2021-07-29 15:43:28
Після Першої Балканської війни Албанія отримала незалежність. Більш потужні і впливові країни Європи нав'язали Албанії правителя з німецького аристократичного роду Вільгельма Віду, який був родичем кайзера Вільгельма ІІ. Він не знав албанської мови, та і, взагалі, мало що знав про цей край; не мав ніякого дипломатичного досвіду, залишаючись все життя дисциплінованим німецьким солдатом. Як солдат, який виконував наказ, він разом із сім'єю прибув у березні 1914-го року до міста Дурес, яке було тоді столицею Албанії.
Проблем у молодої держави було маса. Південний кордон із Грецією не був визначений, в центрі країни здіймали повстання мусульмани, які хотіли правителя своєї віри,а в столиці члени албанського уряду і ватажки кланів намагались добитись для себе найбільших вигод. Навіть охорону глави держави не можна було довірити албанцям і Віду супроводжувала так звана міжнародна жандармерія під командуванням голландських офіцерів.
Через якийсь час охорона Вільгельма Віди була відкликана, грошова підтримка його правління припинилась і молодий правитель змушений був тікати разом із сім'єю від повстанців зі свого палацу в Дуресі. Більше він в цю країну не повертався, а війну провів на Західному фронті в складі німецької армії. Разом із його від'їздом із Албанії закінчився і вплив Німеччини і Австро-Угорщини на албанську політику.
В ході Першої світової війни, Албанія ніколи не виступала повноцінним партнером для якоїсь великої чи регіональної держави. Сербія, Австро-Угорщина, Греція і навіть маленька Чорногорія розглядала Албанію виключно як об'єкт для задоволення своїх територіальних претензій.
В червні 1915-го року на частину території Албанії ступили сербські війська, з якими почав співпрацювати так званий Центральний Сенат Албанії. Однак сербське господарювання тривало не довго. Об'єднані австро-угорсько-німецькі сили розгорнули потужний наступ і взяли під контроль усю Сербію, що призвело до відступу сербської армії через Албанію до моря, яка ввійшла до сербської історії як «Албанська Голгофа» і подальшу її евакуацію на острів Корфу. Австрійські війська і адміністрація отримали підтримку від албанців-католиків у регіоні Мірдіта і особисто Ахмеда Зоги - майбутнього президента Албанії. Втім, Зога одночасно зберігав контакти і з сербським прем'єром Ніколою Пашичем, що забезпечило йому підтримку Югославії вже після війни.
Південну частину Албанії мали зайняти союзні австро-угорцям болгарські війська, але вони не змогли вибити звідти греків і закріпитись. В підсумку цю територію потім зайняли французи, які дислокувались на півночі Греції. На півдні Албанії французи наново повідкривали всі албанські школи і створили загони місцевої жандармерії з албанців. Командування військ Антанти робило ставку на переважних на півдні Албанії православних албанців, румун і греків. Такий стан справ із розділом Албанії на сфери впливу зберігався до 1918-го року.
Вже після завершення війни в листопаді 1918-го року, і навіть після, і навіть після підписання Версальського договору, доля Албанії залишалася невизначеною. Досі окупована вона не мала навіть єдиного уряду. Декілька національних конгресів вирішували то зберегти італійський протекторат, то проголосити повну незалежність. В 1920-му році французи і італійці, все ж, залишили південну частину Албанії, але до цього часу вже назрівав новий конфлікт. Після утворення Королівства сербів, хорватів і словенців, яке згодом було перейменоване в Югославське королівство, Белград підтвердив свої претензії на Косово, яке ввійшло до складу Сербії ще в 1912-му році. Косово і деякі землі Македонії населені албанцями ввійшли до складу нової держави. В албанських націоналістів народилась ідея великої Албанії, яка мала включати в себе Манастир, Скутарі (тепер місто Шкодер), Косово і Янін.
В 1921-му році Ахмет Зога остаточно очолив Албанію, але політичні міжусобиці тривали. В лютому 1922-го року лідери косовських албанців і противники Зоги - Байрам Цурі і Хасан Пріштіна підняли постання проти уряду в Тирані.
259 views12:43
М
