читанка

2021-07-06 10:05:08 ​​Рецензія на UPHA Made in Ukraine видавництва BOOKSHA від @sho_to_read. Книга вийшла нещодавно, і ось тепер, після Арсеналу, можна вже точно купувати.

--
UPHA Made in Ukraine — перша книга, яка зібрала таку кількість нової української фотографії під однією обкладинкою. Робота над виданням розпочалася у 2017-му році. Книжковий проєкт представляє доробок учасників та учасниць групи Українська фотографічна альтернатива. У книжці — 57 фотохудожників та 82 проєкти, що, на думку дослідників видавництва (Ярослав Солоп, Міша Букша, Аміна Ахмед), документують важливі соціальні, політичні, культурні та історичні метаморфози в Україні та світі.

З її трьох кілограмів одразу зрозуміло, що такого ще не було і навряд чи буде найближчим часом. Людям, які не слідкують за книговидавничим процесом і загалом мистецькими подіями, поясню. Книжки про українське мистецтво чи фотографію – явище не щоденне, їх дуже мало, а це значить, що більшість проєктів та процесів живуть в закритих архівах або онлайн журналах, що зникають. Цінність і існування цієї книжки вже робить її особливою, вартою для придбання і ставлення, як до зіниці ока. Навіть, якщо є претензії до верстки або контенту – вони не такі важливі, як сам друкований факт UPHA Made in Ukraine.

Альтернативна фотографія умовно ближча до художніх практик. Вона комфортно себе почуває у виставкових проєктах, у інстаграмі, на листівках, в артбуках і хоч на стінах міста. Вона може подобатись або ні, викликати дискусії, палітру емоцій від роздратування до зачарування – бо на те вона й альтернативна. Власне, саме це слово зменшує можливості критики довкола фотографічного об’єднання та книги. Бо на «що це бляха таке», можна відповісти «це альтернативна фотографія, розслабся». (Діалог реальний).

Основні теми зацікавлення кураторів досить помітні, і вони самі ж їх і виділяють у текстовій частині книги, яка досить цікаво відділена від самої книги та фотографій. Це релігія, війна, соціальні потрясіння (ілюструються зазвичай безхатьками), сексуальність і все що з нею (я нарахувала 80+ фото з оголеними людьми), пошук гармонії та себе.

Чи є ця книга історією української фотографії? Звісно, ні. Чи відкриєте ви для себе нові імена? Залежить від того, чи давно ви слідкуєте за процесом. Чи буде вам когось не вистачати, а Роман Пятковка та Євгеній Павлов сильно відрізнятимуться від усіх, бо вони вже є патріархами Харківської школи? Так. Але, знову ж таки, це перша спроба об’єднати стільки фотографів в один проєкт. Знаходити єдину кураторську концепцію, гортати у пошуках єдиного наративу, порівнювати фотографії – на це у вас буде багато часу. А хочете ви це робити чи ні – вирішувати вам. Тим і хороші подібні книжки – вони не нав’язують вам як саме взаємодіяти з книгою/проєктом та як на це дивитись. Повторюсь, що текстова частина про фотографів та їх зацікавлення – окремо. Тому, там де фотограф бачить соціальні потрясіння або візуальний треш, ви бачите дитячі спогади і думаєте, що так і є. UPHA не претендують на стейтмент про «єдину й неповторну історію альтернативної фотографії». І тому це прекрасно. Хтось мав це зробити та нарешті це існує. Відкрити / Коментувати

2021-07-04 09:48:16 Відповідайте на питання тут Відкрити / Коментувати

2021-07-04 09:47:58 Ким ви хотіли стати, коли виростете?

А як часто вам казали, що не треба сміятись на ніч, бо снитимуться кошмари? А ЩО ТО ЗА ЦИФРИ В СИРІ?! Чому сім'я – це найважливіше, але так бісять родичі, яких ти бачиш раз на рік, з їх дивними питаннями?

У Марини Бродовської нещодавно вийшов артбук з цим самим питанням. Але її відповіді на це питання не так прагматичні, як екзистенційні, більш глибокі, які пов'язані з вишитими подушками, коврами, шкільними гуртками і фантиками цукерок. Це особиста та щира історія Марини пошуку себе, стосунків у сім'ї та дорослішання.

Цей артбук, ніби подорож у своє підсвідоме. Я так поринула у спогади, що захотіла зробити собі такий самий альбом. А засушені трави і квіти на сторінках розчулили мене аж до розуміння, що запах літа – це ромашки при дорозі, які по особливому пахнуть надвечір, коли ти катаєшся на велосипеді.

Чомусь це розуміння спільних фраз або речей не бісить чи злить, а зближує. Чомусь все більше хочеться говорити про дитинство.

То ким ви хотіли стати, коли виростете? Відкрити / Коментувати

2021-06-29 13:53:31 Можна вічно дивитись на три речі: як тече вода, як горить вогонь і як декламують поезію жестовою мовою. Це неймовірної краси пластичність рухів, які ти мимоволі повторюєш, поки дивишся відео на буквально декілька хвилин.

Інклюзивний мистецький проєкт «Поміж нас» – це сім відео-новел на вірші українських поетів 20 сторіччя, що пронизані ідеями людяності та гуманізму. Серед поетів, чиї вірші прочитають жестовою мовою: Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Драч, Михайль Семенко, Богдан-Ігор Антонич, Тарас Мельничук та Василь Симоненко. Саме з культового твору Симоненка «Ти знаєш, що ти – Людина» й стартує проєкт.

На правах комунікаційниці проєкту проспойлерю вам, що Семенко буде в космічному стилі, Антонич нагадає німецьке кіно 20-х, Костенко буде у жанрі кабаре, а Мельничук поєднається з японськими театральними практиками.

Я обожнюю поезію, але тепер ще більше полюбила її за неймовірне поєднання з жестовою мовою
Перше відео тут. Відкрити / Коментувати

2021-06-24 10:28:47 Якщо не знаєте що купити на книжковому арсеналі, купуйте щось з цього – не прогадаєте. Підбірочка, звісно, моя і все про культуру або від малих видавництв!


https://pryvit.media/article/book-arsenal-2021/ Відкрити / Коментувати

2021-06-09 17:45:59 «Післячорнобильська бібліотека», Тамара Гундорова

Вже скоро я нарешті дочитаю Сергія Плохія «Чорнобиль. Історія трагедії», в яку я повністю заглибилась на майже місяць. А поки що, почитайте інтерв'ю Тамари Гундорової, де вона розповідає про свою книгу «Післячорнобильська бібліотека», яку я теж прочитала саме перед Плохієм. Її книжка – це погляд на катастрофу у філософській та культурній площині. Чим Чорнобиль був для тих, хто бачив його, чим він став для сучасників та як його бачать західні інтелектуали. Я дійсно кайфонула від того, як їй вдалось поєднати багато думок у одне твердження, що ми вже живемо у постапокаліптичному світі. Мовляв, Чорнобиль – це і був апокаліпсис. Також великий плюс їй за критику сучасних проєктів на тему ЧАЕС (гра, містичність, жертовність, міфи і ніякого аналізу чи широкого погляду). Про це вона також говорить у інтерв'ю.

Зізнаюсь, частина книжки, де йдеться про українську літературу, власне постчорнобильську бібліотеку, мені здаються дещо нудними. Але я не літературознавиця, тому не можу судити. Якщо вам лінь читати книгу – можна почитати це інтерв'ю. Дуже скорочена версія книги, але все ще глибокі думки. Відкрити / Коментувати

2021-06-01 15:27:59 Що ж, вийшло дослідження умов праці у видавничому секторі. Я теж долучилась до опитування. Чесно кажучи, думала побачити суми вищі, ніж мені пропонують/пропонували і розізлитись. Виявилось, що я не одна така і мені стало сумно від цих зарплат і навантажень на працівників. Як можна говорити про хороші продажі або популяризацію читання, коли комунікаційник працює за 15 тисяч і веде декілька проєктів одночасно? Звісно, потім настає вигорання. Або небажання далі розвивати примарну сферу, яка щось там рятує чи кудись там йде.

Але найсумніше, що тих, хто викладається на повну не дуже то й цінують. Хоча це воістину ентузіасти. І це я кажу про всіх працівників видавничого сектору.

Трохи цифр:

Середні заробітні плати на ринку коливаються від 6500 до 15500 грн/місяць. Більше отримують артдиректори, головні та випускові редактори, дизайнери та маркетологи.
47% вважає, що отримують менше, ніж ті самі фахівці в інших сферах.
Тримає у професії можливливіть творчої самореалізації (62%), прагнення розвивати сферу культури (50%), а гідний рівень праці є фактором лише для 7% опитаних.
Досвід не впливає на рівень заробітньої плати.
Більше 60% піар-менджерів працюють на фултаймі у штаті. При цьому тільки 5% перекладачів працюють у штаті. Відкрити / Коментувати

2021-05-28 15:00:59 Сьогодні була дискусія з приводу «української книжкової революції». Як завжди, про неї мало хто чув. Як завжди, найголосніше розповідала Забужко. Як завжди, скаржились, що грошей немає, книгарень мало (погоджуюсь), шось там про бібліотеки і покоління читачів немає (!).

А я от собі думаю, яким бачать покоління читачів всі ці дорослі та поважні люди? Мабуть, вони бачать читачами тільки себе. Бо тоді де, проти господи, блогери? Де розмови про книжковий піар та маркетинг (знов всі забули, яка прикрість)? Бренди видавництв? Комунікаційні кампанії, залучення молоді? Хто ж тоді робитиме цю саму книжкову революцію? Оксана Забужко, яка наголошувала, що вона вже 25 років у справі? На всі ці питання немає відповідей, але я щиро не розумію чому ми ігноруємо піар складову, соцмережі, співпрацю з медіа та блогерами, нові форми залучення аудиторії та популяризацію читання. Звісно, це не є чарівною пігулкою, яка вирішує всі проблеми та продає всі книжки і наклади. Але це збільшує аудиторію видавництв, допомагає з продажами, загалом працює над іміджем. Короче кажучи, знову обговорили як все погано і треба в щось об'єднатись, а що робити далі – хз. Я теж свідома того, що це чиясь ініціатива і не репрезентація стану загалом. Однак, всі ці питання дуже часто ігноруюються.

Або бібліотеки. Чи хтось займається їх піаром або допомагає розбудувати їм комунікацію? Ок, у бібліотек немає грошей на піар, а бібліотекарки не будуть займатись ще й цим. Ось ідея: текст/лендінг + промо з картою бібліотеками в Києві та Київській області, хоча б приблизний асортимент, хто може записатись і як, і чому бібліотеки це класно – вже хоч щось. Робити таке час від часу. Якщо вже є круті проєкти – скажіть мені, я буду дуже вдячна та рада познайомитись. Відкрити / Коментувати

2021-05-12 18:11:19 "Я звинувачую Аушвіц" -- сильна книга про покоління дітей виживших у концтаборах. Про домашній Аушвіц, втрачене дитинство, те, як люди справлялись з життям після, коли задача вижити вже не стоїть.

Ось це крутезне інтерв'ю про перклад, книгу та наші посттравми, які ще розгрібати. Відкрити / Коментувати

2021-05-08 16:20:08 «Це Воргол», Кетрім Інгрем, ілюстрації Ендрю Рей. ВСЛ

Я дуже чекала на цю книжку, бо тираж закінчився давно (перше видання 2016). Вона приїхала тільки з друкарні: глянцева та із запахом свіжого друку. Першу книжку з серії ВСЛ «Це...» про художників я прочитала ще взимку, «Це Маргрітт» сподобався мені ілюстраціями, підходом до викладу інформації та й текст непоганий. Тож я дуже чекала на поп книжку про мого улюбленого художника Енді Воргола.

Одразу скажу, що виклад інформації, тобто ілюстрації поєднані з текстом, особисті факти з життя та побут, вибрані роботи і акценти – все зроблено чудово. Цю книжку можна брати за приклад, як розповідати про складний напрям у мистецтві (дійсно, зрозуміти чому поп-арт – це мистецтво ще треба постаратись) і про художника, у якого збереглись щоденники, купа інтерв'ю, написані книги про його друзів та епоху, відео митця та архіви. Однак читати це неможливо. Я не знаю чи справа в оригінальному тексті чи в перекладі і відсутності редакції. Але я пробираюсь, ніби через зарослі, вже декілька днів 70+ сторінок. Хоча книга добре знайомить широкого (і не дуже) читача з один з найцікавіших художників сучасності – Енді Ворголом. Якому через батьків-русинів іноді приписують і українське походження

Ось тут до речі, розповідаю про збірник його інтерв'ю «Я стану твої дзеркалом», а в «Це Воргол» тема Воргола, як дзеркала суспільства проходить ниткою, через всю книгу. Але замість того, щоб розповідати вам про 20 сіамських котів Енді Воргола, або думати про те, що я відчуваю схожість з ним, я злюсь через поганий переклад. Не робіть так, видавці. Відкрити / Коментувати