ПЛАЙ

2021-05-08 13:22:25 Раїса Кириченко – Хусточка червона (1943, 1985)





Слова до пісні ще під час війни написав молодий Андрій Малишко. Вперше її виконав фронтовий ансамбль пісні та танцю Лідії Чернишової, а прославила «Хусточку червону» Раїса «Я козачка твоя» Кириченко.

Червона хустка тут символізує не «переможний комуністичний стяг», як можна подумати спершу, а криваву пам’ять, яку дружина загиблого солдата несе із собою крізь життя. Але якщо ви не в захваті від патетичного ранньоестрадного симфо-попу 50-60-х, краще скіпніть. Відкрити / Коментувати

2021-05-08 13:21:13 #ніколизнову

Сьогодні відзначається День пам’яті та примирення. Хоча для наших людей все ще важливіший «Дєнь побєди» 9 травня.

Офкоз, тема Другої світової війни пройшлася по українській естраді танком. Але не прошила її наскрізь, як російську. Про ті трагічні п’ять років українські артисти співали більш спокійно, вдумливо і навіть по-філософськи – одним словом, без ура-патріотичної гарячки та тоталітарних танців на кістках, як за порєбріком. І знаєте, подібне осмислене ставлення до тих подій більше пасує сьогоднішній даті, ніж завтрашній.

Тому ось вам кілька наших естрадних пісень про війну 1941-1945 років. На повноцінний плейлист це не тягне, але трохи все ж назбиралося. Головне, що без совкової пропаганди. Відкрити / Коментувати

2021-03-29 17:21:53 У середині 70-х Руслан Васильович розпрощався із “Опришками” і очолив ансамбль “Беркут”, який прославив молодий Микола Мозговий. Сьогодні 71-річний музикант живе у Тернополі, де керує музичним театром “Літопис”. Саме з нього в 90-х вийшов поп-роковий гурт “Нічлава” з Андрієм Підлужним на чолі.

“Опришки” ж проіснували аж до 80-х у форматі студентського ансамблю. Після Іщука ним встигли покерувати й інші учасники гурту – гітарист Борис Данилишин і саксофоніст Валерій Чикирис. Нічого нового музиканти відтоді не записали, та й на концертах виїжджали за рахунок репертуару найпершого складу.

Так, обігнати “Кобзу” “Опришкам” не вдалося. Та й навряд вони взагалі до цього прагнули. Музиканти швидко хайпанули і так само швидко зникли з горизонту, залишаючись при цьому самодіяльним ансамблем. Всім би таких студентів.



Відкрити / Коментувати

2021-03-29 17:20:51 Не сумнівайтеся, від товаришів майорів “Опришкам” теж прилітало. А як інакше з такою назвою? Але референс на західноукраїнських повстанців – ще півбіди. За самопальні видання “опришківських” платівок за кордоном Руслану Іщуку взагалі світило “двадцять п’ять год тюрми”.

Тет-а-тети фронтмена “Опришків” із офіційними органами – тема для окремої розмови. Пояснювальні бесіди йому влаштовували замість сніданку, обіду та вечері. На запитання: “Де береш пісні?” музикант напівжартома відповідав: “На весіллях”. А для цензурного комітету мусив перекладати назви композицій російською. Наприклад, пісня “Бодай ся когут знудив” легким порухом руки перетворювалася на “Чтоб тебе, петух, плохо было”. Добре, що Іщук таки не потрапив за ґрати – там такий неймінг не оцінили б.



Відкрити / Коментувати

2021-03-29 17:19:42 Грати фольк-рок в Україні 70-х було тим самим, що сьогодні читати про життя-буття під 140 ударів у хвилину чи клепати вірусні поп-пісеньки для TikTok. Народні мотиви звучали у піснях кожного другого ансамблю, а безсумнівним лідером в цьому напрямі виступала київська “Кобза”. Тільки ніхто нині вже не згадує про №2 в етнороковому топі — івано-франківський гурт “Опришки”. А я от візьму і згадаю.

Хоча, який із двох бендів насправді виявився першим – запитання із зірочкою. Бо студент Прикарпатського педінституту Руслан Іщук зібрав “Опришків” у 1970-му, за рік до появи “Кобзи”. Хз, чи слава про музикантів вийшла б за межі їхньої альма матер, якби у грудні того ж року їх не запросили виступити на новорічному концерті для столичної елітки, яка прибула до Франика з якихось своїх важливих справ. Серед інших до делегації потрапили орденоносний авіаконструктор Олег Антонов і брати-композитори Платон та Георгій Майбороди, які подібну самодіяльність з гітарами люто хейтили. Втім, перформанс “Опришків” бомонду сподобався, і невдовзі гурт попросили вийти на біс вже в Києві, а опісля хутко відрядили на всесоюзні гастролі.

Повернувшись із туру визнаними селебами, франківці зачинилися на студії і почали роботу над записами для фірми “Мелодія”. Протягом 72-73 років “Опришки” зарелізили аж чотири платівки: три міньйони і одну середню (так званий "гранд" - формат, який залишився пережитком вінілової доби).

Як ви вже здогадалися, фішкою “Опришків” стали кавери на українські народні пісні. Саунд з акцентом на духових гурт завіз контрабандою від імпортних джаз-рокерів на зразок Chicago та Blood, Sweat & Tears, а електроорган прибило до їхніх берегів психоделічною хвилею. Зрідка музиканти писали і власні пісні, але виходило не айс. Взяти хоча б трек “Канни” (про квіти, а не кінофестиваль): тогочасні музредактори пушили його в усі щілини, але зараз під таке хібащо повільняки у придорожніх кабаках танцюють.



Відкрити / Коментувати

2021-03-08 13:04:45 80-ті стали для “Зоряного часу” періодом активних пошуків та сумнівних, але дуже сміливих рішень. В альбомі “Уроки музыки” (1981) Кочергіна вдавала із себе Пугачову українського розливу. Але всі ці сміховинні пісеньки про благородних лицарів, горе-наречених та зірки під подушкою музикантам швидко набридли.

А потім гримнув хард-рок. У 85-му цнотливих радянських слухачів ошелешив гурт “Арія”, зібраний із випускників російських ВІА. І що ви собі думаєте? “Зоряний час” вирішив, що він нічим не гірше, і подався туди ж. Тобто, музиканти, які ще нещодавно грали дитячі пісні, ні сіло ні впало почали валити мітол – розумієте, так?

Кочергіна та музиканти змінили назву на “ХХ век”, перейменувалися з “ансамблю” на “рок-гурт”, і у 88-му видали альбом в оновленому, важкому звучанні. До Валерія Кіпєлова пані Тетяні було далеко, але хардовий вокал вона тягнула дуже навіть ок – голосина ж дай боже кожному.

“ХХ век” неприховано косили під “Арію”, “Черный кофе” та інші російські метал-гурти, тому не дивно, що більше половини їхньої платівки займає російськомовний репертуар. Українською тут звучать лише дві пісні: “Тіні” на вірші Віталія Коротича та “Фата Моргана” на музику...маестро Мирослава Скорика. Сюрпайз-сюрпрайз!

Якби музиканти продовжили в тому ж дусі, сьогодні їх би носили на руках у статусі прабатьків українського пауер-металу. Але щось пішло не так, і більше “ХХ век” нічого не випустили. Після народження сина Тетяна Кочергіна взагалі пішла зі сцени, а нині відпочиває на заслуженій пенсії.

Від ВІА до хард-року – нічогенька еволюція, еге ж? Музична girl power – вона така.



Відкрити / Коментувати

2021-03-08 13:03:45 Після гурту “чайки” розліталися хто куди. До хайпу Софії Ротару жодна з них не дотягнулася, хоча й без роботи ніхто не залишився. Але ні в кого більше кар’єра не склалася так, як у вокалістки та клавішниці Тетяни Кочергіної.

У 76-му артистка востаннє погодувала “Чайок” і вирушила до Черкас, де стала голосом маловідомого ансамблю “Калина” під керівництвом Олександр Зуєва (екс-фронтмен “Кобзи”). А за чотири роки музикант і продюсер Микола Гребеник заманив Кочергіну до Києва і запропонував сольний контракт. Спеціально під неї чоловік зібрав живий бенд “Зоряний час”, із яким співачка взялася до запису платівки.

Альбом побачив світ у 79-му і вийшов таким жирнючим, що хоч до столу замість сала нарізай. Тут вам і оксамитовий соул (“Я кличу осінь”), і мажорний джаз-рок (“Мой Киев”), і вибухонебезпечний фанк (“Завія”), і багато чого ще. А ви і не знали.



Відкрити / Коментувати

2021-03-08 13:02:45 #8березняпост

Колись давно у далекій-далекій галактиці я розповідав вам про “Мрію” – вокальний ансамбль кінця 60-х, який можна вважати першим українським гьорлз-бендом евер. А тепер скажу більше: тоді ж на нашій сцені існував повністю жіночий інструментальний гурт – “Чайки”.

Дістався він нам за російською франшизою. У 67-му в Калінінграді сформувався ВІА “Балтійські чайки”. А в 73-му від нього відкололася частина музиканток, яких люб’язно запросила до Чорного моря ялтинська філармонія. Сайд-проект взяв назву “Кримські чайки”, але з роками скоротив неймінг, бо who cares.

Розумниці та красуні з “Чайок” не лише співали на всі голоси, а ще й грали на чому душа забажає. Окрім стандартного набору з гітар, клавішних та ударних в арсеналі дівчат були й менш поширені серед тогочасних ансамблів інструменти: контрабас, флейта, віолончель, віброфон і не тільки.

З моря погоди “Чайки” не чекали. Гурт регулярно перемагав у всесоюзних конкурсах і співпрацював із поважними (здебільшого російськими) авторами типу Іллі Рєзніка. Тільки всередині постійно штормило. За борт вилітали як учасниці ансамблю, так і його керівники. Дійшло до того, що наприкінці 80-х за “Чайок” взявся сам Валерій Громцев – чернівецький сансей Івасюка і творець луцького “Світязя”. У той період Валерій Павлович осів на півострові, де також безуспішно намагався розкрутити гурт “Море” з Іво Бобулом на вокалі.

По собі “Чайки” залишили тільки один хіт – “Чарівна скрипка”. Та й той до них співала “Мрія”, а після них прославила Ніна Матвієнко. Шлягер від бомбезного тандему композитора Ігоря Поклада та поета Юрія Рибчинського музикантки зіграли на контрасті похнюпленого басу та плакучої скрипки. Вийшло мінімалістично і атмосферно, але з неймовірним виконанням Ніни Митрофанівни цій версії (як і будь-яким іншим) не зрівнятися.



Відкрити / Коментувати

2021-03-04 21:58:28 Навздогін ранковому посту розповів для @gazetaua_news, чим взагалі крутий Івасюк і за що ми його любимо. Наприкінці додав власний топчик пісень композитора, де є як загальновизнані хітяри типу ЧР та "Водограю", так і менш відомі, але не менш добротні речі.

Якщо ви більш-менш в контексті творчості Володимира Михайловича, Америку я для вас не відкрию. Але якщо хочете освіжити в пам'яті якісь загальні моменти з його біографії - раджу почитати.

https://gazeta.ua/articles/culture/_tvorcyu-cervonoyi-ruti-bulo-b-72-u-chomu-genij-ivasyuka/1018310?fbclid=IwAR1J_tEviVCTXiSmoJectqXvN008SziJA05tA7Q1NiTHPvPLmfD3HTz96Ss Відкрити / Коментувати

2021-03-04 13:35:36 Сьогодні народився батя української поп-музики, ім’я якого звучало тут не раз і звучатиме постійно. З такої нагоди хочеться написати про Володимира Івасюка щось небанальне, щоб обламати найдосконаліший SEO-оптимізатор і не згадувати про “Червону руту”, “Водограй”, “Смерічку”, Софію Ротару і ось це ось все. Тому пропоную поговорити про те, як композитор взагалі прийшов у музику.

Кіцманський хлопака Володя Івасюк з дитинства вирізнявся ідеальним слухом. У 62-му юний альтист наробив галасу на конкурсі серед учнів музичних шкіл Буковини, а за рік його запросили на навчання до київської десятирічки. Вундеркінду світила успішна кар’єра в столиці, але підвело здоров’я – після першої чверті довелося повернутися до рідного Кіцманя.

Та Івасюк не засмутився і організував двіж на місці. У середині 60-х він зібрав “Буковинку” – свій перший ансамбль і один із перших живих бендів в Україні загалом. На себе взяв гітару та скрипку, за фортепіано посадив сестру Галину, а решту інструментів та вокальні партії доручив однокласникам та однокласницям.

На початках “Буковинка” виконувала перед кіцманськими колгоспниками та комсомольцями хіти вже популярних на той час українських композиторів – Мирослава Скорика та Олександра Білаша. Але поступово до сонграйтингу підтягувався і сам Івасюк. Перший свій трек, – “Колискова”, – він написав у квітні 64-го на вірш батька, Михайла Івасюка. В цьому місці сюжет закільцьовується не гірше за ноланівський “Тенет”, адже свого часу ці рядки Михайло Григорович присвятив новонародженому сину.

Писати музику юний Івасюк міг будь-де і будь-коли, наспівуючи мелодії собі під носа і рухаючи пальцями в повітрі, неначе награючи їх на фортепіано. Наприклад, пісня “У двадцять літ” з’явилася на світ на верхній полиці плацкартного вагону, коли Володя разом із класом вирушив до Криму. Думаю, в умовах дитячого вереску та шкарпеткових ароматів це була ще та mission impossible.

Історія пам’ятає назви й інших композицій раннього Івасюка: “Моя пісня”, “Ласкаво просимо” (могла б звучати в рекламі буковинських туроператорів), “Фантазія травневих ночей”. Записи не збереглися (якщо вони взагалі були), а от лірику до цих пісень можна хоч зараз почитати на сайті пам’яті Володимира Михайловича. Гей, сучукрмузе, тобі ідею для стартапу не підкинути?

Зате до наших днів дійшли унікальні версії найвідоміших хітів Івасюка із голосом самого композитора. Він записував їх як демки, а потім доробляв і віддавав своїм зірковим протеже. Тут молода Софія Ротару (упс, згадав!) ще не встигла розспіватися на повну міць, а лише скромно відлунює на беках у “Баладі про дві скрипки”. Сам Івасюк вправляється з вокалом хоч і не дуже професійно, але точно не гірше за багатьох наших актуальних інді-виконавців.

Коротше, налийте собі винця на честь Володимира Михайловича і вмикайте!



Відкрити / Коментувати