cimetière

2022-01-07 20:20:09 на самом деле, единственная интересная вещь в мире — это путь, который выбирают люди. трагедия заключается в том, что когда они понимают, кто они и куда идут, всё остаётся непонятным. эта неразгаданная тайна и называется жизнь.

Pierrot le fou, 1965, Jean-Luc Godard Відкрити / Коментувати

2022-01-07 14:38:38 Відкрити / Коментувати

2022-01-07 02:25:52 ⁃ а чого ніхто не ходить?
⁃ бо ніч вже, сплять усі.

може і ніч. може і сплять. але по цих вулицях навіть вдень мало хто ходить. будь це зима, як зараз, чи літо, як не зараз, а через пів року. ти все одно будеш чи не єдиним перехожим, котрий на побаченні з небом.

я не знаю, скільки часу має минути, щоб я перестала згадувати Бродівське небо. щоб серце не щеміло при розумінні, що це місто вже не мій дім. і, повертаючись зі запиленої столиці, мене більше не зустріне вокзал із трьома коліями та дзвінкою тишею.
я тепер маю/повинна/мушу називати домом інше місто. культурну столицю — масштабнішу, гучнішу, засміченішу, люднішу, але не людянішу. з таким самим етнокодом, але з іншим сприйняттям реальності. з такою ж говІркою, Львів і Броди розділяють лише 104 кілометри, але не з таким вільним диханням, не з такою сміливістю думки і не з таким небом.

я вірю, що в таких умовах - самотності тебе поміж будівель, збудованих ще за часів правління Австрійської корони на наших землях - виростаєш, плекаючи у собі те, що іменують внутрішнім вогнем. тільки у випадком з Бродами це не вогонь, а радше вода. трішки помутніла водичка із озера-копанки, захованого в очеретах. до нього веде протоптана стежка, петляючи між прадавніми дубами. ти йдеш і тобі спокійно. я часто сумую за цим спокоєм.

може, ця туга і є моїм рушієм? і не лише моїм. я пишаюсь містом, котре мене ростило. ростило воно й Оксану Линів - першу жінку на посаді головного диригента Опери в Ґрац. Наталію Каменську - дизайнерку відомого українського бренду GUNIA. і сотні, тисячі інших більш і менш відомих українців, котрі поїхали, полетіли, відчалили, маючи усередині себе той клаптик вільного Бродівського неба. Відкрити / Коментувати

2022-01-06 14:53:26 Відкрити / Коментувати

2022-01-06 14:10:36



не чула раніше про проєкт Carpathian Cult , але діяльність його авторки та ціль потрапили прямо в серце [а моє серце вважає, що Карпати — це чи не найкраще місце в світі і кожен українець має побувати там мінімум двічі]

засновниця проєкту - Христина Буній. людина, котра крізь екран випромінює спокій і любов. таке ж щемке відчуття переслідує, коли дивишся на старі фотографії. ними і займається Христина у рамках Carpathian Cult: здійснює невеликі експедиції у села та містечка Карпат, звідки вона родом, шукаючи та оцифровуючи старі знимки. а хто, як не тогочасні фотокартки, розкажуть про особливості певної місцевості, традиції, знакові події та побут?

мені надзвичайно імпонує думка, що нам вже придумувати нічого непотрібно. достатньо знати минувшину, розуміти її, аналізувати та адаптовувати у сучасному форматі.
ми зараз — це акумулювання незвіданих глибин нашої прадавньої культури.
ми - це ті невигадливі узори на хустинці, та солом‘яна стріха старої мазанки, поле, усіяне квітами і шум прадавніх лісів.

і якщо раніше нам забороняли говорити про це, то зараз ми маємо робити це утричі більше Відкрити / Коментувати

2022-01-05 00:23:16 В університеті нам пояснили, що натхнення не існує. Що це вигадка для тих, хто шукає виправдання для власної бездії. Що, люблячи свою справу, ти йдеш і робиш. Стиснувши зуби, через стогін кожної клітини тіла і без посмішки на обличчі. Що чекати натхнення склавши руки - прояв дилетантизму.

«Бачу ціль, не бачу перешкод». Рию, копаю, вкладаю, викладаю. Із себе та в себе. По-особливому приємно викладати, винирнувши з глибин.Тож під час вихідних мимоволі шукаю озера з атмосферою, де приходить заспокоєння. Де хочеться законсервувати час. Озеро, з глибин котрого можна зачерпнути собі ківшик і перетворити той ківш у море. Озеро від цього не стане меншим.
Схожий стан я почала називати натхненням.
Натхнення не зобов`язує творити шедеври. Малювати картину, писати вірш або музичну симфонію, самому крутитись у піруеті чи крутити буклі на голові в моделі. Натхнення може законсервуватись в тобі. Стати тобою. Щоб потім ти народив щось нове. Інше. Більше.

Сьогодні я відкрила для себе нове таке озеро. Серед старих будиночків Львова, на перетині площі Ринок та Соборної ховається вулиця Сербська. В одній з невисоких кам`яниць пахне шоколадом, кавою та спокоєм. Це - приміщення відомого на Україну та світ закладу «Львівська майстерня шоколаду». Відчинивши громіздкі, величаві двері, потрапляєш у царство запаху та смаку. Під ногами поскрипує дерево, а у вузьких коридорчиках складно протиснутись відвідувачам - їх багатенько. Але сміливо поринувши у темінь, незабаром підіймаюсь крученими сходами. Вдихаю запах ялинки - нею прикрашені руків`я. Вже затерті, але від цього не менш красиві. Вони пасують приміщенню.
Минаю другий та третій поверх, де царство шоколаду - він перевтілений у яку завгодно форму. Це і ложка, і кружка, і серце, і заєць, якому не жаль відкусити вухо. Там розташовані крамниці. Але відчуття - наче у музеї. Потенційні покупці насолоджуються усім: від прочитання складу смаколику до споглядання дизайну упаковок.
Простинувшись кріз натовп охочих придбати смачний сувенір, прямую вище й вище. Підійнявши голову, можна помітити небо. Нагорі - літня тераса. На зиму вона зачинена, але кав`ярня досі працює. Нам пощастило умоститись на диванчику з подушками різного ґатунку за невеликим столиком, покритим милою скатертиною. Як в бабусі. Опісля ковзанки запах шоколаду, тихі розмови відвідувачів та постукування срібними ложечками заколисувало.
Вирішили спробувати візитнку картку кав`ярні - топлений шоколад. 90 грам молочної, чорної та білої насолоди.
А за вікном… З висоти п`ятого поверху задні фасади старовинної частини Львова утворили унікальний ансамбль, який перегукувався у мене і з Києвом, і з Берліном, і з Парижем. Небо сіріло, мокріло і стукало дощем об міцні шибки кав`ярні, де панував спокій, тепло та солод.

В університеті нам пояснили, що натхнення не існує. Але існує бездія. Коли усе, що тобі під силу - це відчути. Відчути усіма доступними тобі органами чуття. Тоді все народиться. Навіть не потрібно буде стискати зуби. Відкрити / Коментувати

2021-12-31 17:14:57



давно слідкую за Ясею Кравченко (і мені навіть пощасливилось брати у неї інтерв`ю, чим дуже пишаюсь). коли вона разом з двома напарницями анонсувала появу власного відвертого шоу на ютуб — мене це не зацікавило, бо подумала, що це не моя історія.
я з дитинтсва не соромилась говорити на відверті теми, у школі в нас були лекції по статевому вихованню, де ми на повному серйозі та з практикою вивчали як правильно надягати презерватив та чому настрій дівчини змінюється залежно від циклу. але сторіс про проєкт «ебаут» в Ясі мелькали настільки часто, що оминути шоу та не подивитись хоча б декілька хвилин, я не змогла.

і не пожаліла. у розмовах трьох абсолютно різних дівчат, котрі комунікують на відверті та не зовсім (поки) звичні для нашого суспільства теми, можна виловити багато інсайтів, цікавинок про тіло та розум, практичних порад. мене тішить, що говорять не лише з позиції «я дівчина», але й запрошують як і експертів з конкертної тематики, так і зірок, що певним чином до топіку дотичні. у живому форматі розмови, де мають місце жарти та нецензурна лексика, інформація сприймається не тяжко, а красивезна картинка та образи ведучих приковують погляд.
великим плюсом є голос за кадром — це ще один запрошений гість, завжди чоловічої статі. дівчата намагаються розглянути під час аналізу проблемних питань обидві сторони - і male, i female. гість завжди може це спростувати або підвердити, що, як на мене, справедливо та цікаво.

короче, проєкт вогняний у всіх сенсах цього слова.
рекомендую )()( Відкрити / Коментувати

2021-12-31 01:31:57 Відкрити / Коментувати

2021-12-30 20:59:20 а це я малювала під інтерв‘ю івана дорна Відкрити / Коментувати

2021-12-29 18:09:18 Відкрити / Коментувати