Ніколассон

2022-05-25 20:32:17 Вікна старих кімнат

Я дивився на себе із вікон старих кімнат і калюж вина,
Необачно пролитого там, де життя стіна розділила на́
Рівноцінні відрізки, один із яких - «тоді», а один - «тепер».
Я дивився на себе, як вічний блукач на дім.
Як живий на смерть.

Я дивився на себе і бачив, як кожен крок переводив плин,
Як сплітались у небі плеяди нових зірок і мене вели
До моменту, коли та людина, якою був, нареклася «я».
Я творив себе, ніби із глини, і з сотень букв збирав ім’я,
Відібравши десяток. Я бачив старі місця і старі міста.
Залиши́вши позаду згорілий скелет мерця із опор моста,
Я кидався у води нескорені, плив назад і торкався дна,
Та мене не пускало у вчора, а в слові «завтра» була війна.

Я дивився на себе іще на усіх місцях, що тепер пусті
У руїнах і щебені - вирвано кожен цвях і цеглину стін,
Лиш покинуті вікнами рами і порох скла на підошвах ніг…

Я дивився на пагони травня, та все, що бачив - лютневий сніг.

Не відвикши від мирного неба й нічної тиші в моїх містах,
Я укотре дивився на себе з усіх шляхів, що колись топтав,
Наближаючи сонячний обрій, на грань якого повзла гроза.
Я дивився на себе.
Безпомічно.

І безмовно гукав назад.

(25.V.22) Відкрити / Коментувати

2022-05-06 21:50:05 ***

воїни не вмирали. воїни просто заснули.
трохи міцніше, ніж завше. земля - перина зім'ята.
пішли на мечі орала. пішли монети на кулі.
а воїни, просто не вставши,
лишилися міцно спати.

воїни не вмирали. воїни посеред стебел
зеленого передліта знайшли для себе притулок.
воїни не вмирали. просто волинське небо
їм захотіло приснитись.
от вони і заснули.

воїни не прощались - за них попрощався вітер,
їх душі, разом із димом, понісши туди, на захід.

воїни перестали ста́ріти та сиві́ти,
залишившись молодими
на підступах до Волновахи. Відкрити / Коментувати

2022-04-19 20:15:23 ꑭ доля богів ꑭ

руни заплітаються на руках і прикладах,
магазинах і шоломах, нанесені порохом,
намальовані кров'ю, видряпані градом,
викарбувані кулями ворога.

руни розтікаються по піднесених стягах,
поверх жовтого і блакитного,
чорного і червоного,
рядами
на бронежилетах тягнуться

і боронять.

в годину
облоги
дим
і стогін
землі
рветься
услід
герці
дикого полювання -
горять трави.
раннє сонцестояння
буде кривавим.

коли настане пора,
скажуть норни:
сонце на прапорах
стане чорним.

в пекучім горнилі квітня
метастази,
йде остання битва
проти Азії.

оскверняючи Асгард,
нечисть карбує крок.

Хеймдаллів ріг проголошує Рагнарьок. Відкрити / Коментувати

2022-04-09 21:19:24 ***

Світ творився віки —
Пил років опадав
І з’являлась грязюка епох.
Світ творився віки,
Серед воїнських лав,
Що зігнав
кровожерливий
бог.

Світ творився віки —
Перші грози лили,
Напуваючи перші моря.
Світ творився віки,
Між кривавої мли,
Де полотна
знамен
майорять.

Світ творився віки —
Його молот кував,
Заганяючи в ікла лещат…

Світ творився віки,
Серед воїнських лав,
Закривавленим
лезом
меча. Відкрити / Коментувати

2022-03-29 10:23:56 Відкрити / Коментувати

2022-03-29 10:23:49 Вчора я написав і запостив вірш «Ворогу». Сьогодні я його видалив.

Він був про ненависть. Глибоку, чорну ненависть, яку ми всі зараз відчуваємо. Ненависть, через яку ми бажаємо ворогу болючої смерті та вічних мук опісля. І я не відмовляюся від неї. Навряд чи хтось із нас найближчими роками чи десятиріччями перестане ненавидіти і зможе хоча б задуматися про прощення.

І все ж я видалив цей вірш. Тому що, навіть відчуваючи цю ненависть, ми не можемо дозволити їй поглинути нас і стати єдиним, що нами керує. Бо ця ненависть зараз - це не наш природній стан. Це лише зворотня сторона іншої, набагато важливішої сили - любові. Ми ненавидимо ворогів, тому що любимо все, що вони прийшли знищити. Ми бажаємо їм мук через усі муки, які вони завдали тим, кого ми любимо. Ми хочемо, аби вони померли, бо вони сіють смерть там, де ми плекали любов.

У цій війні ми не просто на боці Світла - ми і є Світлом. Наша лють - праведна, наша помста - благословенна, а наша неминуча перемога буде священною. І я не смію чорнити нашу боротьбу дикою силою сліпої ненависті, яка затьмарює все інше.

Тому я видалив вірш. У нас кипить гнів, і ніхто не може сказати, що ми не маємо на нього права. Але, понад усе інше, нами керує та сила, яка для ворогів недосяжна. Сила, яка відрізняє нас від них. Любов.

І завдяки їй ми переможемо. Відкрити / Коментувати

2022-03-22 13:14:43 На рубежі

Де не горять вартові вогні,
морок лежить.
Славна сторожа Твоїх синів
на рубежі!

За блокпостами у ніч бредуть
сили чужі,
вітер зі сходу несе біду
на рубежі.

Темне крайнебо зоря пряде,
але біжить
кожна секунда як довгий день
на рубежі.

Буря віщує "Війна! Війна!"...
Буре, скажи,
скільки людей залиши́ти нам
на рубежі?

Скільки їм дати вогненних стріл,
Божих ножів?
Хай не зіб’ється у них приціл
на рубежі.

Хай не ослабне у них рука,
хай не дрижить,
щоб у крові́ захлинувся кат
на рубежі. Відкрити / Коментувати

2022-03-13 21:58:39 Шоста Заповідь

Священики благословляють АК святою водою і кров'ю воїнів,
весняне повітря роздирає стаккато ближнього бою. Гноєм
встигла заповнитись рана на тілі землі, і завдання - її загоїти
ліками з пороху, поту і сліз, пролитих цією весною.

Ейнхерії натягують бронежилети і берці і п'ють кров жертовних тварин.
Слейпніри БТРів із дизельним серцем несуться, цитадель блокпосту горить,
оскверняючи небо, душі святить, на радість Мардуку, Марсу і Одіну.
Мулли благословляють АК і гранати, читаючи молитви до сходу.

Розпечене сонце скалить залізні зуби і готується їсти мертвих,
на однострої темному кров губиться, але вона вже жертвенна...
Пил, змішавшись із потом солдатів, породжує големів за образом ворога.
Рабини благословляють АК у темних кутках при тьмяному світлі менор.

Сівши на східці обабіч Небесного Трону, полеглі руни видряпують.

Бог досилає ривком у патронник патрон і скасовує шосту заповідь. Відкрити / Коментувати

2022-03-09 22:53:33 Спадок

Дуб із корінням, міцним, як скеля,
Зроду від селів і гроз не падав.
Наші фортеці, міста і села
Доти стоять, доки з нами спадок.

Спадок в землі. Спадок у жилах.
Спадок у небі кольору сталі,
Спадок полів що бачили силу,
Спадок лісів, що силу ховали,

Спадок розпечених струн світила,
Спадок шалених ударів вітру,
Спадок, що теплиться в рунах тіла
І переродиться в наших дітях.

Спадок у грозах, дощах, туманах,
Грому ударах. Небесних стрілах.
Спадок морозу, який зима нам
Носить у дар, аби ми міцніли.

Спадок, який рубежем підвівся,
Муром міцним, нездоланним ровом,
Спадок, що вищий за час і відстань
І запечатаний в пам’ять крові.

Спадок що зводить.
Спадок, що рушить.
В жилах нуртуючи, землю кропить.
Спадок, що тліє в очах і душах
Захисників Європи. Відкрити / Коментувати

2022-03-08 22:36:01 Покоління

Діти попелу,
діти руйнації,
щасливе покоління дев’яностих- двотисячних…
Коли нам виповнилося тринадцять,
ми думали,
чорт,
куди уже вище!
Під сонця блиском
найбільшою відстанню
здавалась поіздка в село,
до бабусі…
В сімнадцять покинули рідне місто,
бо мусили.

Діти змін,
покоління розчарувань і надій,
ми мали обладунок зі зверхності і спогадів,
написавши на форзаці “Ходжу по воді”,
кожен
вдавав
із себе бога.

Діти
з теплиць,
викинуті на мороз.
діти страху перед новинами
та
повісткою…
У перехідному віці ми боялись цирозу,
тепер –
словосполучення “вантаж двісті”.

Діти, що дерлися по бобових стеблах,
та на їх перехрестях здались,
повернувшись.
Ми розміщували твіти про війну та еболу,
очищуючи совість
і трохи – душі.

Діти урбаністичних пейзажів та натюрмортів,
Покоління, загублене у знятих квартирах…

Щоразу, задуваючи свічки на торті,
ми бажали миру. Відкрити / Коментувати