2022-08-16 09:10:08
- Це мої перші вихідні за 3 місяці. Відпустили на 2 дні. Бо день народження. Ми ж стоїмо в [назва населеного пункту]. Там, звісно, пекло. Але звикли... Важко було, особливо спочатку, коли [назва підрозділу] створили, то окрім автоматів практично нічого не дали. Зараз легше. Тих... тих, хто вижив, забезпечують більш-менш...
Він говорив без упину.
Ми ж-то просто стояли на парковці поруч і спитали "Як справи?", а він почав без упину говорити.
Так, наче до цього три місяці він нікому не міг розповісти про своє життя.
А, звісно, кому?
Побратимам на нулі, з якими він 24 на 7?
Які знають про нього більше, аніж рідна мати і дівчина?
Господи, та чи є в нього дівчина?
Він в півтора рази молодший за мене...
Він розповідає про своє життя з таким запалом, як можуть робити тільки зовсім юні душі.
Тільки юність його має такий багаж історій, що позаздрять сивочолі старці:
- Так ми ж двома безпілотниками працюємо. Одним знімаємо, а другим носимо міни до позицій сєпарів. Кстаті, ми ж вже 5 танків спалили. Два на міні підірвалися, два зі стугни завалили [що було з п'ятим - я не запам'ятав, чесно]. Зараз, звісно, навіть з безпілотниками так просто не попрацюєш, тре знать багато тонкощів, бо тільки ти його підняв, то по тобі зразу прилітає. Але ми шустрі.
- На цьому їздите? - спитав Андрій, очевидно, намагаючись перетворити монолог у діалог, і кивнув на абсолютно пошарпаного вигляду старезний москвич, наспіх перефарбований в зелений колір.
- Так. То, шо в бригаді видали - взагалі не працює. А оцю машину нам ССО віддало, коли переїжджало на інші позиції. Сказали, що вони собі ще дістануть, та бачили, як ми мучимося.
- А нормального у вас взагалі нічого немає? - оживився я і виповз з-за керма новенького Мітсубіші ель двісті, у якого на одометрі світився пробіг у 1700 кілометрів, і який нас попросили перегнати назад на Київ для узгодження якихось бюрократичних питань.
- Був рейндж. Але міна прилетіла, відтягнули на ремонт. Невідомо, коли вийде звідти.
- Шо саме пошкоджено?
- По двигуну... помпа точно... вікна-то ми вже замінили на пластик, ззаду геть заварили металом. Загалом, - киває на Москвич, - доводиться постійно возитися з оцим.
- Як кажуть, краще ніж нічого... - сумно пробурмотів Андрій.
- Інколи нічого краще, аніж оце...
Помовчали.
- То день народження коли був? - порушив тишу я і одночасно поліз у багажник ельки.
- Вчора.
- Тоді тримай.
Ми віддали йому з Андрієм весь наш сухпай, оскільки назад їхали геть порожніми і нічого більше не мали. Всі батончики, кекси, хрустики і щось на кшталт зефіру. І насипали патріотичних брелоків.
Я гнав потужну машину повз колони сто тридцять перших зілів із піднятими капотами на узбіччях і думав про дві речі.
Перше, що оці старезні Зіли з піднятим капотом - це є незмінний символ цієї війни. Їх треба отак - з піднятими капотами - в музеї і загнати.
Зліва будуть волонтерські іржаві пікапи з Європи, на які гроші збирає весь народ, а з правого боку - зіли, що поламаними стоять частіше, аніж їздять.
Подекуди здається, що автомобільна прірва в Армії - безмежна.
Ми зараз "висимо" дві обіцяні підрозділам машини, сьогодні пообіцяли ще дві іншим бійцям на нулях.
У мене в стрічці майже всі волонтерські групи перекваліфікувалися з шоломів-броніків на перегонщиків рейнджерів, течиків, хайлюксів і решти чотириколісних друзів, які витягують на собі всі жахіття війни на рівні з танками, хаймарсами і авіацією.
Бо без піхоти, повного приводу і зубатих шин, що вгризаються в рідну землю, цю війну не виграти.
Друге, про що я думав...
Що якби була моя воля, я б тому хлопцю віддав ключі від ельки і погнав москвич на Київ.
Втулив би десь на Груші, чи на Банковій.
Щоб в Києві завжди пам'ятали, що фронт задихається без машин і громадяни України витягують на собі це все.
Щоб ніколи більше не сказали, що "і без волонтерів би впоралися".
Щоб не верзли дурниць про "якщо збільшимо видатки на Армію, нам ні за шо буде будувати дороги".
Пікап. З туреллю. Чи із заляпаним засохлою кров'ю кузовом. Зіл з піднятим капотом. І москвич.
В рядок.
Можна з бронзи.
800 views06:10
Л
