2022-02-20 12:00:13
Перед тим як читати відгук, переконайтесь що ви:
не вразлива людина;
не вірите у будь-які забобони, починаючи облизуванням ножа і.... закінчуючи чимось дуже страшним;
не вагітні та/або не маєте маленьких дітей.
Якщо хоч один з пунктів не відповідає дійсності, то подумайте двічі, чи вам варто читати книгу Мелані Ґолдінґ "Та, що приходить із темряви" (вийшла у видавництві Vivat) та здобути нову фобію. Або декілька.
До речі, а ви чули історії про підміну дітей? Навіть якщо не цікавились, бо ці історії поширені у західній культурі (
адже в нас дітей не підміняли, їх просто не повертали), та просто уявіть собі одну з таких страшних казок: ви залишаєте дитину на долю секунди саму і, повернувшись, бачите, що її вже нема. Ну, тіло то є, але душа вже не її. Не вашого маленького золотка. Ніби щось вселилось у тендітне тіло дитини. Щось дуже зле. І лише ви зможете повернути власну дитину назад. Ну, можливо ваше оточення теж може допомогти вам, але хто ж повірить в ці казочки?
Зі схожою ситуацією зустрілась Лорен Трантер — новоспечена мама милих хлопчиків-близнюків. Її переслідувало щось (
напевне із потойбічного світу) і шепотіло: “Обміняймо! Я тобі, а ти мені”. Лорен опиралась зі всіх сил, адже хотіла захистити своїх дітей. Там, в пологовому відділенні, їй пощастило. Вона змогла відбитись. Проте опісля їй ніхто не повірив. Ба більше, зробили з неї хвору. Та те
щось не було витвором уяви хворої. Воно існувало. Реально. І згодом підмінило дітей. Але хто ж повірить? Треба було рятувати власних хлопчиків. Будь-яким способом.
Ой, було нелегко. Спочатку читаєш сумбурні речення та не розумієш навіщо. Потім починаєш заглиблюватись в сюжет. І, здавалось б, ти зустрічаєш ту моторошну стежину, яка простягається через всю книгу: історію про підміну дітей. Та поруч є ще одна — більш страшніша. Це післяпологовий психоз Лорен, головної героїні, та її інфантильний чоловік (
можна читати як мудак; іноді мені справді хотілось втащити йому). І ті сумбурні речення, які були спочатку, починають вимальовуватись в дуже чітку картину, де ти за когось переживаєш (
а ще я дуже захоплювалась Лорен, а точніше її вмінням продумувати власні дії на декілька кроків вперед; хоч і не завжди це виходило так, як задумувалось), а іншого хочеться вбити. До, останньої сторінки. До останнього подиху.
Авторка описує події на межі вигадки і реальності. І щоразу вони змінюють свою пріорітетність, що ти вже не знаєш, що вигадане, а що реальне. Ти просто читаєш. Читаєш ту історію, яку хочеш бачити. Ніхто не каже, що батьківство легке. Я навіть уявити не можу, скільки наснаги в людини має бути, аби не здатися після такої кількості стресу.
Наприклад, жінка стає не тільки вразливішою з таким новим досвідом, але сама її реальність ніби змінюється у формі, дозволяє іншим світам увійти. Крім того, що ти перетворюєшся на вічно втомлену, зачухану, тривожну та самотню (
і це ніяк не зв'язано з наявністю чи відсутністю чоловіка як тіла) жінку, що йде поруч за руку з радісною та щасливою мамою, ти стаєш ще й до чортиків забобонною. Це не тому, що стаєш дурною, а тому що психіка змінюється. Та твій світ разом з нею. І те, що колись ти уважала вигадкою, зараз можеш сприймати за дійсність.
Тож чому б не поговорити про труднощі материнства у форматі горору? І якщо ви думаєте, що єдиною темою книги саме це, то ви глибоко помиляєтесь. Дуже.
444 views09:00
М
