Українська поезія📖

2021-04-08 20:59:57 ***
всередині кожної поетки
є маленьке містечко
там ящірки жовтоокі
живуть у хатинках з суріпки
живуть у журбі і злагоді
пісні співають тихенько

всередині кожної поетки
тваринок різних занадто
і снів, у яких кімнати
сумнівні і вовчий вітер

це просто така вже доля
шукати й на вітер кидати
слова, що пливуть у небі
загубленими човнами

чи то аркуші наших книжок,
чи то човники білі в калюжах –
і вже на роботу йдуть
читачі – наші друзі байдужі.

Еліна Свенцицька Відкрити / Коментувати

2021-04-05 11:29:23 ТЕ

те, що є ти і я, але немає “нас” –
одна із ознак квітневого рецидиву.
божевільні речі, для яких не видумали назв,
зрідка іще трапляються – всім на диво.

а тому в передчутті упокореного тепла,
коли врівноважуються душа і тіло,
ми говоритимемо віршами, які я не склав:
до обіду – римованими, пополудні – білими.

будемо щасливими і безоглядними, як тоді,
коли нічого непоправного іще не сталося.
ще до того, як Петро почав тонути у воді.
ще до розорення Києва.
до пострілу в Далласі.

Татчин Відкрити / Коментувати

2021-04-04 21:45:49 Бачила, коли він з'являвся у місті.
Бачила,
як вітер пасмо над скронею ніжно розтріпує – грається,
як ходить за ним строката, невситима юрба,
і цю пташину, боривітрову грацію.

Бачила, як промовляв. Як нервово сіпав плечем.
Ночі стояли задушливі. Коли вставала попити –
дивилася, як по шибці світло масне тече.
Буде згуба комусь, але комусь – викупитель.

У горя тривала праця, невидима і нічна.
У придорожних майстернях до ранку протяжний гуркіт.
Бачила, як він дихає. Бачила, як вона
сама, вже нікому не вірячи, досі здатна відгукуватись.

Утерти б йому чоло – на хустині проступить лице.
Пильнуй зупинки дорогою: виходити на чотирнадцятій.
Горе таке розпечене, ніби плавильний цех.
Віра така колюча.
Все лише починається.

Катерина Калитко Відкрити / Коментувати

2021-04-02 09:00:04 + + +

Щось там було – в місці, якого немає, в тій пустоті,
у довгому, виговореному проти ночі житті,
на місці провалу, посеред пам’яті, до мовчань.
Щось було ще, крім докорів і повчань.

Десь там був початок. Початок слів. Початок рядка.
Коли прокидаєшся в тиші, і тиша така,
ніби співають ті, хто стоїть під водою, ніби це їхній спів,
коли розлогі дерева і холодні серця коропів.

Коли підіймається настояне тепло від ріки,
і вікна в тумані схожі на стільники,
і вітряні лисиці стигнуть у темряві, як вартові.
Коли добрий дух сутінків чекає на тебе в траві.

Саме там початок ранку, початок вірша.
Коли рухома озерна тиша, коли пташина душа,
коли мурашина країна, до якої приходять дощі,
коли все може вміститися в одній пташиній душі.

Щось там залишилось – невиписане, таке,
чого не можна назвати, надто грізне воно, надто тонке,
таке, з чого не пишуться вірші, не зостається слідів –
щось зникоме, подібне до весняних холодів.

І тепер щороку мусиш згадувати початки весни.
Коли сонце на схилах, коли дим із низини,
коли тиша стає чутливою, ніби ртуть,
коли люди одне від одного назавжди йдуть.

Надто глибоке це затемнення, надто тверде.
Коли вона прокидається першою й тихо іде,
і нічого не говорить йому перед тим, як піти,
оскільки не знає ще слів на означення одинокості, самоти.

Жадан Відкрити / Коментувати

2021-03-31 10:37:29 ***
Бог з картинки не заглядає на смітники та вокзали,
не чує смертельно хворих і не впадає від цього у відчай.
І все, що люди про нього колись казали (чи писали) -
це вигадки для рабів, жорстокість та протиріччя.

Бог з четвертого під’їзду, працює хірургом в шпиталі.
В нього небесні очі, довгі пальці й чорне волосся.
Він сортує сміття, підгодовує бомжів на вокзалі,
і дивується після зміни: як це йому вдалося?

Його дратує, як хтось каже про допустимі любові.
Він принципово не п’є колу і не їсть у фаст-фудах,
бо це псує колір обличчя та шкодить кишківникові.
А він стежить за здоров’ям, в нього ж відповідальність - люди.

Все маячня про бороду, німб та блискавиці в кишені...
Він - це звичайний хірург при вікні, що чекає квітня.
Зерня пшениці й хлібні крихти перебирає у жмені.
Знає про смерть і про те, як людей повернути звідти.

Він не любить дивитись новини і не ходить у храми.
Та промовляє: «Батьку, пронесіть повз мене цю чашу...».
Коли треба обрати: рятувати дитину, чи маму.
Втім, додає: «Не як я хочу, а яка воля Ваша».

Марко Терен Відкрити / Коментувати

2021-03-26 20:40:27 ***

Я за тобою навздогінці
Усе своє життя біжу;
Я впізнаю у кожній жінці
Тебе – і рідну, і чужу.

Я за тобою навдогони
Лечу, як п’яний соловій;
Я впізнаю в очах ікони
І в оці відьми поклик твій.

Не зупиняйся. Будь, як мрія,
Як видиво в миттєвім сні.
Чи ти – свята, чи ти – повія –
Не дай дізнатися мені.

Павличко Відкрити / Коментувати

2021-03-21 12:15:24 лукавий викрій вуст а решта все вода
як сховок тятива
немов ріка ласкава
а решта все пливе і тоне кучеряве
одмерле і легке заходить у заплави
де ніжний викрій вуст і маківка тверда

торкаються щоки волосся і повік
зелені вітряки і видива печерні
знайду тебе тоді коли ріка оберне
свої каміння в цвіт свої ліщини в зерна
і стане як стріла у млі береговій

тоді вже я знайду вуглистий вигин твій
вологість і печаль і душу рукотворну
вона в мені зійде як місяць вбрана в чорне
у полотно своє вона мене загорне
і стане як вітряк і сивий деревій

Сергій Осока Відкрити / Коментувати

2021-03-14 14:23:43 Так хочеться тебе зігріти словом,
Так хочеться про щось розповісти,
Щоб схоже це було на колискову,
Вселяло б віру, від якої ти
Літала, дихала, творила б і кохала
На повні груди — світ не знає меж.
Твої глибокі очі — то лекала,
Ти ними стільки світла віддаєш!
Стрічай свій день у квітах, віршах, слові,
Ходи з росою дякувати снам.
Живи у радості, освітлюй у любові.
Такі часи... Кому ж бо, як не нам?

Олександр Козинець, 2021 Відкрити / Коментувати

2021-03-08 12:48:13 вілли, посестро, спорожніли. на весняному промені, як на рожні,
не обертаємось проти поглядів, чоловічих, нескромних, спраг-
лих у столітті двадцятому з усіма нами сталося стільки, що ні-
кому не вдалося залишитися при своїх
ілюзіях, мріях дівочих, рожевих снах

вілли, посестро, розграбовані через одну,
матері наші добрі дарма нас не вчили, як переживати війну,
окупацію, депортацію, голодомор, гулаг
вчили хіба що закривати очі, коли закривавлений шлях
лишає тіло чиєсь розтягнуте, розчахнуте, тіло твоє,
перед лицем наруги, чоловіче, Господи, ти ще є?

вілли, посестро, відбудуються, все це забудеться, не зразу, нехай колись,
сини наші стануть дорослими, довірятимуть силі більше, ніж нам
доньки наші, граційні, як лані, пружні, як кевларове полотно,
міцніші за сталь, хай не будуть ніжними, але будуть вдячними нам,
недобрим своїм матерям

Галина Крук Відкрити / Коментувати

2021-03-01 09:44:57 + + +

Але подивися – почався березень.
Ніби на ліжко поклали випрані простирадла.
Час підставляти лице під сонце, час піднесень,
час приймати все, проти чого ти протестувала.

Жінка, що приносить добрі новини,
жінка, що засинаючи, вповільнює хід історії,
жінка, яка зізнається у вбивстві й не визнає провини,
жінка, що ставиться до мови,
мов до невиліковно хворої.

Думає, що птахи на деревах зарозумілі.
Думає, що ніхто її не слухає – сердься, не сердься.
Місто відігрівається по зимівлі,
як велике, розбите, закохане серце.

Повертаються за сонцем, питають поради,
соняшникові шапки будівельних кранів.
Ворони в небі, ніби чорні троянди.
Розповідай мені тепер про останніх тиранів.

Розповідай про останнього тут застудженого,
про вітри – некеровані і скажені.
Мов біблійна цитата в слові засудженого –
твоя долоня в моїй кишені.

Замовиш потім слово за мене.
Ось вона, весна – галаслива, помісна.
Вгортатись у тепло, ніби в знамена,
які останнім виносиш із міста.

Будуть такими печальними жарти.
Й птахи – постійно незгодні з тобою –
будуть натхненно тобі заважати
і кричати над головою.

Жадан Відкрити / Коментувати