Українська поезія📖

2021-09-29 12:57:22 * * *
Була любов, з якої вийти, як
з вікна на сьомім поверсі, однак
у кожного в житті – своя безодня.

Був чоловік – із тих, що раз на вік
уміють душу вкрасти з-під повік
і чий прихід ти ждеш, як Великóдня

Була жага: вернутися в ребро,
з якого вийняв Бог її або
наблизитись так близько – аж не бути

Та Бог сказав: пробач, не маю сил
з’єднати, що одвіку розділив
і жінці зоставалося: забути,
плекати квіти, пестити дитя,
освоїти науку вишиття
(щоб на лице і з вивороту – гладко)

обкусувати нитку і вуста,
і несучи весь вік свого хреста,
як гадину, вбивати кожну згадку.

"Співіснування" (2013)
Галина Крук Відкрити / Коментувати

2021-09-28 13:07:19 Я добре знаю, ти пішла б
На поклик мій,
Та я мовчу, бо я – твій раб,
Слуга німий.
Поклич мене сама, поклич,
Поклич сама,
Тоді візьму я в руки бич
Теж мовчкома!
Зроблюсь господарем твоїм,
Мовчать навчу,
Збудую осяйнистий дім
З твого плачу.
Та ні, не клич мене, але ж
І не жалій,
І рабське серце не бентеж
Пучком надій.
Блаженна тиша гробова,
А в ній – наш час;
Ходім же мовчки, щоб слова
Не вбили нас.

Павличко Відкрити / Коментувати

2021-09-26 22:06:58 + + +

…хай скаже тепер, або замовкне
назавжди, хай пояснить очевидні речі –
як сходить вогонь на плечі закоханих,
як відчай, ніби різник, вивалює нутрощі світу
на ранкову бруківку вересневого міста,
хай скаже тепер, доки ще можна
бодай когось урятувати, бодай комусь зарадити.

Хай скаже, чим завершиться чергове
сходження вглиб течії, занурення в темне місиво шалу,
в перепади мороку, коли вода, наче мовчання,
є тривалішою за будь-яку мову, є вагомішою
за слова, промовлені зопалу, сильнішою за освідчення
двох людей, заскочених танцем любові.

Хай попередить цих легковажних, яких жене,
ніби рибу, ритм грунтової вологи,
зміна вітру, сонце початку жовтня, хай попередить,
що всіх виносить на берег, усіх розриває зсередини
холодом битого скла,
ніхто не зможе зупинити потік,
ніхто не прочитає книжку небес,
написану мертвою мовою осені.

Хай краще скаже тепер, коли вони заворожено
рахують птахів, мовби літери імені, писані дитячою
рукою, хай скаже, хай спробує обірвати
цю радість дорослих людей,
що стоять один проти одного,
мов стережуть одинокість.

Пташина пластика танцю,
логіка теплих рухів,
тіла, наче літери, з яких складається
речення радості.
Адже все зрозуміло було від початку.
І кого це спинило?
Кого це настрашило?
Вічне звучання ріки.
Вічні застереження й вічна відвага.
Вони такі сильні, коли рушають на Південь.
Такі зворушливі, коли повертаються додому.

Сергій Жадан Відкрити / Коментувати

2021-09-23 10:14:11 * * *
Твій будинок стоїть на осінній воді,
і ранковий прибій твоє серце студить.
Зранку йдеш, а вона зостається сама,
серед цілого білого світу сумна,
і тоді, аби хвилі здолати, вона
розмальовує крила метеликам буднів.
Ти приходиш тоді, як, натомлена, спить.
Відчиняєш вікно – вилітають барвисті,
і холодним дощем з них змиває усі кольори.
І тоді з–поміж снів вибирає вона
той, в якому нікому не взяти її
на долоню, беззахисну і безлисту.
Ти не можеш їй руку подати, бо й сам
не справжніший за тінь, не тривкіший за вітер.
І поймає усе знавісніла вода,
і відносить туди її тіло тендітне,
де метеликів крила у барвах сяйних,
де танцює вона, неземна, серед них,
і сміється,
як вміють лиш діти.

Галина Крук Відкрити / Коментувати

2021-09-22 10:30:51 І коли він обтрушував її душу мов сад,
Рвав їй нерви, наче з коралів намисто,
Вона слухала вдома залпи маминих канонад,
Виходила в ніч розвіяти сльози містом.

Розсипа́лась любов, діаманти давив асфальт.
І втрачали вони свою справжню коштовність.
«Не вродися красивою»,— знову марилось їй зі шпальт,
І освітлював очі їй місяць блідий у повні.

Поверталась під ранок, а з нею, мов зграї пташок,
Розвівалася тиша найскладнішого імені.
І горнулась до матері. Жаром пашіли щоки.
І приходили висновки сходом сонця над тіменем.

Олександр Козинець, 2021 Відкрити / Коментувати

2021-09-20 09:39:28 цієї осені така любов надсадна
така терпка як присмак ялівцю
над лагідно призолотілим садом
із неба — по найтоншім промінцю
і все тобі під вії
трохи світла
хоча воно осіннє і скупе
а завтра збори
сутінь переквітла
немита шиба теплого купе
на столику дві перестиглі дині
гарячий чай зіжмакані квитки
…люблю тебе
ці дні дитинні дивні
то тихі то нестямно навпаки
і все летить за вікнами надвечір
птахи і сосни, люди і церкви
лишаються найважливіші речі
твоя рука твій нахил голови
осіннє світло
і тепло у тілі
коли мене торкаєшся плечем
…собі візьмемо хризантеми білі
а від усього решти — утечем

Мар’яна Савка Відкрити / Коментувати

2021-09-19 21:11:38 Під сірий шум дощу пронизливо-сумного,
Під монотонний спів заплаканого скла,
Коли загублено усі шляхи й дороги,
Коли і небеса, і душу вкрила мла,-

Так хочеться піднять іскристий келих вгору,
У дружньому гурті розлити сяйво вин
І разом пригадать, що цю сумну пору
Знов змінить сонця світ і пташок передзвін.

Під сірий шум дощу так хочеться любові,
Одверто-щирих душ і поглядів ясних,
І сміху чистого, і чистої розмови,
І золотої гри у келихах дзвінких!

Максим Рильський Відкрити / Коментувати

2021-09-17 08:51:39 …
Ці слова, від яких не болить - «ні на мить не залиш», -
ти комусь проспіваєш у тиші, розкажеш комусь, ніби вірш,
ніби звіришся в чомусь, за чим безнадійна відступить пітьма.
Ці слова – «Ні на мить не спинись» хтось відправить кудись як листа,
в ті міста при кордоні, де смерть розтуляє холодні і спраглі вуста
і чатує на кожного, надто на тих, в котрих зовсім нікого позаду нема.
Є слова, від яких розступаються хвилі морські, і міські дітлахи
зупишившись на вулиці, стануть сміятись кудись в небеса, і птахи
позлітаються з теплих країв у холодні, на крилах принісши тепло,
є слова, по яких відбуваються різні дива, виростає трава, по яких
пробігає під шкірою струм або пристрасть скипає в аортах тісних,
є слова, по яких засинаєш спокійно, принявши усе, що з тобою було.
І нехай, як і кожен, ти сам, і нехай те усе, що ти можеш, це тільки слова,
і нехай те усе, що слова, безкінечно внікуди сплива,
та спливаючи, буде цілющим і значушим, бо
ти так хочеш, і доки ти схочеш - як світло, що світле, як небо, котре голубе.
І нехай навіть знаєш напевне, що час врешті-решт подолає тебе.
Але знаєш також, що спочатку здолаєш його.

Кактерина Бабкіна Відкрити / Коментувати

2021-09-16 16:26:35 ***

Хмари, які пливуть над головою.
Небо, схоже на вагонну білизну.
Рухаються вервицею – теплою, живою,
мов політемігранти, що залишають вітчизну.

Рухаються від міста, рухаються з півночі,
зникають за пагорбом, де усе ще темно.
Звучать із ночі голоси півнячі,
як голоси панотців, які моляться за них щоденно.

Будь доброю, дорого вересневої хмари,
яка, ніби душу, несе дощ у своїй утробі.
Ось люди з замістя збіжжя везуть на базари,
правлячи слід на ранковому чорнотропі.

Довга дорога до невидимої Візантії.
Тиха проща до пташиної Палестини.
Діється осінь. Стаються дивні події.
І лише вересневі хмари здаються простими.

Осінь – найкращий час, аби писати в риму.
Писати в риму про осінь, як і щороку.
Римувати, мов готувати обійстя на зиму.
Мати за плечима цю робочу мороку.

Осінні слова виписуються виразно,
ніби кущі шипшини – запалені, небайдужі.
Спаяні граматикою тримаються разом
заримовані речі, мов порятовані душі.

Згадай восени про тих, кого ображали.
Згадай про все, що тут раніше творили.
Вогні за деревами, наче за вітражами.
Ще зовсім теплі вітри, ще тихі тварини.

Осінь приходить так, ніби вона назовсім,
ніби щось змінює поява її сміховинна.
Ти так серйозно чекаєш щороку на осінь,
наче вона і справді тобі щось винна.

А ось хмари пливуть над головою так низько,
так довго пливуть, так повільно,
що дивишся на цю зрушену рухому низку
і думаєш – саме так бути й повинно.

Ходить над Візантією рання осінь.
Вітер поміж шипшиною та горбами.
Діється вересень. Хтось цей високий простір
щільно заповнює подяками та голубами.

Сергій Жадан Відкрити / Коментувати

2021-09-15 08:00:50 Осінь, коли розірву
все, що ще може рватися,
і не там, де тонко, а де вузли скам'яніли.
Я не відчуваю тіла, але відчуваю силу,
а далі усе вирішуватиме пекельна вага відваги.

Тримайся, як насінина, що на рунах овечих
мандрує з материка на острів, і ще на острів.
Як там було, у темряві? Лікті й слова такі гострі.
Наливкою із аронії бродить за вікнами вечір.

Вересень, вересень. Я ще встигаю принести
світла у бутлі, тобі на столі поставити.
Справа у точних означеннях. А також у тому справа,
що ані гра, ні подать не цікавлять мене.

Вулиці та історії наповнюються іменами.
Погляд очі в очі підпалює привокзальні
гаражі та халупи. І те, про що не сказали,
все одно відбувається: і насправді, і з нами.

Вересень, вересень. Я не пила тих трунків
стільки, щоб не пам'ятати глибини та готовності.
І листя червоне по річці пливе собі — і не тоне,
і я відчуваю тіло лише коли мерзнуть руки.

І там, де в нашій оповіді провалля, вузькості, тріщини,
для втраченого та набутого немає правдивої назви,
а отже — немає нікого.
Відвага живе в іменах.
Якщо я тебе не розчула — то повтори ще.

Катерина Калитко Відкрити / Коментувати