Трохи про приватне право🧐

2022-06-16 14:01:37 Постанова ВП ВС від 20.04.2022 в справі № 756/8815/20
http://reyestr.court.gov.ua/Review/104728588

64. З наведених норм права вбачається, що виконавець має повноваження звернути стягнення на заробітну плату боржника лише за відсутності іншого майна, на яке можливо звернення стягнення та для виконання рішення про стягнення періодичних платежів, однак у розмірі не більше 20 відсотків за наявності одного виконавчого документа та 50 відсотків заробітної плати за наявності декількох виконавчих документів (зведене виконавче провадження). Таке стягнення здійснюється підприємстввами, установами, організаціями, фізичними особами, фізичними особами - підприємцями, які виплачують боржнику відповідно заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи.

65. Встановлення відрахувань у певному відсотковому визначенні від заробітної плати боржника покликане гарантувати людині право на своєчасне, у передбачені законом строки, одержання винагороди за працю, що становить одне з основних трудових прав людини, тому й законодавець обмежив розмір будь - яких утримань із заробітної плати, і таке обмеження є законодавчо встановленою забороною на накладення арешту на заробітну плату, що виплачена боржнику після таких утримань, або частину заробітної плати, що перевищує граничну межу таких відрахувань.

66. Накладення арешту на кошти, що складають заробітну плату боржника після здійснення утримань із неї за виконавчими документами та понад встановлений законом розмір для відрахувань із заробітної плати, є надмірним тягарем для боржника та порушенням його прав на одержання винагороди за працю та достойні умови життя.

67. Таким чином, не може бути накладений арешт на кошти що складають заробітну плату боржника після фактичного здійснення утримань із неї за виконавчими документами та на усі кошти заробітної плати боржника поза межами дозволених законом розмірів відрахувань із такої заробітної плати, а якщо такий арешт накладений, то він має бути знятий. При цьому на кошти, що знаходяться на рахунках та які не є коштами, що складають заробітну плату, таке обмеження не розповсюджується.

68. Зняття арешту з коштів, що складають заробітну плату, здійснюється виконавцем відповідно до частини четвертої статті 59 Закону № 1404-VIII на підставі поданих боржником документів, підтверджуючих статус коштів виключно із заробітної плати, або на підставі повідомлення банку про заборону накладення арешту на такий рахунок відповідно до частини другої вищевказаної статті. Відкрити / Коментувати

2022-06-16 09:32:13 Постанова КЦС ВС від 10.06.2022 в справі № 544/856/20
http://reyestr.court.gov.ua/Review/104713569

У справі, що переглядається:
суд першої інстанції, встановивши, що автомобіль Hyundai Tucson відчужено без відома та згоди ОСОБА_1 , обґрунтовано задовольнив позовну вимогу про стягнення з ОСОБА_2 компенсації за автомобіль Hyundai Tucson;

суди надали оцінку як доказу довідці № 113 від 20 липня 2020 року про оцінку середньої ринкової вартості технічного засобу аналогічного автомобілю Hyundai Tucson універсал 2017 року випуску, VIN НОМЕР_5 в розмірі 612 340,00 грн. ОСОБА_1 звертаючись з первісною вимогою до ОСОБА_2 про стягнення компенсації за автомобіль Hyundai Tucson, та ОСОБА_2 звертаючись з зустрічною вимогою до ОСОБА_1 про стягнення компенсації за автомобіль Hyundai Tucson, посилалися на довідку № 113 від 20 липня 2020 року про оцінку автомобіля Hyundai Tucson універсал 2017 року випуску, VIN НОМЕР_5 в розмірі 612 340,00 грн, що також враховано судами при оцінці доказів у справі, а тому відповідні аргументи касаційної скарги необґрунтовані.

При цьому ОСОБА_2 клопотань про проведення будь-якої експертизи не заявляв в суді першої інстанції, а тому несе ризик настання наслідків, пов`язаних із невчиненням нею процесуальних дій.

Аргумент касаційної скарги про те, що спірний автомобіль відчужений в інтересах сім`ї і лише на її потреби, оскільки право власності на нього набула спільна з ОСОБА_1 донька ОСОБА_3 , а відповідно до частини другої статті 3 СК України дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає, колегія суддів відхиляє з таких підстав.

Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (абзац 3 частини 2 статті 3 СК України).

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вже звертала увага на те, що тлумачення приватно-правових норм має бути розумним та вказала, що «загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства» (див: постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728 сво 18).

Тлумачення абзацу 3 частини 2 статті 3 СК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що у разі роздільного проживання батьків, дитина належить до сім`ї того з них, з яким вона проживає, і не належить до сім`ї іншого з батьків. Відкрити / Коментувати

2022-06-16 07:44:14 Опубліковано Закон України «Про внесення змін до розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» щодо управління активами під час дії воєнного стану» від 31 травня 2022 року № 2293-IX (http://www.golos.com.ua/documents/z-2293-ix.pdf).

Законом України № 2293-IX, зокрема передбачено, що:
тимчасово, з дня введення воєнного стану на період до припинення або скасування воєнного стану, а також протягом одного місяця з дня його припинення або скасування: Національному агентству надається право на відкриття рахунків у депозитарних установах, 100 відсотків акцій (часток) яких належать державі; Національне агентство може прийняти рішення про придбання за рахунок грошових коштів, розміщених на рахунках Національного агентства у національній валюті, облігацій внутрішньої державної позики «Військові облігації» в обсягах, погоджених Кабінетом Міністрів України, але не більше ніж у розмірі, що становить 80 відсотків коштів, що обліковуються на депозитних рахунках Національного агентства;
у разі надходження винесеного у межах наданих законом повноважень рішення прокурора або судового рішення, що набрало законної сили, яким скасовано арешт розміщених на рахунках Національного агентства грошових коштів, які було спрямовано на придбання облігацій внутрішньої державної позики «Військові облігації», за умови наявності судового рішення у Єдиному державному реєстрі судових рішень, Національне агентство, за погодженням із законним власником грошових коштів, протягом десяти робочих днів приймає рішення про продаж облігацій внутрішньої державної позики «Військові облігації» або про передачу законному власнику грошових коштів облігацій внутрішньої державної позики «Військові облігації»;
у разі прийняття Національним агентством, за погодженням із законним власником грошових коштів, рішення про продаж облігацій внутрішньої державної позики «Військові облігації» законному власнику протягом 10 робочих днів з дати такого продажу повертаються грошові кошти у розмірі, що відповідає розміру грошових коштів, на які був накладений арешт, а також дохід за облігаціями внутрішньої державної позики «Військові облігації» у розмірі, що не перевищує розміру доходу за договором банківського вкладу, укладеним Національним агентством з державним банком;
якщо дохід за облігаціями внутрішньої державної позики «Військові облігації» є більшим, ніж дохід за договором банківського вкладу, укладеним Національним агентством з державним банком, різниця між ними перераховується Національним агентством до Державного бюджету України протягом десяти робочих днів з дня, наступного за днем продажу облігацій внутрішньої державної позики;
правочини щодо облігацій внутрішньої державної позики «Військові облігації», передбачені цим Законом, здійснюються із залученням юридичної особи - професійного учасника ринків капіталів та організованих товарних ринків, що отримала ліцензію на провадження відповідного виду професійної діяльності на ринках капіталу та 100 відсотків акцій (часток) якого належать державі;
у разі прийняття Національним агентством за погодженням із законним власником грошових коштів рішення про передачу облігацій внутрішньої державної позики «Військові облігації» законному власнику грошових коштів такі облігації передаються йому протягом 10 робочих днів з дня прийняття відповідного рішення.

З дня припинення або скасування воєнного стану Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, припиняє придбання облігацій внутрішньої державної позики «Військові облігації» (пункт 2 Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 2293-IX).

Закон України № 2293-IX набирає чинності з 17.06.2022 року. Відкрити / Коментувати

2022-06-15 14:29:50 Рада суддів України оприлюднила автобіографії та мотиваційні листи кандидатів на посади суддів КСУ (http://rsu.gov.ua/ua/news/rada-suddiv-ukraini-opriludnila-avtobiografii-ta-motivacijni-listi-kandidativ-na-posadi-suddiv-ksu, http://rsu.gov.ua/ua/documents/137) Відкрити / Коментувати

2022-06-15 10:24:39 Постанова ВП ВС від 22.02.2022 в справі № 761/36873/18
http://reyestr.court.gov.ua/Review/104728577

8.19. Водночас частина третя статті 6 ЦК дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Частина четверта статті 591 ЦК додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК щодо реалізації предмета іпотеки.

8.20. Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов`язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов`язання та вартістю предмета іпотеки.

8.21. Разом з тим відповідно до частини першої статті 528 ЦК України виконання обов`язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства або суті зобов`язання не випливає обов`язок боржника виконати зобов`язання особисто. У цьому разі кредитор зобов`язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою, а інша особа повинна виконати це зобов`язання на вимогу кредитора.

8.22. За змістом зазначеної норми зобов`язання боржника може бути ним покладено на іншу особу, однак передоручення виконання не тягне за собою заміну боржника в зобов`язанні. При цьому боржник зберігає свій правовий статус, покладаючи на третю особу тільки обов`язок виконати фактичні дії.

8.23. ЦК України також передбачає, що у випадку виконання іншої особою зобов`язань божника до неї переходить право вимоги кредитора до боржника (частина перша статті 512 ЦК України).

8.24. Аналіз зазначених норм права дозволяє дійти до висновку, що законодавець розрізняв наслідки досудового врегулювання шляхом звернення стягнення на підставі іпотечного договору, стороною якого є боржник, та інших забезпечувальних договорів, стороною яких є інша особа.

8.25. Як зазначалось, Велика Палата Верховного Суду вже висловилась щодо припинення основного зобов`язання за кредитним договором у випадках забезпечення його виконання декількома способами (видами забезпечення).

8.26. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеними в постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц (провадження № 61-22462св18) та від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19 (провадження № 61-12137св19), про те, що в разі завершення такого позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України «Про іпотеку», зобов`язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону всі наступні вимоги є недійсними.

8.27. При цьому Велика Палата Верховного Суду наголошує, що частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у відповідній редакції) вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів. Відкрити / Коментувати

2022-06-15 10:15:52 Постанова ВП ВС від 22.02.2022 в справі № 761/36873/18
http://reyestr.court.gov.ua/Review/104728577

8.11. Норма права, яка міститься в зазначеній частині Закону, передбачає недійсність вимог іпотекодержателя, які можуть виникнути до боржника після будь-якого позасудового врегулювання, зокрема після звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, має обмежувальний характер регулювання, тому не може тлумачитися розширено.

8.12. Із цього випливає неможливість для кредитора вимагати виконання боржником основного зобов`язання в розмірі, який перевищує визначену суб`єктом оціночної діяльності вартість такого предмета іпотеки, якщо кредитор (іпотекодержатель) звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання за цією ціною (оберненням його у свою власність).

8.13. У той же час виходячи з розуміння зобов`язання як правовідношення, у якому боржнику належить юридичний обов`язок вчинити певну дію на користь кредитора (або ж утриматися від її вчинення), а також і право кредитора вимагати від боржника виконання такого обов`язку, відсутність кореспондуючого праву обов`язку призводить до припинення існування між кредитором та боржником цього зобов`язання в цілому, тобто до припинення зобов`язання з підстав, визначених законом.

8.14. Велика Палата Верховного Суду вважає, що, допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

8.15. Позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.

8.16. До такого висновку слід дійти з огляду на правову природу забезпечувальних заходів, спрямованість їх на повне забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором та добросовісність поведінки сторін кредитного договору. Велика Палата Верховного Суду вважає, що саме на кредитора законодавством покладено контроль за тим, щоб заборгованість за кредитним договором не перевищувала забезпечувальні заходи, і саме для цього законодавець передбачив спрощені процедури звернення стягнення на заставне майно та солідарну відповідальність поручителя з боржником. Незастосування цих заходів своєчасно тягне для кредитора негативні наслідки недобросовісності своїх дій.

8.17. Законодавець у такий спосіб встановив баланс між майновими правами та інтересами кредитора-іпотекодержателя і боржника, надавши можливість швидкого та ефективного задоволення його вимог, запобігаючи при цьому можливості зловживанням кредитором своїм становищем та вимагаючи добросовісної поведінки всіх учасників правовідносин.

8.18. Разом із цим при тлумаченні вказаних норм права враховується принцип свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов`язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов`язання в повному обсязі. Відкрити / Коментувати

2022-06-15 10:04:43 Постанова ВП ВС від 22.02.2022 в справі № 761/36873/18
http://reyestr.court.gov.ua/Review/104728577


7.16. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що нею вже висловлена подібна правова позиція. Так, у постанові від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 Велика Палата Верховного Суду висловила позицію щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» у кредитних правовідносинах за наявності декількох видів або предметів забезпечення, зокрема «у випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами, основне зобов`язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог».

8. Щодо виключної правової проблеми про застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)

8.1. Колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, направляючи справу на розгляд Великої Палати, також зазначала про необхідність вирішити виключну правову проблему щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній до введення в дію Закону № 2478-VIIІ).

8.2. Зокрема, у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц (провадження № 61-22462св18) та від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19 (провадження № 61-12137св19) Верховний Суд у складі різних колегій суддів Касаційного цивільного суду зазначив, що згідно із частиною четвертою статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після завершення позасудового врегулювання спору та звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними і підстав для звернення стягнення на інше майно, що знаходиться в іпотеці, або стягнення коштів з боржника немає.

8.3. Вирішуючи виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування норми права, що міститься в частині четвертій статті 36 Закону України «Про іпотеку», Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

8.5. Зокрема, Закон України «Про іпотеку» як акт цивільного законодавства визначає правові підстави для припинення не тільки іпотеки як додаткового зобов`язання, а й основного зобов`язання, що випливає з кредитного договору.

8.6. Так, стаття 36 зазначеного Закону передбачає, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

8.9. Частина четверта статті 591 ЦК України містить загальне правило, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Водночас частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» встановлює спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню.

8.10. Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» після звершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними. Відкрити / Коментувати

2022-06-15 07:52:22 15.06.2022 року опубліковано Закон України «Про адміністративну процедуру» від 17 лютого 2022 року № 2073-IX (http://www.golos.com.ua/documents/z-2073-ix.pdf).

Законом України № 2073-IX, зокрема передбачено, що:
виконаний адміністративний акт не може бути відкликаний, визнаний недійсним або скасований у тій його частині, в якій його виконання призвело до настання незворотних правових наслідків. Такий адміністративний акт може бути визнаний протиправним у порядку, встановленому законом (стаття 76);
прийнятий адміністративним органом адміністративний акт є нікчемним, якщо він містить очевидні значні недоліки, зокрема: в адміністративному акті, прийнятому в письмовій формі, відсутні відомості про адміністративний орган, який його прийняв; відповідно до законодавства адміністративний акт може бути прийнятий лише у стандартизованій формі, але цю вимогу не дотримано; адміністративний акт прийнято адміністративним органом, який не має на це відповідних повноважень; виконання адміністративного акта вимагає вчинення злочину; виконання адміністративного акта є об'єктивно неможливим. Нікчемний адміністративний акт не набирає чинності. Нікчемність частини адміністративного акта спричиняє нікчемність усього акта, якщо без нікчемної частини відповідний адміністративний акт не був би прийнятий. Адміністративний орган у будь-який час може своїм рішенням визнати нікчемність прийнятого ним адміністративного акта. Особа, яка має на це законний інтерес, може вимагати визнання адміністративного акта нікчемним від адміністративного органу, що його прийняв, чи звернутися з відповідним позовом до суду (стаття 77);
відкликання або визнання недійсним адміністративного акта на користь однієї особи та на шкоду іншій особі має відповідати вимогам цієї статті та статей 87-89 цього Закону, що регулюють відкликання або визнання адміністративного акта недійсним на шкоду особі. Адміністративний акт відкликається або визнається недійсним шляхом прийняття адміністративного акта відповідно до вимог цього Закону (стаття 86);
протиправний адміністративний акт визнається недійсним, у тому числі із зворотною дією в часі (тобто з дня набрання чинності попереднім адміністративним актом), якщо інше не передбачено законом. Протиправний адміністративний акт, що не порушує права, свободи чи законні інтереси інших осіб, не завдає їм шкоди, не використовується та не створює умов для вчинення адміністративного або кримінального правопорушення, не може бути визнаний адміністративним органом недійсним на шкоду особі, якщо особа, будучи переконана, що адміністративний акт залишиться чинним, використала або розпорядилася коштами чи майном, отриманими на підставі такого адміністративного акта, чи змінила в інший спосіб свій уклад життя, і її законний інтерес (довіра) щодо збереження чинності адміністративного акта переважає публічний інтерес у визнанні адміністративного акта недійсним (стаття 89);
майно та кошти, надані особі на підставі адміністративного акта, який відкликано, визнано недійсним із зворотною дією в часі, підлягають поверненню на підставі прийняття адміністративного акта відповідно до процедури, передбаченої цим Законом, з урахуванням положень Цивільного кодексу України. Збитки або понесені особою витрати внаслідок відкликання чи визнання недійсним, нікчемним або протиправним адміністративного акта підлягають відшкодуванню такій особі в повному обсязі адміністративним органом у порядку, визначеному законом, крім випадків, якщо адміністративний акт відкликано чи визнано недійсним, нікчемним або протиправним з вини особи, внаслідок невиконання такою особою обов'язку відповідно до закону або внаслідок вчинення такою особою адміністративного та/або кримінального правопорушення (стаття 91).

У пункті 1 розділу IX. Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 2073-IX вказано, що цей Закон набирає чинності через 18 місяців з дня його опублікування, крім пункту 8 цього розділу, який набирає чинності з дня, наступного за днем опублікування цього Закону. Відкрити / Коментувати

2022-06-14 17:39:31 ​​Стягнення з України відшкодування будь-якої шкоди можливе за умови, що суд установив протиправність діяння саме нашої держави – ВП ВС

На тимчасово окупованій території України в Донецькій області у 2015 році загинула жінка. Обставини її загибелі достеменно не відомі. Причиною смерті були множинні вибухові травми тіла внаслідок бойових дій. Син загиблої звернувся у 2017 році з позовом до України про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю матері внаслідок терористичного акту. Стверджував, що вже з огляду на сам факт такої її загибелі Україна зобов’язана відшкодувати моральну шкоду.

Ключові питання справи полягали в тому, щоб установити, чи перебувала мати позивача під юрисдикцією України в сенсі ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та чи порушила наша держава певні її обов’язки з тих, які випливають із права на життя. Суди першої та апеляційної інстанцій жодного з цих питань не вирішили. Але вважали, що саме Україна відповідальна за завдання позивачеві моральної шкоди. Тому частково задовольнили позов, хоча й у меншому розмірі, ніж той, про який просив позивач.

Суди встановили, що територія, на якій загинула мати позивача, була на той час тимчасово окупованою. ВП ВС зауважила, що Україна не контролювала цю частину її території настільки, щоб запобігти загибелі жінки, навіть якби вона могла та мала це зробити. Тобто наша держава не здійснювала там юрисдикцію в момент трагічної події.

Навіть якщо припустити, що в цей момент Україна могла здійснювати елементи її влади на окремих територіях с. Красний Партизан (тобто якщо вона мала там обмежену юрисдикцію), то позивач не вказував і не доводив, що нашій державі було чи мало бути відомо про загрози для життя його матері, а також те, що до її загибелі відповідач міг вжити, але не вжив заходів, які б усунули ризик саме для її життя на непідконтрольній уряду України території. Тому за обставин цієї справи немає підстав для відповідальності нашої держави за неналежне виконання позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування права на життя.

Позивач не стверджував, що смерть його матері була наслідком порушення Україною негативного обов’язку з гарантування права на життя (обов’язку не порушувати таке право). Крім того, не мав аргументів про порушення державою позитивного процесуального обов’язку з проведення об’єктивного й ефективного розслідування факту загибелі.

З огляду на все це ВП ВС скасувала рішення судів і відмовила в задоволенні позову.

ВП ВС констатувала, що держава не несе майнової відповідальності перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Разом із тим стягнення з України відшкодування (компенсації) за порушення нею прав і свобод згідно з Конвенцією можливе. Проте лише за протиправні дії чи бездіяльність власне України, тобто за невиконання (неналежне виконання) її негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов’язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під юрисдикцією саме нашої держави.

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній уряду України території, тобто на тій, на якій він здійснює юрисдикцію в сенсі ст. 1 Конвенції (зокрема, у межах державного кордону в періоди проведення АТО, операції Об’єднаних сил), не означають автоматичного порушення гарантій права на життя за ст. 2 Конвенції. Тим більше не означає такого автоматичного порушення і загибель людей на території, яку держава в межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію в сенсі ст. 1 Конвенції). Аналогічно не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення в межах кордонів України (зокрема, і в періоди проведення АТО, ООС) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей унаслідок вибухів, обстрілів тощо, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

Постанова ВП ВС від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20).

Детальніше:https://cutt.ly/yJ48S5Q Відкрити / Коментувати

2022-06-14 15:18:27 Трохи покращений варіант ступенів споріднення Відкрити / Коментувати