Історія України

2023-04-08 21:01:34 З газети "За россію" яка видавалась білогвардійцями на Слобожанщині під час їхнього правління в Острогозьку Воронезької губернії.

Текст статті "Положение украинских школ":
"Согласно разъяснению Харьковского учительского округа, сделанному представителю Острогожского учительства, украинские школы ,как таковые, на территории России подлежат уничтожению.
Преподавание в них истории и географии Украины отменяется. Допускается, по желанию, украинская литература и украинский язык"

Так на землях Східної Слобожанщини знищувалася українська ідентичність. Відкрити / Коментувати

2023-04-08 17:27:27 Чи був футбольний матч під час Різдвяного перемир’я?



Відкрити / Коментувати

2023-04-08 12:11:41 8 квітня 1882 року народився Дмитро Дорошенко — представник древнього гетьманського роду Дорошенків, управляючий міністерством закордонних справ Української Держави часів гетьмана П.Скоропадського, дипломат, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф. Засновник «Просвіти» на Катеринославщині. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв.

Дмитро Дорошенко народився в місті Вільно, тепер Вільнюс – нинішня столиця Литви. Там його батько по закінченні інституту в Харкові служив військовим ­ветеринарним лікарем. Походив зі старовинного українського козацько-старшинського роду. Родове гніздо – хутір Дорошенків на Глухівщині. Усі канікули Дмитро проводив там. Із цього роду вийшли два козацькі гетьмани XVII ст. – Михайло і Петро Дорошенки.

1892–1901 – навчається у Віленській гімназії, згодом – у Варшавському, Петербурзькому, Київському університетах. Пише для газети «Рада», яку видавав Євген Чикаленко. 1909-го закінчує історико-філологічний факультет Київського університету з дипломом І ступеня, який відповідав докторату західноєвропейських університетів. Отримує запрошення викладати історію в комерційному училищі в Катеринославі, сучасне місто Дніпро. Працює там до 1915-го. Видає часопис «Дніпрові хвилі», разом із дружиною організовує роботу «Просвіти».

1915–1917 – уповноважений Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті, очолює відділ допомоги українцям в окупованих російськими військами землях Австро-Угорщини. Був членом Центральної Ради. 22 квітня 1917-го призначений російським Тимчасовим урядом крайовим комісаром Галичини й Буковини з правами генерал-губернатора. Вступає до Української партії соціалістів-федералістів.

1918, травень-листопад – міністр закордонних справ Української Держави. За півроку свого урядування Дмитро Дорошенко добився значних результатів. Серед них визнання України трьома десятками країн світу. Також став одним з підписантів у червні 1918 «Попередньої угоди» між Україною і Доном, а і «Додаткової секретної угоди» до неї, якою розпочиналася таємна військова співпраця між Українською Державою і Донською армією проти московсько-більшовицьких окупантів. Саме Дмитро Дорошенко проявив рішучість у повному підпорядкуванні Криму Українській Державі, шляхом оголошення економічної блокади, коли тодішні проросійські урядовці півострова відмовлялися приймати з Києва телеграми українською мовою. За декілька місяців блокади влітку 1918-го, у вересні делегація з Криму прибула до Києва і погодилася з усіма вимогами Уряду Української Держави.

Після падіння режиму гетьмана Павла Скоропадського жив у Кам'янці-­Подільському, працював приват-доцентом в університеті.

1921 – виїжджає за кордон. У Празі – професор Карлового та Українського вільного університетів. Викладає історію України у Віденському, Берлінському та Женевському університетах.

1936-го православний факультет Варшавського університету запрошує Дорошенка зайняти кафедру історії вселенської церкви. Працює там до початку Другої світової війни. Видає «Огляд української історіографії» (1923), двотомники «Історія України 1917–1923» (1932), «Нарис історії України» (1933), мемуари (1924, 1949). Загалом покажчик його праць з історії містить близько тисячі назв.

1945 – обраний президентом Української вільної Академії наук. 1947 переїжджає до Канади, де працює професором Колегії св. Андрія у Вінніпегу. Його лекції – блискучі, але на схилі літ професор починає втрачати голос. 1950 повертається до Європи. Співпрацює з редакцією «Енциклопедії українознавства».

Помер 19 березня 1951 року у Мюнхені. Похований там на Лісовому кладовищі. Відкрити / Коментувати

2023-04-08 08:33:03 Місс Аргентина-1973

Норма-Олена Дудик.

Українського цвіту по всьому світу Відкрити / Коментувати

2023-04-07 21:11:12 «Гетьман Петро Сагайдачний та Михайло Дорошенко перед Арбатськими воротами москви. Жовтень 1618 року».

Художник Андрій Серебряков. Відкрити / Коментувати

2023-04-07 17:30:41 Пам'ятаєш як тобі нахамили в магазині, а ти не знав як відповісти?

Настрій було зіпсовано. Всю дорогу до дому, думав як потрібно було вчинити.

Насправді відповідати на грубість легко. Цієї навички навчають на каналі «Практична психологія».

Автор розбирає конфліктні ситуації та розповідає як вийти з них переможцем.

Навчись ставити людей на місце:
https://t.me/+Xaf5KL7jYgRjNjcy Відкрити / Коментувати

2023-04-07 14:28:24 7 квітня 1919 р. загинув Іван Луценко, військовий лікар Армії УНР, громадський, політичний та військовий діяч.

Народився 7 березня 1863-го в селі Кейбалівка на Полтавщині. Навчався на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету та в Петербурзькій військово-медичній академії. Захистив докторську дисертацію (1893).

Далі переїхав до Одеси. Був палким прихильником гомеопатії, відкрив приватну практику. Секретар і скарбник Одеського ганеманівського товариства (послідовників гомеопатії). Редагував часопис «Вісник гомеопатичної медицини». Учасник першого загальноросійського з’їзду гомеопатів (1913).

Входив до Братства самостійників, очолював одеську організацію Української народної партії (1902-1907). Сергій Шелухін писав, що «Іван Луценко лікарською практикою перед війною заробляв коло 10 000 руб., із яких проживав коло 2000 руб., а решту витрачав на українські справи». Широка популярність серед одеситів призвела до обрання його в 1905-му до міської Ради робітничих депутатів.

Брав активну участь у створенні одеської «Просвіти». Встиг видати один номер першої в Одесі української газети «Народна справа». Після чого потрапив під таємний нагляд поліції.

Під час Першої світової війни – полковник медичної служби. У 1917-му увійшов до першого складу Центральної Ради. Один із організаторів відродження українського козацтва, делегат трьох всеукраїнських військових з’їздів, член Українського генерального військового комітету. Переймався проблемами українізації Чорноморського флоту. За його наказом в Одесі вперше піднято жовто-блакитний прапор. У жовтні 1917-го на з’їзді Вільного козацтва обраний генеральним хорунжим. А за два місяці став одним із лідерів щойно створеної Української партії соціалістів-самостійників.

Як згадував Володимир Винниченко: «Луценко показався мені ідеалістом, котрий хотів в наш час відродити старе козацтво і всю Україну перестроїти на козацький лад. Він був якимось фанатиком, полюблявши усе українське, хоча це не завадило йому дослужитися в росії, будучи військовим (лікарем), до чина надвірного порадника».

Павло Скоропадський характеризував його як «фанатика, який ненавидів все російське». А німецька контррозвідка вважала його поміркованим соціалістом, щирим українцем, прекрасним організатором і сильним оратором, який уміє повести за собою маси.

Останні місяці життя провів у запеклій боротьбі з більшовицькими військами, з якими воював на Чернігівщині, Київщині й Волині. 7 квітня 1919-го у бою з більшовиками неподалік Старокостянтинова на чолі 1-го Подільського січового куреня потрапив у полон і був порубаний шаблями. Відкрити / Коментувати

2023-04-07 11:00:21 National Geographic - найбільший в Україні telegram канал про подорожі, природу та тварин

Тільки тут ви спостерігатимете за дивовижними моментами життя. Зможете подивитися на унікальні природні явища, побачити найцікавіші факти та фото про світ.

Підтримай українське: @nationalgeographicukr Відкрити / Коментувати

2023-04-07 07:13:15 7 квітня 1944 р. була прийнята директива нквд ссср № 130 про виселення сімей оунівців до Красноярського краю, в Іркутську, Омську та Новосибірську області.

Після вигнання нацистів, на західноукраїнських землях знову розпочалася «радянізація», що супроводжувалась масовими репресіями проти «ворогів народу», арештами, вбивствами, депортаціями

Депортації місцевого населення у віддалені регіони ссср розпочалися ще з 1939 року. Від жовтня-листопада 1939 року по липень 1941-го із Заходу України було переселено близько 1 млн осіб. У листі до Папи Римського від 7 листопада 1941 року митрополит Андрей Шептицький наголошував, що військами нквд загалом було вислано до Сибіру, заарештовано або страчено 200 тисяч українців із Львівської єпархії, а всі втрати українців у Галичині сягали 400 тисяч. До віддалених районів росії висилалися також поляки та євреї.

Переселенські акції стали ефективним засобом для примирення населення з ідеологічними та політичними цілями совєцького тоталітарного режиму. Депортаційна політика радянської влади на західноукраїнських землях стосувалася, насамперед, членів ОУН та воїнів УПА, їхніх сімей, а також осіб, що підтримували український національно-визвольний рух.

7 квітня 1944 року вийшла директива нквд ссср № 130 про виселення сімей оунівців (19 тисяч осіб) до Красноярського краю, в Іркутську, Омську та Новосибірську області.

На підставі цієї директиви нарком внутрішніх справ усср Василь Рясний підготував інструкцію-вказівку про порядок проведення виселення сімей активних учасників націоналістичного підпілля, що була терміново поширена по всіх районних відділах унквд-умдб західних областей усср. Відтак у кожному районі були складені списки сімей учасників національно-визвольної боротьби, яких потрібно виселити. До списків включали усе чоловіче населення віком від 15 років.

Лише у Львівській області на виконання цієї директиви у жовтні 1944 року були підготовлені списки на виселення 10 517 осіб. Вже через рік у віддалених регіонах ссср було близько 2 млн 230 тисяч 500 спецпоселенців, серед яких – 20 800 оунівців.

Спецпереселенців використовували як дешеву робочу силу на лісоповалах та в інших трудомістких процесах. Сім’ї, які не мали працездатних осіб, потерпали від злиднів. За спецпереселенцями було встановлено агентурно-оперативний нагляд, а на великих залізничних станціях – оперативні заслони. За втечу з місця поселення термін заслання замінювався ув’язненням у виправно-трудових таборах.

Масові депортації тривали до смерті сталіна в березні 1953 року, однак ще до 1956 року для депортованих існували правові обмеження. Відкрити / Коментувати

2023-04-06 21:50:21 Aкт відновлення української державності від 30 червня 1941 року.

Цей історичний документ ухвалили Українські національні збори у львівському будинку товариства «Просвіта», з ініціативи Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери.

На зборах були присутні понад сотня делегатів із усієї України, а також представник УГКЦ отець Йосип Сліпий, якого відрядив митрополит Андрей Шептицький.

У Львові на площі Ринок із балкона «Просвіти» Ярослав Стецько оприлюднив Акт відновлення Української Держави, який проголошував «створення Української Держави, за яку поклали голови цілі покоління найкращих синів України», а також закликав «увесь Український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава».

Проголошення Акту стало повною несподіванкою для німців, але в дію одразу ж був запущений весь механізм нацистської машини для нейтралізації зухвальства Бандери та ОУН.

За відмову відкликати Акт Степана Бандеру та Ярослава Стецька німецькі окупанти заарештували й ув’язнили в нацистському концтаборі Заксенгаузен, де вони проведуть найближчі три роки, — до осені 1944 року, а самі розпочали масові арешти та розстріли оунівців.

У вересні 1941-го в Україні розпочалися масові арешти й розстріли українських підпільників. Нацисти швидко збагнули, що ОУН є силою, здатною їм протистояти збройно на окупованих українських землях. А навесні 1942 року ОУН вирішує, крім продовження антинімецької пропаганди, розпочати збройну боротьбу. За пів року Волинь та Полісся взялися за зброю в боротьбі з німецькою окупаційною владою, підштовхуючи організацію від політики до збройних дій. Відкрити / Коментувати