RomPonomarenko

2022-07-12 10:54:02 Всі обговорюють інтерв’ю Вікторії Спарц, то висловлюсь і я. Це гарне інтерв'ю американського (а не українського політика). Так, певні наші реалії пані Спарц не розуміє, що є цілком природним, бо вона тут не живе і в страшному сні не уявляє всіх особливостей українського політикуму (ба більше, маса українців теж в повній мірі не розуміє наших реалій, йдучи на поводу у пропагандистів, які розказують те, що народ хоче почути). Гарна її теза, що в Україні мало хто не розуміє, що у нас "найбільша війна після Другої світової!" (с).

В цілому, є кілька фактів, які маємо враховувати. 1. Спарц - одна з тих, політиків США, які кровно зацікавлені в якнайширшій допомозі нам. 2. Вона також зацікавлена в збереженні своєї політичної кар'єри в США (і ми в цьому зацікавлені також!!!). 3. Називати її ретранслятором путинської пропаганди в вищій мірі нерозумно, бо вона таким, очевидно, не є. 4. Найшвидше, восени Конгрес опанують республіканці. Тому нашим політикам, які звикли на них плювати, потрібно вже зараз шукати контакти та шляхи взаємодії з респами. Перевзуватись на ходу, так би мовити (як це було після раптової, для нашого політикуму, перемоги Трампа). І готувати потроху українську суспільну думку для цього. Бо в нас журналісти вже сформували суспільний стереотип того, що республіканці – це «тупі реднеки-ізоляціоністи, які проти абортів і за Путіна». Очевидно, що так воно не є. І скоро ми в цьому переконаємося. Відкрити / Коментувати

2022-07-11 18:32:32 ​​Розповідь дружини одного з полонених азовців, Ольги" (ім'я змінено на прохання дружини), яка станом на 24 лютого 2022 мешкала в Маріуполі:

25 лютого обстріли стали дуже сильними. З початку війни чоловіка бачила кілька разів — йому вдавалося вирватися й забігти додому на кілька хвилин. До 3 березня ми переписувалися в Телеграмі. Потім зникло світло, й усякий зв'язок обірвався. Чоловік кілька разів присилав хлопців, щоби ті навідалися переконатися, що я жива. Згодом росіяни, які вийшли з Криму, підійшли до міста із боку Мангуша й оточили його. З кожним днем обстріли посилювалися. Я не витримала й пішла жити до дядька й тітки, які теж мешкали в Маріуполі. Чоловікові написала записку. Відтоді так і спілкувалися записками. Він прийде додому — залишить. Я прийду — відповім. У нашому дворі, як не дивно, магазин працював найдовше, аж до 9 березня — поки не згорів. Відтак гроші як такі перестали ходити — в них не було потреби. “Гради” починали бити все ближче. Після випадку, коли 5 березня снаряд від “Граду” залетів у квартиру на 5 поверсі — якраз по діагоналі від нашої, я сказала родичам, що ночуватиму в коридорі, а не в кімнаті. Якщо “Град” прилітає в кімнату — шанси вижити майже нульові. Якщо сховатися за другою стіною — можна врятуватися. Росіяни зносили місто за графіком — “Гради” били зранку, від 6 до 11 години. Потім починався штурм. Добре пам'ятаю, що аби не збожеволіти від цього пекла, я читала книжки — збірку Остапа Вишні та “Прекрасний новий світ” Олдоса Хакслі. Раптом почула голос брата. Він прорвався машиною сюди. Побігла додому, написала записку чоловікові, що їду з Маріуполя. Перед поїздкою видалилася з усіх соціальних мереж — бо це перевіряють у першу чергу. Знайшла на телефоні й видалила фотографії, де ми з чоловіком у військових одностроях — бо ж не поясниш, що вдяглася так, щоби йти в похід на природу. Загалом, поки доїхали до Василівки біля Запоріжжя, де був перший український блокпост, пройшли 13 перевірок. Найважчими були перші — де вартували денеери. Один із них побачив мій телефон. Каже, можеш ще трохи поговорити, поки не відберемо. Однак на кожному ворожому блокпості були росіяни. Вони особливої ненависті до нас не відчували — були беземоційними, просто виконували свою роботу. Але дуже зверхніми. Дивилися на нас як на людей другого сорту. Найлегше, як не дивно, вдалося пройти останній блокпост, де були кадирівці. Цим на нас було просто наплювати. Їдете — то й їдьте собі! Єдине, що їх дратувало — тонування переднього скла автомобіля, яке ми змушені були зняти. Не передати словами радість, коли побачила перший український блокпост, український прапор і українських військових! Хотілося плакати без зупину.

На фото - дружини полонених азовців у фотопроекті черкаського фотографа Ігоря Єфімова.

#Визвольна_війна
#Традиція Відкрити / Коментувати

2022-07-11 10:33:23 ​​Цікавий тренд у росіян – створення «національних батальйонів» для дій в Україні. Наразі відомо про вже два «нацбати» – з Татарстану та Башкортостану. На що звернути увагу:

1. Озброюють та оснащують їх на найвищому рівні, часто краще ніж регулярні частини армії РФ і в рази краще, ніж війська «ЛДНР».

2. В РФ вже є певний досвід «нацбатів», це кадировці, більшість з яких не лізе вперед, а «воюють» лише з кущами, рейками та покинутими будинками. Ризикну передбачити, що нові «нацбати» будуть діяти так само. Це обумовлюється самим їхнім статусом. Бо велика кількість втрат спровокує невдоволення серед корінного населення. Останнє, зазвичай, хоча і не є значним по кількості (наприклад, в Башкирії проживає 29% башкир і 36% росіян), проти вони нерідко займають керівні та впливові посади в своїх регіонах. І сваритися з ними Кремлю невигідно.

3. Автономні національні суб’єкти в складі РФ наразі отримали власні збройні сили, щось на кшталт власної ТРО. Це цікавий дзвіночок, бо зазвичай такі підрозділи будуть менш лояльні Москві і більше – своєму національному керівництву. В випадку, якщо режим Путіна почне хитатись, то можуть виникнути цікаві сценарії. Відкрити / Коментувати

2022-07-11 09:53:01 Росія легалізує використання ракет «Точка-У» проти України. Формально вони їх використовували з самого початку війни. Наприклад, по Краматорську 8 квітня вони били саме «Точкою» (детальніше про це ось тут). Проте завжди заперечували цей факт, стверджуючи, що нібито ці ракети зняті з озброєння і точка.

Тепер їх офіційно знімають з консервації та формально передають військам «ЛДНР». Невпевнений, що у тих є навчені екіпажі для обслуговування цих комплексів, тобто керувати ними будуть кадрові російські військові.

Тут цікаві два моменти. Сам факт публічної легалізації, а до того вони завжди з піною у рота заперечували, що використовують «Точки», свідчить що запаси більш сучасні «Іскандерів», «Калібрів» та інших «аналоговнєт» потроху вичерпуються. Звісно, вони ще є, і промисловість їхня щось там виробляє, але вже не для масованих ударів по прифронтовим районам. Тому їх будуть берегти, а масовано бити саме «Точками».

І з цього випливає другий момент – «Точки» це вже не «високоточна зброя», а значить ризик потрапляння російських ракет в сторонні цілі тепер ще більше зросте. Тому цивільне населення з прифронтових районів (а ці ракети максимум б’ють на 120 км), тепер під ще більшою загрозою. Відкрити / Коментувати

2022-07-11 09:37:28 Новий метод виховання в ЗС РФ - "дошка ганьби" для тих, хто відмовився їхати вбивати українців. Список доволі великий, серед них 3 офіцери. Також зверніть увагу, що слова "геноцид" та "Донбаса" в лапках. Відкрити / Коментувати

2022-07-09 10:52:05 В Україні все більше шириться тренд вручати армійські повістки в місцях відпочинку чи в якості покарання за дрібні правопорушення. Очікувано, що це спровокувало палку дискусію, як за, так і проти. Зауважу, що в історії повно подібних прикладів, тому це не є нашим ноу-хау.

Не знаю, чи робиться це за вказівкою зверху, чи є ініціативою окремих воєнкомів, перед якими поставили план рекрутського набору, який вони тепер мають виконувати. Проте з цього можна зробити висновок, що не все у нас так добре з комплектуванням військ, як іноді зображають. Звісно, ситуація змінюється в залежності від регіону, але ці дзвіночки, що надходять з різних областей доволі показові. Фактом є те, що ЗСУ мають важкі втрати, більшість з яких приходиться на кадрових військових та мотивованих добровольців першої хвилі. Пошарпані частини треба відновлювати, для цього потрібні люди. Цим і обумовлено зростання кількості мобілізованих – зараз у військах вже 1 млн., і далі кількість буде тільки зростати.

З цього слідує, що часи «добровольчої армії», тобто тої, куди йдуть тільки вмотивовані та «готові» добровольці за свідомим вибором, закінчуються. І військову форму вже скоро прийдеться вдягнути дуже багатьом українським чоловікам. Це об’єктивна реальність, яку досі не всі збагнули. Звісно, хтось відкупиться (корупція в тилових військкоматах то окрема тема), проте більшість все ж опиниться у військах. В момент, коли на кону виживання держави і українців як нації, це очевидний, хоча і складних вибір. Валар дохаеріс, як казали у давній Валірії.

Окреме питання це моральний бік. Є слушна думка, яку я розділяю, що боронити Батьківщину є почесним обов’язком. Але це не значить, що в армію не треба примусово брати тих, хто того не хоче чи поводить себе, назвемо це, неадекватно. Армію наявність таких рекрутів не зіпсує і ніяк не опозорить. Тому що армія — це традиційний механізм виховання гідних членів суспільства. В нас чомусь поширена думка, що наявність таких солдатів чи то спаплюжить, чи то ослабить армію, після чого слідує висновок, що мобілізувати їх не треба. Це хибний посил. Бо колишніх «п’яниць та дебоширів» скерують не на фронт відразу, а в навчальний підрозділ, де вони пройдуть базову воєнну підготовку, вивчать ази служби, привчаться до дисципліни. Знаю парочку сержантів, які активно цьому посприяють. Від 2 до 3 місяців — і в бойовий підрозділ прийдуть вже більш-менш підготовлені люди. Звісно, не всі адаптуються до армійських тягот. Такі потім будуть нити в соцмережах, як все погано і вимагати відкрити кордони. Чи ще гірше, створювати проблеми своїм побратимам. Але то таке, валар моргуліс, як казали у давній Валірії.

Тому повістка в армію не є покаранням. Це путівка в елітний клуб захисників вітчизни. Відкрити / Коментувати

2022-07-07 15:30:02 Трохи думок з приводу скандалу стосовно рішення Генштабу «про заборону пересування чоловіків за межі області без дозволу військкомата». Яскраво виражена негативна реакція суспільства виявилась дуже показовою. Ще кілька днів тому ми радісно пишалися, що українці найкращі, бо за 2 дні зібрали на 3 «Байрактари». Але тепер з’ясувалось, що чимало українців зовсім «не найкращі», що викликало хвилю обурення.

Насправді ж, ця ситуація лише відображає реальний стан нашого суспільства. Сутність в тому, що воно є неоднорідним взагалі і в сприйнятті війни зокрема. Хтось все віддає фронту, а хтось наживається на війні. Хтось розуміє, що це війна за наше існування як нації. А хтось «втомився» і мріє про мир, байдуже якою ціною, нехай і за рахунок поразки. Багато хто вже повірив байкам пропагандистів, що у росіян ось-ось закінчаться ракети, люди, танки, а сама РФ з дня на день розвалиться чи капітулює. І чимало осіб, попри палку пропагандистську риторику у власних соцмережах, неготові особисто брати участь у воєнних зусиллях країни, вважаючи, що це справа когось іншого, а не його особисто.

Певною мірою це закономірно, особливо як для країни, з відсутністю державної ідеологіі в принципі. Більшість чомусь думає, що інші люди сприймають події так само, як і ми. Звідси розчарування, коли з’ясовується, що це не так. Оскільки суспільство у нас незріле, то наслідком стають образи всіх і вся. Характерно, що ранньою весною, коли багатьох припікало, бо ворог стояв під Києвом, чимало українців клялися у вічній відданості Залужному. А в середині літа поливали його брудом за озвучене вище рішення.

Армія — це зріз суспільства. І 4 місяці війни показали, що вона в нас також неоднорідна. Це не дивно, бо Мобілізація йде шаленими темпами. Десь місяць тому урядовці озвучували кількість силовиків в 700 тисяч. Пару днів тому з’явилась заява Данилова, що силовиків у нас вже десь 1 мільйон. Тобто ми вже за чисельністю як армія РФ до війни. І вже є оцінки, що через фронт у нас пройдуть мільйони, про що і заявив речник одеської ОВА Братчук. (шокувавши тим всіх втомлених від війни та адептів перемоги до кінця місяця).

Тому кадровий склад ЗСУ сильно розбавлений багатьма випадковими людьми, які в інших обставинах ніколи б не одягнули воєнну форму. І в нас поряд з геройськими бойовими частини є відверто сумнівні підрозділи, члени яких добровільно йшли на службу сподіваючись, що будуть стояти на блокпості на Львівщині та кошмарити машини з гуманітаркою, отримуючи за це 40 тисяч зарплати. А потім їх раптом відправили на передову, де вони почали записувати плаксиві відео про «голих, босих та ненавчених». Допускаю, що в цій ситуації є і серйозна провина командування, яке незавжди адекватно оцінює боєздатність частин, скеровуючи їх в саме пекло. Проте відповідальності з тих військових, зображуючи їх жертвами, теж не варто знімати.

Висновок — не варто ідеалізувати ні наш нарід, ні наше суспільство, ні нашу армію. Вони такі які є і інших наразі немає. Ми не гірші, але і не кращі за інші народи. Війна наочно ілюструє всі вади суспільства, особливо його інфантилізм і недалекість. І одночасно, створює можливості для виправлення наявних суспільних вад, та різкого дорослішання всіх і кожного. Тільки потрібно все це не проґавити. Інакше знову будемо розводити руками, чого все так хріново навкруги і «чому навколо нас одні ідіоти»(с) Відкрити / Коментувати

2022-07-07 12:33:25 Український прапор на Зміїному. Невелика, але одночасно дуже важлива перемога! Відкрити / Коментувати

2022-07-07 12:23:41 Обіцяна замальовка з поїздки на фронт.
До війни це був великий та заможний населений пункт. Потім до нього підійшла росармія і він на пару місяців перетворився на епіцентр бойових дій. Тепер під н.п. проходить фронт, ЗСУ контролюють селище, а ворог займає позиції відразу поряд. Від центру до противника — хвилин 10 пішки.

Що відразу кидається в око, коли опиняєшся там, так це пустота. Жодної живої душі на вулиці, навіть домашніх тварин, собак чи кішок - і тих нема. Машина швидко рухається повз квартали побитих градами багатоквартирних будинків. Вікна вибиті, цілих нема від слова зовсім. Десь вони забиті фанерою, а десь - кинуті на призволяще і крізь розбиті рами на вулиці звисають штори, коливаючись на вітру. Закриті магазини, розбомблена заправка з автомийкою.

Проте нехай пустота не вводить в оману. Люди тут залишились. На багатьох брамах надписи «Люди» та «Дети», причому зазвичай разом. Що характерно, всі написи російською мовою. В цей момент мені згадалося, що біля Драмтеатру в Маріуполі теж був напис «Дети»…

Залізнична водонапррна вежа типової конструкції. Відразу згадав, що в Другу світову їх часто використовували як спостережні пункти та місця для снайперів та корегувальників. Але тепер часи змінились і вежа стоїть пустою.

Розбомблена школа. Ще нещодавно тут бурлило життя. В деяких класах книжки в шафах, написи на дошках, списки дітей на стінах класів та біля шафок з речами. Чомусь виникли певні асоціації з Припятью. І одночасно, дири в стелі, стінах, вибиті вікна, бите скло, уламки та осколки снарядів з градів на підлозі, підвіконнях, партах та стільцях. Шкільний спортзал з величезною дирою в стіні, поряд з якою в підлозі стирчить снаряд з граду.

Кульмінація настала, коли в тому ж спортзалі я та мій супроводжуючий підійшли до пролому в стіні. Через нього відкрився вид на місцевий стадіон. Нагадаю, що до цього моменту я не бачив жодної живої душі. І уявіть моє здивування, коли з вікна побачили, як на стадіоні кілька дітей катались на велосипедах. «Якийсь сюр», подумав я. «Життя триває», зауважив мій супроводжуючий, поправляючи автомат.

Потім довго думав, чого батьки цих дітей лишилась в місці, де щосекунди можна потрапити не те що під ракетний чи артилерійський, а навіть під мінометний удар? Відкрити / Коментувати

2022-07-05 15:26:12 Поставлю крапку в дискусії з приводу доріг. Раніше вже висловлювався з цього приводу, але більше як теоретик. Тепер же буду практиком, бо трохи намотав кілометрів по фронтовим і прифронтовим дорогам. Так ось, велика подяка владі, що будували дороги. Бо там де вони гарні, там все вчасно і зручно. А де їх нема, там знос техніки, нерви бійців та втрата боєздатності. Dixi Відкрити / Коментувати