таке бажання все кинути й заснути, прямо тут, на підлозі операційної, що вона відчула, як згинаються коліна, самі по собі, і вона сідає на мокру підлогу.
«Вставай, застудишся!» — гаркнув анестезіолог, стиснувши її плечі дуже грубо й сильно. — До речі, ти просила нагадати, що вже добу не телефонувала своєму братові. Куди ти поділа свій телефон?»
https://t.me/Yarem_chuk
824 viewsNatalia, edited 10:20
Н
