ПЛАЙ

2021-02-11 18:58:45 UA:Культура виклала на Ютуб новий (!) концерт “Кобзи”. Його показали по тєліку у новорічну ніч разом із виступами Іво Бобула, Ніни Матвієнко та ще якихось естрадних ноунеймів дрібного калібру.

Щойно відійшовши від святкового похмілля, завше прогресивний фейсбук вгатив у цей “блакитний вогник” свою дозу праведного хейту. От минулого року, мовляв, було краще – гурт YUKO переспівав “Аква Віту”, чим невимовно потішив старих і малих ретроманів. А тепер що? Музичний нафталін в стилі “Першого національного”, який знову втирають в очі без жодного натяку на іронію?

Все так. Тільки нагадаю, що YUKO як творча одиниця важкий 2020-й не пережила (на жаль). А Бобул та Ніна Митрофанівна пережили (тьху-тьху-тьху) і навіть щось новеньке разом із призабутим стареньким заспівали. Кому це зараз потрібно – окреме питання. Але я веду до іншого.

“Кобза” у цій поламаній машині часу ніби ще нічого так тримається. По-перше, музиканти хоча б роблять вигляд, що грають наживо. По-друге, досі зберігають і регулярно перуть (хочеться вірити) свої оригінальні костюми (за один сет перевдягалися тричі). По-третє, вигадують до “нев’янучих шлягерів” оновлені аранжування в стилі “ми взагалі-то і у фанк вміємо” (не те щоб). Словом, хоч кляча вже стара, але діди все ще тримаються в сідлі, за що їм і респект.

Шкода тільки, що у “Кобзі”-2021 майже нічого не залишилося від легендарного ВІА. І справа навіть не в тому, що з музикантами більше тридцяти років не співає Валерій Вітер (воно й зрозуміло: у 2000-х Євген Коваленко, нинішній фронтмен “Кобзи”, влаштував із ним жорсткий холівар). А в тому, що сьогодні гурт повністю розгубив свій автентичний дух, яким славився колись. Вмикати сопілку плейбеком – це взагалі як? Невже в ансамблі не залишилося жодного музиканта (або хоча б сесійника з рівними руками), який вміє грати на народних інструментах? Ну камон, “Кобза” без фольк-року – ви серйозно?

Коротше, якщо у вас доволі збочене уявлення про те, як “Три трембіти”, “А ми удвох” чи “Кохати час” повинні звучати в 2021-му – можете ризикнути і подивитися. А я поки схрещу пальці, щоб реюніон із Вітером колись таки відбувся. Принаймні, він у своїй “Кобзі Original” про сопілки не забуває.



Відкрити / Коментувати

2021-02-05 17:32:03 Та навіть у пізнього Татарченка траплялись рідкісні моменти просвітлення. У 87-му він написав для Валерія Леонтьєва пісню “Біла ворона”. Майбутній “дельтапланерист” пострадянського шоубізу заспівав її з таким ентузіазмом, ніби отримав головну роль у мюзиклі “Ісус Христос – суперзірка”.

І майже не помилився. “Біла ворона” переросла в повноцінну рок-оперу про Жанну Д’Арк, яку Геннадій Татарченко створив разом із поетом-піснярем Юрієм Рибчинським. Її прем’єра відбулася у 89-му у Львові. Головні ролі у п’єсі зіграли якщо не російські, то зросійщені артисти: Тамара Гвердцителі, Олександр Малінін, Валерій Леонтьєв, Микола Караченцев та ін.

Українізувати “Білу ворону” вдалося аж у 2005-му силами Анатолія Хостікоєва. Самі розумієте, після Помаранчевої революції ідея про безкомпромісну бунтарку була на часі. А минулого року, до 30-річчя “Білої ворони”, її вперше поставили на сцені Національної оперети України.

“Якщо чорні ми, чорна будь і ти!” – уявляю, як Геннадій Петрович слухає рядки Рибчинського, сидячи перед сценою. І, можливо, навіть впізнає у них себе.



Відкрити / Коментувати

2021-02-05 17:30:24 Подальша кар’єра Татарченка – історія про те, як сірий кардинал естради поступово виродився у її темного володаря. Ближче до 80-х він почав підробляти аранжувальником та сонграйтером для співаків на стороні. У чергу до композитора шикувалися Софія Ротару, Назарій Яремчук, Оксана Білозір та інші топ-селеби нашої тодішньої сцени. Все ніби ок, за винятком самих пісень. Спробуйте прослухати “Полісяночку” чи “Машину ретро” від і до. Враження таке, що поважним артистам щось не те підсипали у каву. Крінж на крінжі й крінжем поганяє.

Далі – гірше. З настанням незалежності Татарченко відкрив власний продакшн, де взявся виліплювати на конвеєрі естрадних франкенштейнів. Два найвідоміші витвори треш-попу тих часів, – “Україночка” Оксани Білозір та “Юний орел” Поплавського, – його рук справа.

Сам Татарченко з роками виправдовувався, що у 90-х використовував самопародію як свідомий і наперед продуманий прийом. “Країні, котра лише стає на шлях демократичних перетворень […] потрібні якісь подразники, здатні дати поштовх людям до виходу з депресії. Поплавський і став таким подразником, що збуджує народ”, – пояснював він в інтерв’ю 2003 року газеті “Хрещатик”.

Ну, не знаю. Я б порівняв тодішнього Геннадія Петровича із авторитетним пластичним хірургом, що раптом сплутав береги. Пацієнти йому довіряють, та й він хоче для них тільки найкращого. Але в якийсь момент перестає помічати, що просто-напросто їх спотворює.



Відкрити / Коментувати

2021-02-05 17:27:49 А тоді про “Еней” знову згадав Петриненко. У 74-му він об’єднав обидва свої гурти в суперансамбль “Візерунки шляхів”. Татарченко чомусь за ним не пішов, але без роботи не залишився. Музиканта прихистила “Кобза”, яка вже набавилася з електробандурами і саме шукала хорошого гітариста на фултайм. Зіркою ансамблю залишався Валерій Вітер, тож Геннадію Петровичу довелося відійти на задній план і вдовольнитися методичним, зате майстерним перебиранням струн.

У 78-му “Кобза” випустила другу платівку, на якій і справді зміцнила звучання. “Ой у полі рута...” отримала на ній друге життя. Еклектичне інтро із початкової версії повністю забили сопілками, а ритм пісні розкачали до фанку. У кліпі на неї Вітер та інші витанцьовують у білих смокінгах під веселковий відеоряд. Стривайте, а вони руту з іншою психотропною рослиною не переплутали?

Тим часом із самим Татарченком почали відбуватися дивні дива. Про ексцентричні перформанси музиканта згадує у книжці “Україна In Rock” музичний журналіст Олександр Євтушенко (RIP). Мовляв, він тримав вдома живого гусака, а іноді надягав на нього повідок і вигулював по Бесарабці. Ну чим вам не панк?



Відкрити / Коментувати

2021-02-05 17:25:29 А ви в курсі, що “Червона рута” – не єдина на нашій естраді пісня про цю лісостепову квітку? Була як мінімум ще одна, але сьогодні про неї ніхто не пам’ятає. Що дивно. Бо саме “Ой у полі рута...” можна вважати початком (і кінцем?) українського регі.

Тут треба вкотре подякувати всюдисущому Тарасу Петриненку. Як я вже розповідав, у 60-х він зі своїми однокласниками організував фольк-роковий гурт “Еней”. Столичні парубки моторні швидко набирали популярність серед тогочасної хіпстоти, але постійно перечіплялися через партійних бурлак, які терпіти не могли будь-що автентичне. Тарас Гаринальдович хотів стояти рівно, тому на початку 70-х плюнув на все це і створив більш нейтральний, біг-бітовий ансамбль “Дзвони”.

Троя впала, але “Еней” вижив. Коли Петриненко вийшов із чату, до гурту влилися нові музиканти, а вакантне місце фронтмена посів студент київської консерваторії, вокаліст і гітарист Геннадій Татарченко. У такому складі “Енею” вдалося записати кілька пісень. Погана новина: частина з них виявилася несуттєвим ідеологічним сміттям, хоча й загорнутим у строкаті аранжувальні фантики. Хороша новина: у тодішньому треклисті музикантів знайшлося місце для “Ой у полі рута...” – обробки української народної пісні.

“Ой у полі рута...” – це справжній музичний трансформер, від якого Оптімус Прайм закрився б у собі. На перших секундах пісня влітає у вуха нехитрою балканщиною, підбираючи по дорозі золоті зуби Горана Бреговіча. Далі інструментальний вступ карколомно зривається в закрутистий прог-рок, якому топові на той час британці YES сказали б одностайне: “Так!” Коли ж Татарченко нарешті подає голос, на Ямайці народжується один Боб Марлі.

Нічого дивного, адже “Еней” був одним із найбільш всеїдних гуртів на нашій естраді. У сучасних інтерв’ю колишні “енеївці” зізнаються, що не гребували ні Бахом, ні Led Zeppelin. Але як музикантів занесло аж на територію дабу? В голові не вкладається!



Відкрити / Коментувати