Я родом з УКРАЇНИ - my Ukraine

2021-11-19 12:17:20 Осінь – пора весіль. Мабуть, тому я знову пригадала своїх дорогеньких бабусю і дідуся та наші прадавні весільні звичаї і традиції, які скеровували молодят на добру дорогу.
Пройшовши добрий кавалок своєї життєвої дороги, поблукавши світами і до самих кісток стужившись за Україною, я усвідомила що:
Любов – це старий бамбетель під вікном, піч, розмальована півниками, і суворі бабині святі у рушниках. Це цілюще зілля під стелею, зібране у в’язанки, фіранки на вікнах у дрібну квіточку, гори вишитих подушок на постелі, скриня у кутку, накрита домотканним килимком з півниками.
Любов – це Різдво з розмальованим морозом шибками, запахом ялинки і сіна під столом, Великдень з пасками, крашанками і шинками, заквітчані липою Зелені свята і Спас, що пахне ябками і спасівськими паляницями.
Любов – це стежка від бабиної хати через городи до лісу, де під склепінням віковічних дерев ховаються білі гриби й голубінки. Це річка за селом і пасовиська з ліщиною, зарослі малинника й печені у вуглях бараболі. Це солодкі черешні попри дорогу з автобусної зупинки до села. Це солодкі морви біля хвіртки й старий горіх за стодолою.
І, куди б нас доля не закинула у світі, ця стара хата, яка вже залишилась тільки у спогадах, і ці гори, і ці ріки, й уся наша рідна, пречудова, благословенна Богом земля, до якої ми навік прив’язані, як пуповиною, наповнюватимуть нас по вінця Любов’ю.
Ця Любов – наш стержень. Наш оберіг. Наша святиня.
Ось заради цього й варто жити. Щоб пам’ятати.

Ольга Руда

#оберіг
#весілля Відкрити / Коментувати

2021-11-19 12:17:19 НАШІ ОБЕРЕГИ

Баба Юстина вийшла заміж за діда Петра “по любові”. Вона неохоче розповідала про ті часи, але я вміла витягнути з неї різні історії. “Воно ж не відчепиться”, – зітхала баба і присідала коло мене на бамбетель. Так я дізналась, що це було справжнє кохання з першого погляду, як би написали сьогочасні письменники. Правду кажучи, не знаю, як дід відреагував при першій зустрічі на оте кирпате дівчисько з сусіднього села, але юна Юстинка закохалася в нього одразу, усім серцем і на все життя.

Через рік гуляли весілля.
Баба розповідала, що перед вінчанням молода з дружками йшла селом просити на весілля. Усі вони були вбрані у вишиті сорочки з тоненького полотна, коралі, спідниці з різних квітчастих матеріалів, спереду – мережана або вишита запаска, й були підперезані яскравими крайками. Так як була осінь, то дівчата мали на собі ще й горсети (кептарі чи камізельки без рукавів), а на ногах – черевички. На голові в усіх були вінки з барвінку і штучних квітів, з довгими кольоровими стрічками, тільки у молодої був трохи грубший та більше стяжок.

“Слава Ісусу Христу!”, – віталася молода, заходячи до хати. – “Просили вас мама й тато, і я вас прошу прийти до нас на весілля”. А дружки підхоплювали: “Просить вас молода, і ми вас просимо прийти на весілля”.

Увечері перед вінчанням приготовляли молоду до шлюбу й плели вінки.

І сиділа вона, притихла і сумна, з розпущеним волоссям, оздобленим ясними лелітками, а на голові у неї була корона, обтикана довкола павиним пір’ячком. Позаду корони звисали довгі різнокольорові стрічки. Вбрана була у вишиту сорочку і зовсім нову горсетку, з пухнастою оторочкою. На грудях у неї при мерехтливому світлі свічок виблискували згарди – багате намисто з монет і хрестиків.
Навколо молодої був почот: дружки, хресні, тато з мамою, молодиці, запрошені шити весільний вінок, свашки, родичі та гості.

І заспівали жінки пісень: у першій з яких просили Бога благословити молоду до вінка, а маму – щоб дала шовку і барвінку на віночок. Мама подала подушку з калачем, а на калачі була голка, нитки шовкові, штучні квіточки, але ніжні й пречудові та барвінок. Вони поцілувалися, і почала головна молодиця віночок шити.
Так вони співанок співали, а молодиця пришивала кожний листочок барвінку шовковою ниточкою і позліткою золотила – служилася служба весільному Богу. Так молода прощалася зі своїм безжурним дівоцтвом, і сльози текли по її щоках.

Як би була знала, що піду від мами,

Була б не садила рожу під вікнами.

Рожу посадила, рожа ся приймила,

А я свої мамі жалю наробила.

Мама брала віночок з калача і тремтливими руками, тричі благословила доньку вінком і положила півмісяцем на її голову.
Після цього пригощали гостей і співали весільних пісень, веселих і тужливих.

На другий день виряджали батьки молоду до шлюбу. Це була важлива церемонія – прощання молодої зі своєю родиною. І просила вона прощення у всіх, бо виходила зі свого рідного дому дівчиною, а повернеться – жінкою. Староста три рази про­сив у батьків благословення, а батьки, які сиділи на ослонах з іконами і калачами, відповідали: “Хай вас Бог благословить”. Мама кропила молоду свяченою водою.

У цей час свашки співали таких сумних пісень, як дівчина прощається зі своєю мамою, татом і родиною, що не тільки молода, а й усі присутні не витримували і плакали, навіть батько ніяково крадькома витирав сльози.

Плила синя квітка, стала ся крутити,
Чи не жаль, Юстинко, заміж виходити.

Бо ти не вгадаєш, яка твоя доля,
Що би сь не блукала, як овечка в полі.

А овечка в полі так сумненько бече,
Золотії коси накривають плечі.

Золотії коси, поплітки дрібненькі,
Що їх підплітала мамуся рідненька.

Молода клякала перед батьками і перед хресними на білім полотні, й батьки благословили її в дорогу до шлюбу.

По шлюбі батьки знову вітали молоду пару з калачами, розстеливши біле полотно від порогу до хати. Молоді ставали на коліна на порозі, мама благословила їх і запрошувала до хати. Обходили вони стіл тричі довкола, сідали і весілля починалося.

*** Відкрити / Коментувати

2021-11-19 12:04:51 Відкрити / Коментувати

2021-11-19 00:30:58 Тут була спідня лляна сорочка з тонкого полотна, вишивана білим по білому, верхня сорочка, нижня біла спідниця, верхня довга спідниця у дрібненьку квіточку, вовняний кафтан, очіпок, вовняна тоненька хусточка і велика “американська” хустка з тороками.

Мама вже давно знала, що і як треба буде вбрати бабі після того, як вона помре, однак щороку ритуал не мінявся: все це витягалось, показувалось і повторювалось. Навіть те тонке полотно “що під плечі положать у труну”, “намітку з серпанку” для обгортання ніг та тюль для “покриття тіла”. І, боронь Боже, “незапомни, в яких вишитих рушниках трунву мають опускати в могилу”.

Баба сприймала смерть, як щось буденне, але, й водночас, мало не святкове. Вона твердо вірила, що “на тому світі” їй буде набагато краще, ніж на цьому і вона, нарешті, возз’єднається зі своїм Петром. А в останні роки вже навіть бідкалася, що “загостилася на цьому світі”.

Сьогодні, згадуючи свою бабу Юстину і її погляди на життя та смерть, я відчуваю величезну любов і вдячність, що вона так буденно розповідала про важливі речі.

Я думаю, що людина насправді помирає тоді, коли помирає останній спомин про неї. Тому поминаймо наших рідних і близьких, хто відійшов у засвіти й згадуймо усе найкраще, що вони залишили нам на згадку.

Ті, кого ми любимо, завжди житимуть у наших серцях.
Як і наша кохана Україна, з її традиціями і звичаями.

Автор: Ольга Руда

#скриня
#вузлик Відкрити / Коментувати

2021-11-19 00:30:58 Вузлик “на смерть”

Бабина скриня завжди стояла в одному місці — в лівому куті біля ліжка. Часом бамбетлі пересувалися, лави двигалися, а скриня вперто притискалася до стіни і незворушно, цілими десятиліттями, споглядала на людську метушню. Малою я думала, що її просто ніхто не міг зрушити з місця, бо скільки я не намагалася, не могла навіть віко хоч трохи підняти. А так завжди хотілося зазирнути всередину – що за скарби баба там ховала?

Скриня була зроблена з відполірованого до блиску горіхового дерева, з трішки опуклою лядою (покришка). Збоку вона виглядала, як невеликий стіл. Баба Юстина покривала її рядном з домотканого полотна з червоними і чорними півниками. Коли сонячні промені нагрівали поверхню скрині, на ній приємно було лежати, мріяти і навіть подрімати.

Я знала, що скриня – це частина бабиного весільного посагу (приданого). Коли вона вийшла заміж за свого Петра (мого діда), цю шафарню (як часом називала її баба), наповнену вишитими рушниками, ряднами, сорочками, хустками та обрусами (скатерка) разом з подушками, периною та кожухом висадили на воза і випроводили в сусіднє село до родини молодого. Бабині батьки були добрими господарями, гарували (важко працювали) від ранку до ночі в полі, тому на селі вважалися заможними. Молодій парі вони щедро вділили коня, корову і з десяток породистих курочок з когутом (коли прийшли совіти, першим ділом вони відібрали в родини коня). Баба Юстина неохоче розповідала про ті часи, але я уміла витягнути з неї різні цікаві історії, “бо воно ж не відчепиться”.

Так я дізналася, що в баби першої серед сільських дівчат-ровесниць були справжні чоботи й коралі. Баба вважала себе щасливою – з дідом Петром їх не звели (віддали за багатого/багату заради вигоди), а вони познайомилися на вечорницях і закохалися. Батьки не перечили, і молоді побралися.
 
Остогидла до кінця року школа – з її лінійками, піонерськими галстуками, які треба було щоранку прасувати і начіпати на шию, збором макулатури (старого паперу), “патріотичними” святами й догматичними гаслами – , нарешті, випустила нас у літо… Попереду – канікули в селі, де можна було насолоджуватись сонцем, ставком, лісом, грибами, малинами, колгоспними садами з черешнями-щепами, ну й, особливо, незмінними бабиними смаколиками.

Переступивши поріг бабиної хати, я не повірила очам – скриня була широко відкрита, а баба Юстина, низько нахилившись над нею, явно збиралася проводити ревізію її вмісту. Так мені випало щастя побачити все те, що залишилось після різних історичних катаклізмів, які пролетіли в ХХ столітті над землями Західної України.

В лічені секунди я вже сиділа біля неї. В прискринку (маленькій шухлядці вгорі скрині) баба Юстина тримала свої “скарби”: коралі, срібний перстень, хрестики, іконки, воскові квіточки до вінків, наперстки, кольорові нитки до вишивання, пожовклі від часу світлини та стару поштову картку від родини з Канади. Вона задумливо перебирала своїми спрацьованими руками блискуче намисто, а я і собі за нею копирсалася в тому дріб’язку, кожна річ якого, очевидно, чимось була дорога для неї.

Обережно закривши шухлядку, баба перейшла, власне, до вмісту скрині. Одну за одною вона обережно виймала вишивані сорочки, піднімаючи кожну до світла, дбайливо промацуючи кожен рубчик, лагідно пройшовшись рукою по хрестиках вишиванок. Сорочки відкладалися убік, а вона вже витягувала іншу річ: вишиті рушники, різдвяний обрус, спідниці, хустки, оксамитовий горсик, який баба одягала тільки на великі свята до церкви.

Після того, як я допомогла їй розвісити надворі усі речі на шнурках для просушування, баба повернулася до скрині і витягла якийсь клунок, на вигляд – з одягом.

– Бабо, що це? – нетерпляче запитала я.

– Вузлик “на смерть”, – просто відповіла баба. А, побачивши тривогу на моєму лиці, почала розповідати.

З бабиної розповіді виявилось, що кожна добра газдиня готує собі вузлик “на смерть” – найкращу нову одежину, в якій її мають поховати. Жінки на Західній Україні ще з молодості відкладали речі до цього вузлика, який щороку ревізувався, речі просушувались на сонці, а старі чи вицвілі замінялися на нові. Відкрити / Коментувати

2021-11-19 00:28:09 Відкрити / Коментувати

2021-08-03 17:21:57 Четвер

У четвер не можна золити — коров’яче масло буде дуже невдале. У четвер до сходу сонця добре примовляти чи замовляти — обов’язково допоможе. Не можна в четвер садити нічого, бо черви з’їдять.

П’ятниця

П’ятниця — жінка (або дівчина). Її образ у народній уяві сплутується з образом долі. Проти п’ятниці (по заході сонця) не можна мити ложок та мисок, бо тоді так будуть вороги тарабанити язиками про тебе, як тими ложками. У п’ятницю зачинати роботу — найлегший день. У п’ятницю йти свататись буде вдача: засватається навіть свинячий пастух. Проти п’ятниці сон неодмінно справдиться.

Субота

Субота — найтяжчий день на роботу. Субота — не робота: помий, помаж та й спати ляж. У суботу можна зажинати: легші жнива будуть. У суботу найкраще купатись, переодягатися. Як сходяться (одружуються) ті, хто народився в суботу, то будуть безплідні, не будуть мати дітей.

Неділя

Неділя — “неділя”. У неділю нічого не можна робити, Особливо рубати сокирою. Кажуть, що відрубане в неділю поліно навіть через сім років, якщо його зберігати, неодмінно саме спалахне та згорить. Не можна в неділю шити, бо нарве палець.

Ще колись щось таке розказували, що Неділя по лісі ходила… Ну, люди збирали ягоди в лісі, дівчата чи хто… Та й бачать, що хтось дуже плаче, іде по лісі та плаче. Та й думали, що це хтось заблудив. Як вони виходять, то бачать, що йде дівка, така висока дуже, і в білому вбрана, в білій довгій сорочці. І кажуть, що всенька в кровлі… Кажуть: “Ти й за що таке, хто ти така, чого ти плачеш, і хто тебе так порізав?”.То вона каже, що я Неділя, то, каже, бачте, це мене так люди порізали. “Та й, каже, чого тебе порізали?”. Ну, бо в Неділю все роблять — рубають і ріжуть — і це мене…”. І так сказала, і зараз кудись поділась. То це в неділю ни можна нічого робити — ні різати, ні рубати. Баби спитайся, хай скаже”.

#дні_тижня Відкрити / Коментувати

2021-08-03 17:12:22 Понеділок

Понеділок шанується й уявляється в образі дідуся, який зустрічає і проводить душі померлих на шляху до загробного життя. Як у понеділок мостити хату, то будуть вестися таргани в хаті чи в обійсті. У понеділок не можна прясти, снувати, зачинати жати бо це тяжкий день на роботу. Коли в понеділок щось не вдасться, то буде невдача цілий тиждень. У понеділок не можна “брати шмаття” (переодягатися), бо буде всяка напасть. Щоб цього не було, то треба при тому через пазуху кинути щось залізне й у зубах тоді щось тримати — бодай соломку. Не можна дівчині мити голову (коси) в понеділок, бо як сім понеділків змиє, то не буде мати долі чи талану, буде безталанна її доля. Не можна мити голову в понеділок, бо коси вилізуть. У понеділок не можна вибирати попелу з печі та виносити на  двір, бо шуляк буде нападати на курей. Як у понеділок або п’ятницю обрізувати нігті, то зуби не болітимуть. Той, хто народився у ніч під понеділок, буде віщуном, знахарем…

Вівторок

Вівторок — чоловік. Вважається днем легким, сприятливим для початку роботи. Вівторок — щасливий день.

Середа

Середа уособлюється у вигляді жінки. У середу дівчатам не слід мити голову, заплітати коси, бо волосся перестане рости, і коса буде погана. День робочий, заборони стосуються лише деяких видів робіт.

#дні_тижня Відкрити / Коментувати

2021-08-03 16:36:13 Дні тижня

Понеділок

Воно як трапиться: коли середа, а коли і п’ятниця.

Понеділок віддавна вважався важким днем, нещасливим святом відьом і русалок. Цього дня не рекомендувалося починати якусь нову велику роботу, а також білити хату, прясти, виїжджати в далеку дорогу (цікаво, що подібне повір'я існує в англійців: якщо в понеділок вийде пароплав (корабель) у море, то неодмінно потоне; мити голову, одягати чисту сорочку, взагалі перевбиратися тощо.
На Україні існував звичай “понеділкування”. Його коріння сягає глибокої давнини (можливо, ще доби матріархату), він полягає ось у чому. Перед тим як дати згоду на заручини, дівчина, до якої парубок засилав сватів, запитувала, чи дозволяє він їй понеділкувати. Якщо звучала відмова, то дівчина мала повне право відмовити сватам, тобто “дати гарбуза”. Це походить ще від самобутнього традиційного звичаю молодих заміжніх жінок понеділкувати — раз на тиждень, у понеділок, збиратися в чиїйсь оселі та готувати смачні страви, колективно прясти шити, вишивати тощо. Цей обряд був для молодого жіноцтва конче необхідний.

Різкий перехід од дівування до суворого родинного життя відповідно впливав і на психічний стан, адже дівчата в давнину виходили заміж досить рано — в 14 – 16 років, у них ще були живі спогади про дівування: вечорниці та досвітки, танці, різноманітні забави, багатьом кортіло ще погуляти, але, за традицією, заміжнім уже заборонялося відвідувати молодіжні гулі. Недарма ж мовиться: “Заміж вийшла — світ собі зав’язала”.  Для того щоб пом’якшити цей крутий життєвий злам, звичаєва правова форма й виробила вельми цікавий і практичний обряд “понеділкування”, котрий давав змогу поступово ввійти в статус жіноцтва. Зібравшись у своє товариство, молодиці ділилися родинними клопотами, першими подружніми негараздами; передавали одна одній господарські навички, кулінарний досвід, а також торкалися сфери інтимного життя, передчуттів майбутнього  материнства…  Цей день був найкращою віддушиною перших шлюбних місяців молодих жінок.

Народний звичай забороняв одвідувати “понеділкування” чоловікам і свекрухам. Коли ж молодиці дорікали, вона нагадувала дану чоловіком обітницю  — дозвіл на “понеділкування”. Якщо ж чоловік не дотримував свого слова, дружина залишала за собою право розірвати шлюб. Цей обряд, що тривав протягом м’ясниць і Великого посту, підтверджує високий суспільний статус жінки в Україні.

Перший понеділок Великого посту також має цілий ряд обрядодійств. Гарячих страв не готували, а лише пекли пісні коржі із житнього борошна — жиляники. Звідси назва — килавий понеділок.  У давнину селяни збиралися в корчмі й полоскали зуби горілкою від “скоромного” — залишків масних страв у порожнині рота. Звідти жилавий понеділок називали ще полоскозубним. Віру у “важкість” понеділка в Україні можна пояснити й конкретними історичними обставинами. Зокрема, після впровадження на Русі християнства наприкінці IX століття великий князь київський Володимир наказав усім новохрещеним з’являтися в неділю до храму на молитву, а тих, хто уникав храму, жорстоко карали саме в понеділок. Ще навіть у XVIII столітті селян, які були відсутні під час недільної відправи, в понеділок прив’язували біля церкви як грішників. Вислів “понеділок — важкий день” дехто вважає забобонним, хоча вчені-фізіологи, психологи знаходять ґрунтовні докази того, що понеділок — справді важкий день, день після відпочинку, коли відбувається пристосування організму,  психіки до виконання певного виду роботи, здійснених тих чи інших функцій, пов’язаних із фізичними чи психоемоційними навантаженнями, стресовими ситуаціями тощо.

#дні_тижня Відкрити / Коментувати

2021-08-03 16:36:08 Відкрити / Коментувати