Освітня Криївка

2021-08-14 22:29:31 Відкрити / Коментувати

2021-08-14 07:10:52 Ціна правди 2019 Відкрити / Коментувати

2021-08-14 07:10:52 Валлійського журналіста Гарета Джонса завжди тягнуло до найнебезпечніших людей на цій планеті. Він уже брав інтерв'ю в самого Гітлера, і ось зараз, у 30-і роки ХХ століття мріє про інтерв'ю з Йосипом Сталіним. Для цього хлопець прилетів до Москви та готовий усіма різними способами домогтися цієї події. Пробувши якийсь час у СРСР, Гарет познайомився з ще однією журналісткою на ім'я Ада Брукс. Вона-то йому й відкрила очі на той світ, який вважається радянською утопією – постійні репресії, убивства, цензура та Голодомор. Тоді Гарет іде на найнебезпечніший крок у своєму житті – він пише статтю про трагедію українського народу, яка викриває сталінський режим. Радянські спецслужби шукають спосіб, щоб журналіст замовк, а молодий письменник Джордж Оруелл узяв цю інформацію в основу свого роману "Колгосп тварин".
Фільм заснований на реальних подіях.
Режисером картини стала Агнешка Холланд, яка відома за стрічками "Таємничий сад" (1993), "Повне затемнення" (1995), "Як Бетховен" (2006).
У фільмі зіграли: Джеймс Нортон (серіали "Війна та мир", "Щаслива долина", "Гранчестер"), Ванесса Кірбі ("Бойфренд із майбутнього" (2013), "Місія нездійсненна: Наслідки" (2018), "Форсаж: Хоббс і Шоу" (2019)), Пітер Сарсгаард ("Хлопці не плачуть" (1999), "К-19" (2002), "Виховання почуттів" (2008)).
Перший показ картини трапився 10 лютого 2019 року на Берлінському кінофестивалі, Німеччина. Відкрити / Коментувати

2021-08-14 07:10:52 Відкрити / Коментувати

2021-08-14 07:08:24 Він не дожив день до свого 30-ліття. Але встиг сказати правду про Голодомор в Україні 1932-33 років Заходу так голосно, як тільки міг. ҐАРЕТ ДЖОНС (13.08.1905 - 12.08.1935) - журналіст, який уперше у західній пресі заявив, що в Україні у 1932-1933 рр. був Голодомор.

29 березня 1933 року, повернувшись з подорожі по СРСР, Ґарет Джонс зробив відомий прес-реліз про Великий Голод в Україні, надрукований багатьма газетами, зокрема «New York Evening Post» та Манчестер Гардіан:
"Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба. Ми помираємо!» Цей плач лунає по всій Росії; на Волзі; в Сибіру; в Білорусі; в Центральній Азії та Україні — «Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду.»
Більшість офіційних осіб заперечують існування будь-якого голоду, але через кілька хвилин після одного такого заперечення в потязі, я насмілився кинути на підлогу шматок зчерствілого хліба. Наче куля селянин кинувся на підлогу та поглинув його. Те саме повторилось зі шкіркою апельсина. Навіть чиновники з транспорту та офіцери ОДПУ попередили мене про небезпеку подорожей селом вночі через велику кількість відчайдушних через голод людей..."

Невдовзі прокремлівські сили на чолі з сумнозвісним лауреатом Пулітцерівської премії В.Дюранті розгорнулася цілу інформаційну кампанію проти Ґ.Джонса, щоб спростувати його заяви про штучний характер Голоду.
12 серпня 1935 року напередодні свого 30-річчя під час подорожі до Внутрішньої Монголії Ґарет Джонс був убитий.

В травні 2006 року на території Валлійського університету, alma mater журналіста, було встановлено пам'ятну дошку на його честь з написами трьома мовами - англійською, валлійською та українською. У листопаді 2008 року Президент України В.Ющенко посмертно нагородив Ґарета Джонса орденом «За заслуги». У 2019 р. Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка заснував почесну відзнаку «Медаль Ґарета Джонса» для гідного вшанування та нагородження журналістів, видавців, науковців, меценатів за вагомий внесок у дослідження українських Голодоморів, високу професійну майстерність, сприяння відновленню історичної правди про трагічні сторінки минулого України.

У липні 2020 р. було прийнято рішення назвати на честь Ґарета Джонса провулок у Києві. А 2019 року відбулася прем'єра художнього фільму про сміливого валлійського журналіста "Гарет Джонс" спільного виробництва Польщі, України і Великої Британії. "Ми хотіли розповісти про ті кола пекла, з якими зіткнувся Джонс, протидіючи суворій реальності своїм ідеалізмом, молодістю і мужністю, просто і прямолінійно. Знімаючи фільм, ми розуміли, що розповідаємо важливу історію, яка поза часом. Але тільки зараз ми зрозуміли, наскільки актуальна сьогодні ця розповідь про фейкові новини, альтернативну реальність, корупцію в ЗМІ і байдужість людей. Сьогодні не бракує корумпованих конформістів і егоїстів; нам не вистачає таких, як Оруелл і Джонс. Ось чому ми повернули їх до життя", - зазначила в коментарі режисерка стрічки Агнешка Холланд. Відкрити / Коментувати

2021-08-14 07:08:17 Відкрити / Коментувати

2021-08-13 09:42:37 Ще раз про дідів...
Світла пам’ять.

На цій світлині - табличка з пам'ятного хреста жертвам комуністичного терору біля «Яблунівських Криниць Смерті».
«Яблунівські криниці смерті» – 5 криниць в селищі Яблунів на Івано-Франківщині (Косівський район), в яких було віднайдено останки в'язнів з тюрми Яблунівського НКВД. Це були повстанці УПА, а також прості селяни з Яблунева і навколишніх сіл, які були запідозрені у співпраці з УПА. Перш, ніж вбити, їх морили голодом, піддавали тортурам, «розтрощували голови кольбами рушниць, забивали цвяхи в очі, в ніздрі, в хребет». Мертві тіла НКВДисти скидали в криниці. За час розкопок було знайдено 74 жертви більшовизму. Серед них було опізано останки Негрича Дмитра, псевдо «Мороз» (1909 – 1945) – сотенного УПА, Кунинича Дмитра, псевдо «Калина» (1912 – 1950) –стрільця сотні Мороза, Симчича Михайла, псевдо «Карпо» (1908 – 1950), Урбановича Михайла, псевдо «Сивий» (1894 – 1949).
В травні 1948 року сюди привезено та вкинуто в криницю полеглих у нерівному бою з енкаведистами поручника УПА, сотенного Юрія Долішняка-«Білого» та його побратимів.
12 серпня 1990 року відбулося урочисте перепоховання жертв комуністичного терору в Яблунові.
На цей запізнілий похорон тоді зійшлися тисячі людей. Біля колишнього НКВД, неподалік місця, на якому через рік було розпочато будівництво Яблунівської церкви, висипано могилу, а на ній у 1993 році споруджено пам’ятник. Відкрити / Коментувати

2021-08-13 09:42:34 Відкрити / Коментувати

2021-08-11 18:06:23 «Задумалося мені зробити невеличкий такий пам’ятничок із п’яти-десяти жорен. Але люди про це як дізналися, як почали мені ті жорна звозити! І з нашого села, і з сусідніх. То вже на подвір’ї не було місця для них. Більш як сотню жорен я використав для пам’ятника, а деякі залишилися, ось і досі лежать«, — розповів автор пам’ятника. Відкрити / Коментувати

2021-08-11 18:06:23 Жорна! Бачиш, Оксанко: це просто жорна. Камінні і маленькі. В тридцять другому дідо мій зумів сховати два мішки зерна за селом. А жорна в хаті були. Їх тоді так і не знайшли мисливці за п`ятьма колосками. Бачили, що всі живі. Півсела в зимі вже від голоду померли, а мої живі всі були. Тільки прабаба, мама дідова, на покуті лежала в одежі празниковій і вмирала тяжко. І все ніяк не могла Богові душу віддати.
А мисливці ходили двором. Ходили зі щупами, протикали ними мерзлу землю, долівку глиняну в хаті, як орли хижі поклювали. Діда до сільради водили на допити, до району возили. Дід лише руками покаліченими розводив. « Не знаю чим живемо, панове комуністи. Самі бачите – немає нічого. Божим духом тримаємось.»
Діда били і відпускали. Він приходив додому, баба просто в дворі коло криниці змивала з нього кров і запирала в холодний воді одежу. А дід ішов до хати, падав перед покутям, хрестився до ікон пучками, переламаними в дверях кабінету слідчого НКВС і шепотів тихо: « Мамо, Христом Богом прошу і молю вас: не віддавайте Богові душу! Бо, як віддасте свою – то і наші за вами підуть…»
А прабаба лежала жовта, як свічка воскова. І душа все хотіла скрапнути з неї і вогника життя загасити.
І прабабі давно вже не до життя було. Ще весною тридцять другого їй і ряст не цвів, і журавлі в осінні засвіти її кликали. І прабабі боліло і пекло в грудях вже від тої свічки життєвої, бо догоряла вона, розливалася воском гарячим попід ребрами, розтікалась і палила всередині все.
А, як лелеки восени летіли над хатою, то баба чорно кричала за ними і просила птахів забрати її з собою до Ирію.
Але дідо брав її висохлу руку, цілував чорну від праці долоню і молився. Не до образів, до матері молився: «Мамо, змилуйтеся! Ще поживіть до весни, до зеленого…»
І прабаба жила. Чіплялась очима невидючими за надію, душею за віру трималась , а серцем за любов. І жила.
Бо під прабабою, там на покуті, жорна оці були сховані. На них дідо з бабою вночі, прицвяхувавши до віконної рами грубу верету, напотемки, без каганця, без посвіту терли по кілька жмень того прихованого зерна.
Прабаба моя дожила до осені тридцять третього. На затірці з того борошна, що в жорнах схованих терлося та на дідових молитвах.
Аж тоді стали в колгоспі видавати окраєць хліба за трудодень. Дідо приніс його додому, розкраяв на всіх порівну і перший шматочок підніс прабабі до губ. Вона цілувала його, вдихала його запах і всміхалась, всміхалась...Так і померла, дихаючи тим гіркуватим духом глевкого казенного хліба.
Дідо їй і домовину з обрізків колгоспних дощок витесав, і перкалем білим оббив всередині. Дідо з бабою самі матір на цвинтар віднесли. Ішли через село, дідо в головах тримав домовину, баба – в ногах. А під труною мій малий тато з сестрами йшли і підтримували знизу.
Голова колгоспу казав, що негоже аби родина покійницю несла та, щоб за труну діти трималися. Бо всі з хати повмирають скоро.
Але дідо вважав, що прабаба смерть їхню в порозі зупинила. І вже нічого злого не станеться.
Дідо вже потім розказав батькові, що не дав нікому нести домовину, бо важка вона була. Там під подушкою, під головою в прабаби жорна були. Дідо їх на цвинтарі вийняв і прикопав у могилі. Як відчував, що сорок сьомому році вони знову закрутяться…
А тоді річка настала. Людська річка… Повінь. О! Як тоді, після Голоду ці води полились! Наче десь греблю прорвало. В кожне село, в кожну спустошену голодом хату, затікала каламуть російської глибинки. Переселенці. Зозулине поріддя.
- Чому ж – зозулине? - спитала Оксана. - Люди, як люди…
- Росія… Як зозуля яйця підкидає свої до чужих гнізд і пташки іноді й гинуть, годуючи її пташенят, так і Росія заселяє відвойовані землі своїми дітками. І наш люд гине. Бо зозулята викидають його з родинного гнізда, замордовують працею і виморюють голодом. Зозулятам багато треба. Все треба. Все, що є і ще більше…Більше… Більше!..
Дзвінка Торохтушко
Благовіщення

Фото: пам’ятник жертвам Голодомору, що стоїть у селі Вікторівка на Черкащині. Зробив його місцевий мешканець — Олексій Коваленко, аби вшанувати односельців, померлих під час голодомору. Відкрити / Коментувати