Освітня Криївка

2021-09-23 10:06:35 21 квітня 1996 року російськими спецслужбами та військовими був вбитий перший президент самопроголошеної Чеченської республіки Ічкерія Джохар Дудаєв.
15 лютого 1944 року у вагоні тюремного товарняка народився Джохар Дудаєв — чеченський військовий, державний та політичний діяч, лідер чеченського визвольного руху у 1990-х роках, перший президент Чеченської Республіки Ічкерія.
Крах Радянського Союзу став для багатьох поневолених народів шансом отримати довгоочікувану свободу. Тоді, наприкінці 80-х, рух за незалежність розпочали естонці. Джохар Дудаєв, генерал авіації СРСР, який в Естонії командував дивізією важких бомбардувальників, отримав наказ від радянського керівництва блокувати естонське телебачення, аби не допустити того, що насправді було невідворотним, – відновлення незалежності Естонії. Наказ Дудаєв тоді проігнорував, звільнився у запас і повернувся в Чечню – боротися за свободу власного народу.
У 1991 році, після проголошення незалежності та утворення світської Чеченської Республіки Ічкерія, Джохар Дудаєв стає першим президентом держави. Уже наступного року була ухвалена Конституція, а Росія вивела з Чечні війська згідно з підписаними двосторонніми договорами. Здавалося, мільйонна нація нарешті отримала те, чого так довго прагнула. Але як тільки російська влада оговталася від краху Союзу, Ічкерію вирішили загнати назад у клітку до дикого ведмедя. Спецслужби РФ щедро фінансували так звану «чеченську опозицію», а по факту – бойовиків-тітушок зі зброєю, та провокували внутрішній конфлікт у завбачливо придушеній економічно державі. Але цей план Кремля провалився. Відтак у грудні 1994 року російська авіація почала бомбити Ічкерію.
Авіація завдавала килимових бомбардувань, від яких загинули тисячі мирних жителів Ічкерії. Російський окупант йшов у наступ на Грозний, але отримав по зубах – армія РФ зазнала втрат у 10 тисяч солдат під час міських боїв у столиці. Кремль продовжував тактику випаленої землі, при цьому спецслужби Росії полювали на президента Джохара Дудаєва.
Після кількох невдалих замахів на Дудаєва російські спецслужби 21 квітня 1996 року запеленгували сигнал його супутникового телефону – президент Ічкерії розмовляв із депутатом Держдуми Боровим. Як тільки з’явилися координати Дудаєва, підняті в небо два російські штурмовики випустили дві самокеровані ракети класу «повітря-земля». Шансів вижити не було.

На національному гербі вільної Ічкерії зображений чорний вовк – символ свободи і боротьби чеченського народу. Після підступного вбивства Дудаєва чеченський опір тільки посилився: окупантам оголосили Джихад – священну війну проти ворогів Ісламу. Можливо, десь у той самий час 16-річний Рамзан Кадиров різав свого першого російського окупанта, щоб потім за кілька років продати за російські рублі свободу власного народу, здобуту кров’ю. Тоді, у 1996 році, на фоні невдоволення росіян втратами у війні Єльцин дав задню, пішов на переговори і, поки чеченська делегація була у Москві, боязливо полетів до Чечні «берегти обличчя» – оголошувати перемогу, якої ніколи не було.

Джохар Дудаєв виявився пророком. Друга російська війна у Чечні, потім Грузія, Україна, Сирія. Рецепт Дудаєва перемоги над окупантом простий: Росія – це агресивний звір, тому перемогти його можна тільки спільно, всім цивілізованим світом. Росія згине, коли зійде українське сонце – казав Джохар Дудаєв. Відкрити / Коментувати

2021-09-23 10:06:32 Відкрити / Коментувати

2021-09-20 20:23:25 Історія для тих, хто сумує за СРСР
Вам і не снилося. Хава Волович. «Мамочний» табір.
Нас було три мами. Нам виділили невеличку кімнатку в бараці. Клопи тут сипалися зі стелі та стін, як пісок. Всі ночі безперервно ми їх оббирали з дітей. А вдень - на роботу, доручивши малюків який-небудь активній старенькій, яка з'їдала залишену дітям їжу. Цілий рік я ночами стояла біля ліжечка дитини, грабувала клопів і молилася. Молилася, щоб бог продовжив мої муки хоч на сто років, але не розлучав з донькою. Щоб, нехай злиденною, нехай калікою випустив з ув'язнення разом з нею. Щоб я могла, повзаючи в ногах у людей і випрошуючи милостиню, виростити і виховати її.
Але бог не відгукнувся на мої молитви. Тільки-но дитина стала ходити, тільки-но я почула від неї перші, які пестили слух, такі чудові слова - «мама», «мамуся», як нас в зимову холоднечу, одягнених в лахміття, посадили в теплушку і повезли в «мамочний» табір, де моя ангелоподібна товстушка з золотими кучериками незабаром перетворилася в бліденьку тінь з синіми колами під очима і потрісканими губами.
Я працювала спочатку на лісоповалі, потім на тартаку. Вечорами я приносила в табір в'язанку дров і віддавала нянечкам, які за це пускали мене до доньки (крім звичайних побачень). Бачила, як о сьомій годині ранку няньки робили побудку малюкам. Стусанами й криками піднімали їх з ненагрітих ліжок. Штовхаючи дітей в спинки кулаками і обсипаючи грубою лайкою, міняли сорочечки, підмивали крижаною водою. А малюки навіть плакати не сміли. Вони тільки стогнали по-старечому і - гукали. Це страшне гукання цілими днями лунало з дитячих ліжечок. Діти, яким належало вже сидіти або повзати, лежали на спинках, підібгавши ніжки до живота, і видавали ці дивні звуки, схожі на приглушений голубиний стогін. На сімнадцять дітей припадала одна няня, яка повинна була годувати, мити, одягати дітей і тримати палату в чистоті. Вона намагалася полегшити собі завдання: з кухні няня приносила щойно зварену, гарячу кашу. Розклавши її по мисочках, вона вихопила з ліжечка першу-ліпшу дитину, загнула їй руки назад, прив'язала їх рушником до тулуба і стала, як індика, напихати гарячою кашею, ложку за ложкою, не залишаючи їй часу ковтати.
Елеонора почала чахнути. При побаченнях я виявляла на її тільці синці. Ніколи не забуду, як, чіпляючись за мою шию, вона схудлою ручкою показувала на двері і стогнала: «Мамусю, додому!»
Маленька Елеонора, якій був рік і три місяці, незабаром відчула, що її благання про «дім» - марні. Вона перестала тягтися до мене при зустрічах, а мовчки відверталася. Тільки в останній день свого життя, коли я взяла її на руки (мені було дозволено годувати її грудьми), вона, дивлячись розширеними очима кудись у бік, стала слабенькими кулачками бити мене по обличчю, щипати і кусати груди. А потім показала рукою на ліжечко. Увечері, коли я прийшла з оберемком дров у групу, ліжечко її вже було порожнє.
Я знайшла її на морзі голенькою, серед трупів дорослих табірників. У цьому світі вона прожила всього рік і чотири місяці і померла 3 березня 1944 року. Ось і вся історія про те, як я зробила найтяжчий злочин, єдиний раз в житті ставши матір'ю.
З книги Енн Епплбаум "ГУЛАГ", видавництво Corpus. Відкрити / Коментувати

2021-09-20 20:23:22 Відкрити / Коментувати

2021-09-20 18:46:53 20 вересня 1929 року народився Іван Світличний - поет, літературний критик, перекладач, правозахисника-шістдесятник, один із засновників українського руху опору.

Василь Стус писав про нього: «Все краще в мені—це Іван. Усе кращого у багатьох інших — від Івана». Іван на 56-й день голодовки важив 46 кг

Народився на Луганщині, закінчив Харківський університет, став аспірантом Інституту літератури Академії Наук. Почав друкуватися. Згодом став відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», а у 1955 році завідував відділом критики в журналі «Дніпро». Крім літературного, у Івана Світличного був ще один дар - відчувати талант і всіляко його підтримувати. Тому не дивно, що до нього тягнулась творча молодь, і не лише поети і прозаїки, а й художники - Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха та інші.

На початку 1960-х років розпочинається кампанія, спрямована проти української творчої інтелігенції, яка у 1970-х виросте у хвилю масових репресій. За це десятиліття, перебуваючи під суворим наглядом, Світличний усе одно пише і часом навіть публікує статті, здійснює переклади Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена, перекладає з польської, турецької, сербської. Вперше Світличного арештовують у вересні 1965 року, та вже наступного року за браком доказової бази його випускають на свободу. У 1972 — знову арешт. Його, як і минулого разу, звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді, однак цього разу «докази» вже знайшлися. В одній справі з Іваном Світличним йшла його сестра Надія, Василь Стус, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Олесь Сергієнко, В'ячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець

Наприкінці січня 1973 року на закритому засіданні суду заарештованим виноситься обвинувальний вирок. Мірою покарання Світличному постановлено 7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання. У тюрмі здоров'я Світличного різко погіршилось, проте, він намагався працювати разом з усіма на рівних. І, окрім того, брав участь у протестних голодуваннях. 20 серпня 1981 року у Івана Світличного стався інсульт. Усі клопотання про дострокове звільнення за станом здоров'я були відхилені – Світличний відбув призначений термін повністю. Із заслання він повернувся дуже хворим, інвалідом, назавжди втративши працездатність. Однак, наскільки це було можливо, працював: перекладав, писав. 25 жовтня 1992 року серце Івана Світличного зупинилося. Поховали поета на Байковому цвинтарі неподалік від могили Василя Стуса. У 1994 році книга Світличного «Серце для куль і для рим» посмертно була відзначена Шевченківською премією. Відкрити / Коментувати

2021-09-20 18:46:52 Відкрити / Коментувати

2021-09-20 18:44:24 День пам’яті Зеновія Красівського (1929–1991), українського громадського діяча, поета, борця за незалежність України. Зеновій Красівський народився на Івано-Франківщині. Вся його родина належала до ОУН і УПА, за що згодом була репресована – вислана до Казахстану. Націоналістичних поглядів дотримувався і Зеновій Красівський, завжди підкреслюючи, що все, що ним рухає – це любов до батьківщини. І жодної ненависті – ні до кого. Навіть до найзапекліших ворогів. З 1964 року він був членом Українського національного фронту (УНФ; написав програмний документ «Тактика УНФ»), з кінця 70-х років брав активну участь у діяльності Української Гельсінської спілки. Останній Крайовий провідник ОУН (Організація українських націоналістів) у підрадянській Україні. Автор збірки «Невольницькі плачі», яку написав у тюрмі. Як зауважив Євген Сверстюк: «Він був, за євангельським виразом, з останніх, що стають першими». Можливо, ім’я Зиновія Красівського не настільки відоме як імена інших українських дисидентів, борців з радянським режимом. Віддавши себе до остатку справі, він не залишив по собі мемуарів, не давав інтерв’ю. Людина віруюча, надзвичайно скромна, він зовсім не вважав власне життя подвигом. Служив самовіддано-смиренно, воліючи бути в тіні, залишатися «безіменним будівничим». За словами того ж Євгена Сверстюка, «він знав, що в страдницькій історії свого краю він – тільки краплина». Він пройшов усе, що належало пройти в СРСР кожному, хто обирав тернистий шлях свободи. Його стаж у тюрмах, на засланні та психлікарнях складає майже 26 років. Як згадує однин із табірних друзів Зеновія Красівського, «від скупих оповідей про його досвід перебування в психлікарнях холола кров… Але вражало те, що він вийшов із того пекла з неушкодженою душею. Він взагалі вирізнявся цілісністю душі. Він – наче прикраса, вирізьблена з суцільного шматка золота». Останній період життя Зеновій Красівський присвятив самовідданому служінню й відновленню Української Греко-католицької церкви. І всюди – на засланні чи на волі – Зеновій Красівський був для інших прикладом нескореного духу. Це теж було однією з яскравих рис його характеру – надихати інших, більш слабших, до життя, активної дії, а ще – протидії – обставинам, часу, ворогам. Зеновія Красівського добре пам’ятають на батьківщині. Його ім’ям названо вулицю, йому збудовано величний пам’ятник, а на могилі громадського діяча завжди живі квіти. Надзвичайно цікавим є листування Зеновія Красівського з Айріс Акогоші – американською правозахисницею, представницею «Міжнародної амністії» (Amnesty International Local Group). Це листування – один із найзворушливіших документів доби радянських репресій. А ще було видано книжку «Благословенні душі, що вміють випромінювати…» присвячену Зеновію Красівському та його дружині Олені Антонів, українській опозиційній діячці, правозахисниці. Як свідчить життя цих двох світлих особистостей – людська гідність, віра та любов – незнищенні. А за доби жорстоких випробувань вони сяють ще яскравіше. Відкрити / Коментувати

2021-09-20 18:44:22 Відкрити / Коментувати

2021-09-20 18:37:33 Відкрити / Коментувати

2021-09-20 18:37:27 "Прив’язують до ліжка руки та ноги. І дають укол сульфазін

Одразу температура піднялася до 40, я обмочився, а тоді впав у безпам’ятство. Прокидаюся, стоїть наді мною лікар Кузнєцов: «Ну, что ломает?». І кожен день колять галоперидол…Я мало що розумів. Вони насміхалися з мене. Кличку мені санітари в психушці дали – «Самостійна Україна». Михайло Якубівський. Дисидент. Тричі в‘язень психіатричних лікарень.

"Якщо з рота відчувається трупний запах, це ознака летального результату. Наглядачі тримають тебе за руки, розширювачем розводять щелепи – при цьому, як правило, ламають зуби, – запихають шланг і вливають поживну рідину. Ця рідина підтримує життєдіяльність. Вона швидко всмоктується, але вже через годину знову відчуваєш голод.
На 7–8 місяць голодування до мене прийшли терапевт і психіатр».
Мустафа Джемілєв. 15 років ув’язнення. 303 днів голодування.

"Політичних в’язнів під час етапування везли в окремому купе. А весь вагон переважно – кримінальники. Поряд зі мною їхали зечки, які співали по дорозі. Я собі то добре запам’ятав: «Ех, подружка дорогая, твой сидит и мой сидит, давай Брежневу напишем, может, их освободит. Ех, подружка дорогая, я ему писала, а он пишет мне в ответ: х.. бы ты сосала».
Василь Овсієнко. 14 років таборів.

"Привезли мене в пересильну тюрму, заводять в камеру до кримінальних. Я вітаюся. Троє з них подивилися прискіпливо на мене. Без слова полізли в свої наплічники, витягли хліб і поклали переді мною. Може, в очах побачили голод? Це був для мене момент визначальної приголомшливої ваги. Майже сльози текли, коли я їв той хліб і просив Бога: «Я не знаю, що ті хлопці завинили, може, вбили когось, але, Господи, пробач їм все. Бо вони дали мені оцей святий хліб».
Мирослав Маринович. 7 років таборів. 5 років заслання.

"Люди думають, що тюрма — муки. Це нормальне життя, просто інше. Я реготав там більше, ніж тепер. Були люди, які казали, що хотіли б заснути і прокинутися вже на волі. А я хотів кожен свій день проживати, не хотів проспати багато років свого життя".
Микола Матусевич. 7 років таборів. 5 років заслання.

"Дружина в лікарню потрапила. І я собі думав, що ж з дітьми буде. Вирішував, чи не піти на співпрацю зі слідством. Дуже переживав. Не спав усю ніч. Але на ранок зрозумів, що не можу я через свої принципи переступити. Начальник слідчого управління КДБ мені сказав: твоя нога більше не ступить на Україну.
Степан Хмара. 7 років таборів. 306 днів карцеру.

На Локальній історії сьогодні вийшов дуже крутий і дорогий мені проєкт. Яким я страшенно пишаюся і який забрав частину моєї душі. Ось посилання і таке саме в коментарях:

https://dysydenty.localhistory.org.ua/?fbclid=IwAR1JBuB1QGQdfQjQHXGwkLyinyLMqAq9MGVXXhfJvVMVwE1AqgptUWiqZWo

Коли мої внуки спитають мене: «бабцю, а що знаменитого в своєму житті ти зробила?». Я відповім, що, на жаль, в мене не було відваги на подвиги, але була можливість написати про тих, хто ці подвиги чинив.

Христина Коціра Відкрити / Коментувати