Савченко пише

2020-07-12 01:10:50 Я тут писав про типи батьків, і там був один окремий. Так от, це ті, які думають, що з їхньою дитиною щось не так.

Зазвичай ці підозри доволі обґрунтовані. Доволі значна частина з усіх дітей, яких переводять у приватну школу – це як раз такі, у яких виникли проблеми у звичайних школах.

Спочатку я хотів написати, як взагалі поводяться такі батьки, але потім вирішив описати окремо історію кожної складної дитини. Я ці історії потроху викладатиму вперемішку з іншими. Почну з першої школи, звісно.

З самого початку я взагалі не був готовим до роботи з такими дітьми. Але в підсумку така робота вплинула на мене як педагога, та й певною мірою як людину. Тому це іноді доволі цінні, або принаймні просто цікаві спогади.

Спочатку я намагався допомогти усім, але з часом збагнув, що це нереально. Тож декільком таки, сподіваюсь, хоч трошки, але допоміг. Відкрити / Коментувати

2020-07-12 01:10:07 Дякую за відповіді. Особливо дякую тим, хто написали особисто – я знав, що ви тут і вам заходить

Запрошуйте друзів і інших, кому теж зайшло би. Ми тут надовго. Бо коли історії закінчаться, то доведеться ж писати і про теперішні справи, і ще про щось цікаве. Може, і ідеї якісь виникнуть. Відкрити / Коментувати

2020-07-07 14:20:17 Ще одна особливість приватних шкіл - взаємодія з батьками.

Коли я працював у тій першій школі, то адміністрація пару разів розповідала вчителям страшилку про те, як на іншій локації батьки почали спілкуватися між собою, втрутилися в управління, вийшли на вищий менеджмент, і там в підсумку замінили директорку. Казали, що от, треба задовольняти якось батьків, щоб не доходило до такого, і не давати їм між собою спілкуватися.

Таку історію важко було б уявити у звичайній, державній школі. Там негласна домовленість така: батьки нікуди не лізуть, вчасно здають на штори, і слідкують за своїми дітьми. Якщо у вас є гроші, то до вас більше уваги і ви задоволені, а якщо нема - то ви просто знаєте своє місце і не рипаєтесь. У приватних же школах усі в рівних умовах, бо всі батьки платять доволі серйозні гроші - не менше 100 тисяч гривень на рік. І тому вони будуть ставитися до навчання своїх дітей зовсім не так само як у державній школі.

За типом взаємодії з приватною школою я би виділив 4 типи батьків:
- Гіперопікуни - такі, що завжди в курсі всього, контролюють і дітей, і вчителів, і адміністрацію, і таким чином намагаються вижати все зі своєї інвестиції у навчання дитини.
- Дезертири - це чуваки, які думають, що якщо вони платять за навчання дитини, то можуть повністю зняти з себе відповідальність за її виховання, і тільки висувати претензії школі, як що не так.
- Начальники - іноді приходять до школи як до свого володіння, бо "платять тут за все", і поводяться як король із підданими - іноді розсудять, іноді насварять, інколи похвалять.
- Адекватні - розуміють, що школа є школа, а платять вони в основному за своє право голосу, і щоб тримати дитину подалі від малих покидьків, довбанутих вчителів і тісних класів.

Всі ці типи батьків мають різні очікування щодо школи, і задовольнити усі з них - нереально, особливо маючи купу проблем, описаних у попередньому пості. Тому те, що хтось постійно приходить або йде - це загалом нормально. До речі, є ще один тип, який сюди не вписується, але про нього пізніше.

Адекватних батьків, на щастя, найбільше, і вони більш-менш задоволені усім, тому що мають адекватні очікування. Для них достатньо просто не травмувати їхніх дітей так, як у звичайних школах. Гіперопікуни і дезертири можуть змінювати школу щороку, доки не наберуться досвіду і перетворяться на адекватів, або доки не повернуться у державну школу. Начальники - все за настроєм.

Тож для вчителя, а особливо класного керівника, найскладнішим залишається саме комунікація з батьками. Я, до речі, був там керівником 6 класу, де були складненькі діти, але про них потім. І так, спілкування з батьками мені дійсно давалося важко, бо я намагався їх якось задовольнити, коли це було нереально.

До речі, коли мене замінили, то я пішов саме у ту школу, де батьки втрутилися в управління. І там атмосфера була набагато більш здорова і приємна. Це зміцнило мою віру в те, що вдала школа - це результат доброї співпраці між адміністрацією, вчителями і батьками. Відкрити / Коментувати

2020-07-04 01:03:59 У нових(!) приватних шкіл в Україні є дві основні проблемні зони: фінанси і управління. Є ще одна, але про неї пізніше.

Витоки у більшості проблем одні – усі звикли до того, що школи фінансуються державою і керуються бюрократією. А приватні школи фінансують батьки, тож і керувати ними треба інакше.

Проблеми фінансів я би виділив такі:
1. Багато грошей іде тупо на приміщення. Тож часто доводиться робити більше класів, щоб набрати більше учнів. А більше класів – більше вчителів, а їм теж треба платити...
2. Складно планувати витрати, бо більшість батьків платять помісячно і можуть часто затримувати. А якщо всім ставити умову "гроші на рік вперед", то клієнтів буде мало.
3. Якщо зробити "все включено", тобто, наприклад, з екскурсіями, святами і всім таким, то може вийти надто дорого. Якщо не включати це у вартість, то складно буде збирати ще щось.
4. Усе це приводить до того, що на перші роки 2-3 потрібні величезні інвестиції, а до виходу на самоокупність потрібно ще років 5, не менше. У нас мало хто з інвесторів може таке робити.

Щодо управління:
1. Як набрати команду? Добре, якщо можна за зв'язками, але якщо всіх нових, то де їх взяти, і чи не вийде така збірна солянка, якою неможливо керувати?
2. Набирати готових, чи вирощувати вчительські кадри? За будь-якого вибору, як їх утримати?
3. На що спиратися в управлінні? Як розставити пріоритети? Як зробити так, щоб клієнти не валили вже зараз, але і закладати щось у розвиток?
4. Якщо це мережа, то у чому буде роль центру, чи то "бекофісу", управління мережею? Кому довірити управління школою? Як контролювати якість і чесність?

Коротше кажучи, проблем дуже багато. Не знаю, як з ними впоралися ветерани типу КМДШ, але обов'язково дізнаюсь колись.

Якщо говорити про мою історію, то у тій першій школі сталося так, що я далеко не з усім порався. Чому – можна почитати у попередньому пості.

Особливо коли треба було писати дипломну, то взагалі почався завал, бо часу більше ні на що не було. Наближалися канікули, і я тільки обіцяв директорці, що от, випущусь, відпочину, і все буде норм.

Але 3-го січня отримав дзвінок – сказала, що знайшла когось, хто впорається краще, і ще й в управлінні допоможе. Тож мене замінять. Я повірив і зрозумів, у той же день почав шукати нову роботу в тій же мережі.

Справедливе рішення, хоча і не зовсім згоден з тим, що правильне для школи, бо посеред навчального року заміняти вчителя, який тільки звик і до якого звикли – і доволі ризиковано, і трохи руйнує атмосферку у школі загалом. Але коли намагаєшся керувати організацією, де суцільні проблеми, то постійно хочеться щось змінити, навіть коли краще не.

Спойлер: та моя заміна після другого семестру пішла вже сама, а влітку ту локацію взагалі закрили. Такі-то справи. Відкрити / Коментувати

2020-06-29 02:31:44 Як раз коли я вперше пішов вчителювати до школи у 2018, набрала популярність така тема як емоційне вигорання. Вчителям пропонували записуватися на тренінги, і я бачив багато реклами таких тренінгів на фейсбуці, а численні ЗМІ називали це епідемією ХХІ століття (ха-ха, вони іще не знали...). То що ж це таке?

Були колись у такому стані, коли вже навіть улюблені справи не приносять жодного задоволення? Коли вже навіть не прокрастинація, а взагалі не хочеться нічого робити? Коли всі ці люди навколо, які раніше так подобалися, тепер дратують, і хочеться, щоб вони просто залишили вас у спокої? Коли ніякий відпочинок вже не приносить ані енергії, ані задоволення? Так от, емоційне вигорання описують десь саме так.

Найбільш небезпечною ця штука вважається для тих, чия діяльність пов'язана з людьми, зі спілкуванням. Це пов'язано з тим, що спілкування, а особливо робоче, завжди вимагає від вас енергії. І навіть якщо ви екстраверт, у вас можуть просто сісти батарейки. Вчитель - ідеальна мішень для цього синдрому, бо він спілкується ще й з дітьми, а вони вимагають дуже багато енергії. Іще складніше - коли у колективі є хтось токсичний. Взагалі хана - якщо це начальник/ця.

Так от, спочатку я до цієї теми поставився скептично. Я просто у 15 років захопився соціонікою, а згодом переконався, що це, може, і цікава штука, але абсолютно непрактична, тобто тупо голову забивав. З іншого боку, бачив чуваків, які з піною з рота доводили, що це наука, і брали по $100 за типування. Тож з тих пір до модних віянь у популярній психології ставився дуже підозріло, як до нової схеми заробітку для психологів-невдах. Тепер сформувалося ставлення якесь середнє.

Усі ті тренінги я пропускав, а статті читав не надто уважно, та й забив. А зараз думаю, що даремно, бо буквально на третій місяць роботи відчув саме усі ті симптоми. Сам собі діагноз я, звісно, не можу ставити, але вирішив, що загадати про емоційне вигорання і спробувати з ним боротися - не завадить. Тож мені довелося знову знайти всі статті, подивитись пару відосів, і якось так без настрою, але доволі рішуче почати боротися зі своїм "емоційним вигоранням".

Власне, як я до цього дійшов? По-перше, я абсолютно не знаходив часу на відпочинок, бо постом вище вже писав, у яких умовах доводилося працювати. По-друге, я був тим вчителем, який в усьому завжди звинувачував себе, і ставив перед собою нереалістичні цілі. По-третє, там реально майже всі діти були так чи інакше складними, і всі вони були щойно зібрані в один клас, тож їм потрібно було поставити себе у новому середовищі, і вони думали, що хуліганити на уроках - це прекрасний спосіб. А я тоді ще як раз вирішив прокачувати дипломатію, яка у таких умовах не працює. Тож два місяці - це я іще довго тримався.

Як лікуватися? Само собою, треба у першу чергу усувати причини, тож я позбувся комплексу вічно винного, підзабив на якість уроків, став більше відпочивати і ставити перед собою більш реальні цілі. Пишуть іще, що найкращий спосіб - це змінити робоче середовище. Бо якщо навіть узяти довгу відпустку, то потім все одно потрапиш туди ж, і все почнеться знову. А якщо не лікувати, то можна стати зразковим вчителем зі звичайної школи - нудним, дратівливим, і цілковито виснаженим по життю.

Загалом мої заходи допомогли, і з цього я зробив висновок, що таак, по ходу це було воно. Якщо раніше не чули про емоційне вигорання, але відчуваєте, що жиза, то раджу погуглити про це.

Ну а потім підкрадалися дедлайни щодо магістерського диплому, а потім таки ще й довелося змінити середовище. Але це вже інша історія. Відкрити / Коментувати

2020-06-27 02:11:33 Коротше, після завершення історії Студради у мене не залишилося виправдань для ведення богемного способу життя. Тим більше, усі друзі, з якими я ділив дешеве житло, роз'їхалися в інші квартири, тож я поселився в гуртожиток НПУ, оскільки залишалося ще пів року магістратури, і пішов шукати роботу.

Вирішив, що це має бути вчителювання, бо усі плани щодо кар'єри пов'язував зі сферою освіти, тож почав шукати школу, де можна працювати без педагогічної освіти. Знайшов мережу шкіл ThinkGlobal. Їхня концепція передбачає, що уроки вести мають не обов'язково вчителі за фахом, а люди з цікавим досвідом у сфері, пов'язаній з предметом. Тож там познайомився, наприклад, з жінкою з двома дітьми, яка була диспетчером в аеропорті, але почала вести математику.

Я же, як політолог і соціолог, узявся за предмети Social studies. Там до 5 класу це один предмет по 1-2 години на тиждень, а починаючи з 6 класу - 2 години історії (без поділу на українську і всесвітню) і по годині Global issues (Глобальні проблеми) i Social science (Суспільні науки). Частину уроків іще треба було вести англійською, а це я теж можу, завдяки гарній підготовці у школі з поглибленим вивченням цієї мови.

Весь серпень проходив навчання викладачів, яке організовувала ця мережа. Одразу захопився їхнім підходом до розробки уроків, коли після 5 років, проведених в НПУ, я вперше почув про результато-орієнтоване навчання і таксономію Блума. Це по суті основи сучасної шкільної педагогіки. Я навіть запитував у інших драгоманівців з більш педагогічних спеціальностей, чи було у них щось про це. Було тільки на філософському факультеті, бо там одна викладачка займається інноваціною освітою.

Що іще цікаво - розробкою уроків там мав не кожен сам займатися, а на кожен предмет була кафедра, завідувач якої мав би організувати розробку цих уроків, долучивши до цього викладачів. Не безкоштовно, звісно. Там іще уроки треба було розробляти не просто так, а згідно з курікулумом - програмним документом, у якому мали бути прописані основні результати навчання, теми, модулі і таке інше. Коротше, мене взагалі там вражало майже все, і я був весь у передчутті прекрасного року, відкриття крутих можливостей і всього такого.

Але вийшло трохи не так. Рік почався за таких умов, що у мого предмету до 5 класу уроки іще якось були розроблені, а от у 6 і 7 класів, які я на себе узяв - голяк, навіть курікулум не зробили. Просто у всій мережі з 23 шкіл було всього десь 4-5 шостих, і лише 1-2 сьомих класи, тож ними займалися у останню чергу. Тому перший місяць я, можна сказати, світу білого не бачив, бо сам для себе готував уроки, не маючи у цьому жодного досвіду, або хоча б чогось, на що можна було б орієнтуватися.

Виходило загалом непогано, але на цьому я зараз маю зупинитися. Далі всю цю історію краще буде розповідати не стільки послідовно, скільки у якихось темах. Тож до наступного посту. Відкрити / Коментувати

2020-06-26 04:05:28 Вирішив усе ж більш послідовно тут описати історію цих двох років. Все одно поки не знаю, про що саме писати, а це і мені буде цікаво, і, може, комусь із вас, і потім можна буде черпати теми для постів з цієї історії.

Почну з того моменту, на якому зупинився - смерть Студради. За два роки я багато чого передумав про це, і це також певною мірою впливало на мої рішення на багатьох рівнях. Чомусь думаю, що розумієте, про що я.

Щодо "смерті", то я не можу сказати, на якому саме моменті усе пішло не так. Тож опишу своє бачення усієї історії СР, а там вже кожен побачить своє. До речі, на об'єктивність не претендую, читайте так само як будь-які інші історичні свідчення - критично.

Вийшло сильно довго, тож переніс сюди: https://telegra.ph/Bachennya-%D1%96stor%D1%96i-Studradi-06-26

Можете привітати з закриттям гештальта. Відкрити / Коментувати

2020-06-25 04:11:05 До речі про "платять" - чомусь дуже люблю ходити на співбесіди.

Настільки, що іноді підозрюю, що це стає надто вагомою причиною, чому я доволі часто змінюю роботу. Рекорд поки що - це рік роботи у теперішній школі, але я не дуже хочу залишатися. Але про це потім.

Не був на таких співбесідах, де запитували, де я бачу себе через 5 років. Частіше запитують просто про якесь "інтро", тобто просто розповісти про себе. Це доволі невигадливо, але насправді, думаю, ефективно. Бо людина, яка може коротко презентувати себе - це людина як мінімум вже не пропаща. Тож я всім розповідаю таку коротку, логічну і послідовну і чесну історію:

"Вступив на політологію, тому що це було цікаво. На другому курсі зрозумів, що недостатньо тільки навчатися. Тому почав волонтерити на "Гогольфесті" і у ГП "Нова Країна", потім займався студентським рухом в університеті, вів його сторінку в ВК, потім канал у Телеграмі. Зрештою зрозумів, що політика - це не та сфера, де можна займатися чимось добрим і вічним, тому вирішив на магістратуру піти на соціологію. Бо нам потрібні скоріше соціальні інновації, без них в політиці так і буде все погано. Як основну сферу для цих інновацій обрав для себе освіту (бо знаєте, і університет педагогічний, і студентський рух був про те ж саме, і зв'язки вже якісь трохи з'явились), тому пішов вчителювати у школу, щоб здобути там досвід."

Тобто тут і про цінності - "займатися добрим і вічним", і про еволюцію ідей, і взагалі багато чого одразу стає зрозуміло. І я просто розумію, що мені і самому було б цікаво чути такі історії. Бо кожне життя цінне і прекрасне, особливо якщо вміти про нього розповісти. Можна навіть скласти таку історію, і походити на співбесіди тупо щоб її обкатати: побачити реакцію, вносити зміни, і врешті довести до нормальної форми. Я певною мірою так і робив)

Іще завжди кажу, нащо прийшов саме сюди. Тут теж, думаю, варто бути чесним - якщо заробляти гроші, то хай так і буде. Якщо за досвідом - то теж ок. Були такі, що як почули, що прийшов за досвідом, то сказали, що не зацікавлені у тому, щоб будувати тут для мене трамплін, а їм треба працівник надовго. Випросив випробувальний термін на місяць, і після нього розпрощалися. А можна було б обійтись і без цього, бо дійсно - а навіщо мені, роллінг стоуну, працювати там, те потрібен постійний працівник? З іншого боку, тоді гроші навіть за цей місяць теж дуже знадобилися.

Наостанок обов'язково знаходжу привід згадати, що 17 років жив у Севастополі, і за це отримую компліменти моїй українській мові. Це скоріше просто приємно, але у когось і повагу викликає. Відкрити / Коментувати

2020-06-25 03:37:39 Пів ночі займатися писаниною - це прямо "поверніть мені мій 2017-ий".

Тільки тепер мені за це платять. Відкрити / Коментувати