Михайло Подоляк

2022-06-27 16:47:31 Безвідносно до конкретних медіа, дивних текстів і певних прізвищ… Свобода слова – фундаментальна цінність українського суспільства. Без будь-яких нюансів. Саме це, серед іншого, цілковито відрізняє нас від «табірних росіян». Навіть на п'ятий місяць війни в Україні немає й натяку на тотальну військову цензуру: журналісти не узгоджують свої матеріали з державою, опозиційні політики критикують владу в соцмережах, окремі медіаперсони висвітлюють перебіг бойових дій, іноді повідомляючи новини навіть раніше від Генштабу.

Це не завжди допомагає воювати, часом породжуючи конфліктність. Але все, що стосується відкритого медійного простору, – свідоме рішення Президента: жодним чином не обмежувати роботу журналістів. Рішення, на мій погляд, правильне й мудре. Хоч і вкрай складне для модерації під час війни.

Але варто пам’ятати, що велика свобода передбачає велику відповідальність. Журналісти можуть і мають право звертати увагу влади на баги системи, щоб провокувати реакцію та зміни, – благородна місія в державній «екосистемі». Та коли баг уже виявлений і усунутий (а людина, яка цей баг постійно юзала, процедурно звільнена), доцільність журналістської провокації викликає як мінімум сумніви. Навіщо? Заради чого? Система ж уже відреагувала та відкоригувала баг? Ми живемо в інформаційній війні, де вся пропагандистська машина ворога працює на те, щоб підірвати довіру до України. Особливо на зовнішніх ринках. Чи варто робити йому (ворогу) щедрий пас? Чи були прораховані всі ризики від подібних дій? І знову ж таки ключове питання: а навіщо взагалі така публікація вже ПІСЛЯ виправлення ситуації?

Звісно, держава не має права й не буде втручатися в роботу журналістського цеху – завжди стоятимемо на цьому. Але журналісти мають ефективно саморегулювати свою діяльність і робити це всередині цеху. Бо… війна. І є величезні ризики…

Важкі часи, велика відповідальність. Відкрити / Коментувати

2022-06-26 14:15:04 П'ятий місяць повномасштабної війни… Правила ж зрозумілі. Але деякі журналісти, медійники та суб'єкти політичного життя все ще продовжують жити у категоріях «до 24 лютого».

Для одних «новинарів» головним показником ефективності залишається кількість «лайків», цитувань та «ексклюзив»: головне – першими опублікувати новину «з фронту», поставити клікбейтний заголовок, похизуватися «інсайдом», не замислюючись про користь чи шкоду дій.

Інші представники політикуму, не знайшовши себе під час війни, ховаються від реальності в старій парадигмі мислення. Вони продовжують жити в часі, де були «політичні проєкти», рейтинги, вибори та електорат. Сидячи в ресторанах, розмірковують про політичні перспективи, говорячи: коли все це закінчиться? Закінчиться що? Війна за виживання?

Періодично зустрічаючись з іноземними журналістами, нещодавно почув: «Вау, у вас така свобода слова!» Так, навіть під час війни. І ми пишаємося цим. Але варто пам’ятати, що свобода передбачає й відповідальність. Через страх російських офіцерів повідомляти погані звістки з передової, подеколи російське командування дізнається новини з фронту з… наших соцмереж. Це зафіксований факт.

Тож іноді, бажаючи повідомити звістку «з передової», треба зупинитися, порахувати до 10 й подумати: чи роблю я користь цією дією своїй армії, чи не допомагаю я ворогу?

Чийсь «оперативний інсайд» та жага «лайків» може коштувати життів українських захисників. До речі, більш детально про це можна почитати в Ганни Маляр… (Telegram, Facebook) Відкрити / Коментувати

2022-06-21 16:27:14 Харьков…

Постоянные ракетные удары, артиллерийские обстрелы, реактивные снаряды. Тотальное сумасшествие… С точки зрения военного искусства обстрелы жилых кварталов Харькова не имеют совершенно никакого смысла. Абсолютно. Безусловно. Во всех смыслах. «Стреляем только потому, что можем»? «Убиваем только потому, что нравится»? Да, конечно, для современной РФ даже это – аргументы. Впрочем, а какие ещё аргументы могут быть у страны, которая не имеет коллективного интеллекта и заменила его литерой-гимном публичных изгоев – «Z»?

Россия давно доказала: эта война не про стратегию и тактику, не про выгоды или потери. Эта война – про иррациональную месть. Про ненависть. Про зависть. Про желание убить, потому что вы – украинцы…

У России явно нет сил, чтобы взять Харьков. Но у Москвы и нет такой цели. Их цель – нанести максимальный урон городу и отомстить его жителям. Показать Харькову настоящие прелести «русского мира» и «дружбы народов» – «Грады», «Ураганы», «Смерчи». И тотальная продажа смерти под истерический зубовный скрежет российской пропаганды…

За то, что поломали планы Кремля в 2014-м и феврале 2022-го. За то, что с первых дней взяли удар на себя. За то, что отказались «ломаться» сегодня и мужественно сдерживают всю эту «саранчовую рать».

Вислоухие ru-пропагандисты придумают 1000 лицемерных эвфемизмов: «освобождение» харьковчан (от своих квартир), «защита русскоязычного населения» (от счастливой и ухоженной жизни в пользу унитазных русских воров) и даже «война с инопланетными биолабораториями», которую якобы ведут малограмотные субъекты с российскими паспортами, не способные прочитать с первой попытки традиционный Букварь…

А потом добавят, что эти мерзкие субъекты «совсем не атакуют города», а «стреляют строго по военным объектам». Все остальное якобы – монтаж стран НАТО. Но харьковчане знают, где правда, а где ложь. Впрочем, в наше время, когда везде прямые эфиры, даже условные жители условной Альфы Центавры прекрасно видят, почему россияне так омерзительно выглядят и почему на их лбах большими буквами начертано «убийцы-насильники».

Харьков стоял, стоит и будет стоять. Город-герой выстоит, отстроится и снова будет в рейтингах самых красивых и комфортных городов Украины. Да ладно, скорее, самых комфортных городов Европы. А харьковчане проживут на несколько порядков дольше, чем просуществует Российская империя. История слишком любит правду и сильных людей… Відкрити / Коментувати

2022-06-17 17:47:26 У нас може бути набагато менше снарядів, ракет чи дальнобійної артилерії. Поки що, зрозуміло. Але в нас є головне: інтелект, бойовий дух та сила рідної землі. І це вкрай важливо. Тому що працює не тільки математика, але й психологія війни…

Навіть з обмеженими ресурсами наші хлопці проводять фантастичні тактичні операції, від яких відвисає щелепа у військових експертів багатьох країн-партнерів.

Але критична різниця у співвідношенні зброї робить наші маленькі перемоги перемогами, здобутими великою кров‘ю. Хлопці кажуть: після обстрілів росіяни часто навіть не змінюють локацію гаубиць. Просто знають, що все одно не дістаємо у відповідь.

Сьогодні в держави немає більш важливого завдання, ніж домогтися паритету зброї. Кожен день забирає в нас наших кращих людей. І щоб запобігти цьому, а також щоб ефективно контратакувати — зброя, зброя, зброя…

P. S. На відео розмова з Андрієм Ковальчуком, командувачем військ ОК «Південь». Відкрити / Коментувати

2022-06-16 20:45:42 113-й день «плану»

- Європа відмовляється від російської нафти, а згодом, очевидно, диверсифікує й газ – це близько половини ВВП Росії. Грошей точно буде менше. Але навіщо в зоні-таборі гроші взагалі?

- Російська економіка повертається до 90-х: у дефіциті не лише автозапчастини, а й чайні пакетики. Але ж таке круте «імпортозаміщення»…

- Понад 32 000 російських «солдатів» уже загинули, поранених іще більше. Втрачено тисячі одиниць техніки. Але ж «баби ще народять».

І все це заради того, щоб на четвертий місяць війни замість «взяття Києва» чи Харкова пояснювати своїм z-глядачам, де розташоване місто Попасна й чому його взяття – це велика перемога.

Що ж, відповідаючи суб'єкту Пєскову: сподіваюся, у Москві зможуть знайти в собі сили «реально оцінити стан справ», порівняти свої «успіхи» зі знаменитим «усе йде за планом», припинити вогонь, відвести війська та закінчити ґвалтувати свої пропагандистські «глибокі горлянки».

Сьогоднішні нескінченні пропозиції перемовин з боку Російської Федерації – це не більш ніж спроба обманути світ: створити враження готовності до діалогу, а потім встромити ножа в спину. Засісти на тимчасово окупованих територіях під тимчасовим перемир'ям, облаштувати опорні пункти, накопичити резерви та відновити наступальний потенціал.

Але навіщо так істерично демонструвати цей інфантилізм? Україна обов’язково повернеться до переговорного процесу. Тільки у правильний момент і з сильною переговорною позицією.

Тоді, коли Кремль почне тверезо дивитися на речі й перестане п'яніти від власної пропаганди. Відкрити / Коментувати

2022-06-14 12:48:12 Імперія повинна вмерти…

Ситуація на фронті «в моменті» тяжка, бо зброї в z-орди справді накопичилося дуже багато. Та в будь-якому разі Росію чекає поразка в цій війні – історична логіка невблаганна. Тієї самої миті, коли перший солдат перейшов кордон України, дивна «безунітазна» імперія підписала собі смертний вирок.
Для цього є декілька причин.

Кінець епохи російської нафти. Росія десятиліттями отримувала надприбутки з продажу сировини до Європи. Запровадження ембарго на російську нафту та заморожування «Північного потоку – 2» закінчує цю епоху. Москва не зможе перебудуватися й продавати ті ж обсяги Китаю та Індії. Ні, зрозуміло, що ведмежа пропаганда доведе своїм неофітам, що 50 грамів набагато краще за 100 грамів і що «щи из еловых шишек» набагато смачніші за картоплю з відбивною. Але… Частину нафтових свердловин доведеться заморозити назавжди. Згодом Європа почне відмовлятися й від газу, шукаючи альтернативи та змінюючи виробничі ланцюжки. Це неминуче просто тому, що Росія стала неадекватним і непередбачуваним партнером, з яким не можна мати справ. Оскільки Росія не вміє створювати нічого, крім продажу природних дарів, у середньостроковій перспективі її поступовий занепад – обов’язкова річ. Та й взагалі навіщо комусь мати в партнерах країну, яка бреше, бухає щось міцне, але пальоне, а потім обов’язково хоче когось убити чи щось украсти?

Економічна ізоляція призведе до «нових дев'яностих». Росія – велика за площею країна з великим обсягом ресурсів. Але навіть із таким «запасом міцності» економіка Росії вже починає дивовижні мандри на дно. «Импортозамещение» неможливе – руками не вийшли. А тому автомобілі без подушок безпеки та склопідіймачів – лише початок.

Повна втрата міжнародної репутації. Десятиліттями Кремль вкладав мільярди у свій образ «миротворця» та загравав з правими силами у Європі. Сьогодні неважливо, чи ти «правий», чи «лівий» – Росія стала синонімом слова «токсичність». Москва стала не лише ізгоєм для західного світу, а й для сусідів. Ніхто не хоче мати справ із Москвою, щоб завтра тебе не прийшли «рятувати». Той хто вже має, намагається дистанціюватися.

Бажаючи задовольнити фантазії купки божевільних старців (а хто ще може складати неформальне Політбюро?), Путін феєрично розпочав епоху занепаду Росії, втрати нею будь-якої глобальної ваги (хоча ні, вгодовану гопоту з ядерною зброєю треба правильно кваліфікувати в медичному сенсі) та відправив понтовиту країну у відому еротичну путь… У фіналі – похмура й занедбана провінція Китаю.

Росія обов'язково програє, тому що її модель нежиттєздатна.
Питання в тому, коли та якою ціною.

Наше завдання – забезпечити програш Росії максимально швидко. Для цього нам потрібно якнайбільше зброї. Відкрити / Коментувати

2022-06-10 18:11:04 Насколько я понимаю, у ряда европейцев, особенно в околовоенных экспертных кругах, все ещё есть сомнения в том, как именно воюет «вторая армия мира» (российская z-орда).

Так вот, есть очень простое и надёжное решение. Передайте Украине (украинским Вооружённым Силам) сопоставимое количество тяжёлой артиллерии и дальнобойных MLRS, чтобы на поле боя возник определённый паритет по количеству выстрелов. Война-то сейчас идёт преимущественно артиллерийская, дальнобойная. И вот как только относительный паритет по стволам/выстрелам будет достигнут, тогда все в прямом эфире смогут оценить, насколько боеспособна Россия, как она воюет и почему «количество – это совсем не умение, а чистый и беспредельный примитивизм»…

Зачем думать, проводить заседания военных комитетов с экспертными спорами, теоретические выкладки бесконечно рисовать? У нас же сейчас все это можно проверить прямо на поле боя, на востоке Украины, в большом объёме. Просто – а теперь по слогам – дайте нам паритетный объём дальнобойной артиллерии/РСЗО, и в считанные дни получите любые объективные данные: кто есть; кто как воюет; что такое российская армия на самом деле… И, возможно, европейские военно-политические элиты перестанут наконец панически и безосновательно бояться столь дивного для XXI века юридического образования под названием «РФ»… Відкрити / Коментувати

2022-06-09 18:40:54 Не загравайте з ru-чортами…

Знаєте, в чому ключова проблема Європи? Вони не розуміють, що коли ти пропонуєш «не принижувати z-істот», вони вже ґвалтують твоїх друзів, сусідів за твоєю спиною. Тому поведінка має бути зовсім інакшою: Москва має чітко розуміти червоні лінії, які обстоюють наші західні партнери. Аргументуючи ті чи інші рішення, партнери часто згадують про так зване управління ескалацією.

У перекладі на просту мову це означає: кожен наш наступний крок на підтримку України (зокрема в питанні надання зброї) має відповідати попередньому кроку противника.
Ця стратегія базується на урахуванні ядерного потенціалу агресора та небажанні надмірно дратувати російського президента.

Трошки безглуздо, зважаючи на те, що Росія, яка є «цивілізаційним гопником», вважає це безперечним проявом слабкості. Але навіть ця стратегія має певну логіку, якщо ми граємо в шахи. Інша справа, що коли ти граєш у шахи, а твій противник грає в покер – стратегія не працює. Такий підхід дає ворогу постійне право ініціативи. Як результат – росіяни постійно мають перевагу. Ми ж маємо стільки зброї, скільки мінімально потрібно, щоб протистояти, але недостатньо для потужного наступу чи перемоги.

Сьогодні Росія явно намагається підвищити ставки. Погрози, шантаж. Це значить, що Захід має діяти на випередження.

Російське опозиційне видання Meduza з посиланням на джерела в Адміністрації президента Росії повідомляє про плани Кремля щодо анексії Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей і створення з них якогось «єдиного федерального округу». Класична російська психіатрія.

Місцеві колаборанти заявляють про «підготовку до референдуму». А російський президент порівнює себе з Петром І, говорячи про розширення Росії за рахунок земель інших країн.

Навіть публічні натяки на анексію мають отримати негайну реакцію. Будь-яка спроба «легалізувати» окуповані території має не просто отримати жорстку санкційну відповідь. Захід повинен окреслити чітку червону лінію, щоб у Кремлі добре розуміли ціну кожного наступного кривавого кроку.

Анексія Криму, війна на сході України та повномасштабне вторгнення стали можливими лише з однієї причини: російська влада була впевненою, що це зійде їм з рук. Як наслідок – світова криза та загроза голоду.

Час окреслити чітку червону лінію.

Щодо України, то для нас будь-які спроби «легалізувати» награбоване та повісити російський триколор не змінять абсолютного нічого.

1. Херсон і Запоріжжя залишаться Україною. Ми будемо жорстко звільняти свої території, які б назви їм не вигадували z-окупанти.

2. Для міжнародної спільноти Херсонська та Запорізька області залишаться територією України. Зокрема в питанні застосування західної зброї для звільнення українських земель.

Якщо коротко: всю z-нечисть виженемо. Відкрити / Коментувати

2022-06-07 19:20:08 Втомилися від війни?

Розумію. Це справді дуже важко. І тому дехто сьогодні намагається сховатися від війни й повернутися до довоєнного типу життя. Але так не вийде. Це просто спроба втекти від реальності, спроба сформувати мильну бульбашку – ілюзію мирного життя, у якій виносять війну за дужки й повертаються до звичних повсякденних ритуалів.

Так, це абсолютно природна реакція психіки – відновити контроль над власним життям після пережитого стресу. Але це – класичний самообман. Небезпечна психологічна пастка. Бо нічого не закінчилося.

Дозволю собі нагадати одну річ.
Війна триває на території всієї країни. Росію не цікавлять окремі області. Росію цікавить повне захоплення України, включно з Києвом, повалення державності та відродження квазі-СРСР. Перечитайте це ще раз.

Для Рф прийнятна будь-яка ціна та немає червоних ліній. 24 лютого вони вже мали план убивства десятків тисяч людей, привезли мобільні крематорії та підготували нормативні документи з масових поховань.
Вони публічно заявляли, що планують «денацифікувати» – тобто вбити – два мільйони українських громадян.

Російські варвари несуть біль, страждання та смерть у кожен населений пункт. Вони знищують цілі міста – будинки, школи, дитсадки, вбивають сотні сімей з дітьми. Тобто під ударом – десятки тисяч людей.

Російські солдати ґвалтують жінок, вбивають чоловіків зі зав'язаними за спинами руками та грабують оселі. Російські ракети влучають у будинки без розбору.
І російські війська нікуди не зникли. Вони сьогодні оскаженіло нищать наш схід, а також залякують підвалами наш південь.
Якщо суспільство дозволить собі забути про війну й перестане бути ефективним тилом для армії, вони продовжать це робити.
Сьогодні ти забув про війну, а завтра десь знову з’явиться труп, який лежить на асфальті зі зв'язаними руками.

Тому не потрібно тікати від реальності, а потрібно її прийняти й навчитися жити в постійному воєнному стані – за прикладом того ж Ізраїлю.

Немає нічого поганого в тому, аби продовжувати жити. Сходили в кафе чи в кіно? Зводили дитину в парк?
Придбали новий посуд для дому? Наші захисники б'ються за те, щоб Україна могла продовжувати жити.

Але, продовжуючи жити, не забувайте запитувати себе кожного дня: що сьогодні я зробив для наших захисників і для майбутньої перемоги?

І якщо раптом у вас не буде відповіді – час щось змінювати. Відкрити / Коментувати

2022-06-03 20:45:33 100 днів війни

Як один страшний день і як усе життя одразу. 100 днів тому Україна прокинулась о 5-й ранку від звуків, які не забуде ніколи. Розплющивши очі й побачивши пропущені виклики, ми одразу все зрозуміли. Монстри таки пішли війною. Монстри прийшли нас убивати.

Все інше одразу стало неважливим: минулі чвари, особисті плани чи якісь матеріальні речі. На підсвідомому рівні кожен із нас зрозумів, що треба робити. Брати на себе відповідальність. Брати й робити.

Уся країна перетворилася на єдиний логістичний організм і військову машину. Військовий, дипломатичний, волонтерський, інформаційний, медичний, комунальний, залізничний фронти – усі взяли на себе відповідальність. Не тому, що наказ. А тому, що в Україні просто не могло бути інакше.

100 днів тому нам давали 72 години, висловлювали співчуття й пропонували прийняти «нову реальність». Тоді думки про відключення Росії від SWIFT, нафтове ембарго чи постачання зброї викликали в деяких партнерів лише сміх. Посміялися? Зрозуміли нарешті, що таке Україна? Сьогодні партнери прямо кажуть: «Ми не дозволимо Путіну перемогти нізащо»…

Також ми повірили в себе. 100 днів тому дика російська країна-концтабір, сп'яніла від власної людожерської пропаганди, оголосила війну демократичному світу, а чобіт російського варвара ступив на українську землю. Якби треба було дати характеристику цьому періоду, це був би час прощання з ілюзіями та з'ясування, хто є хто.

Російська армія знищила міф, у який вкладала мільярди грошей впродовж десятиліть. Вона показала: немає жодної «другої армії світу» – цей міф залишився в Бучі. А є армія катів, ґвалтівників та мародерів, яка вбиває мирних мешканців, щоб вивезти додому пральну машину чи спідню білизну.

Українці показали: немає «братських народів», «спільної культури», і справа не в «політиках, які воюють». Просто між нами – цивілізаційна прірва. Українці показали: тут ніколи не буде «русского мира» – він остаточно похований під руїнами Маріуполя, а з ним – і «спільний культурний простір».

Але разом із сепарацією (від російсько-радянської спадщини) відбулася й ініціація – зникнення комплексу меншовартості та народження суб'єктності. Суб'єктності не тільки міжнародної (коли Лавров жаліється не на «зовнішнє управління», а на те, що Київ «вимагає від партнерів зброю»), а й ментальної.

Ми більше не шукаємо відповіді на питання про свою ідентичності у сусідів, дивлячись або на Європу, або на Росію. Ми знаємо, що ми – частина європейської демократичної родини та носії цінностей вільного світу. Але ми знаємо й те, що ми – українці. І ми лідери.

Ми більше не мріємо про еміграцію та щасливе життя «там». Ми знаємо, що краще «тут» – не тільки морально, а й на рівні сервісу та комфорту, а наш паспорт — найкрасивіший.

Нам більше не цікава «чиясь мрія», бо народилася своя: Українська мрія. Вільна, незалежна, сильна, демократична, квітуча, заможна Україна – символ хоробрості, мужності й центр сили у європейському регіоні.

Так. Її ще треба відстояти.
Так, ворог ще не подоланий.

І так, тепер ми (суспільство) точно знаємо, за що воюємо та за що віддавали життя наші предки. Відкрити / Коментувати