Українська поезія📖

2022-08-17 08:08:16 сухе літо кришиться, ллється крізь пальці попелом,
лишається стигмами на долонях.
вплавляється в груди оловом, топить легені, зношує серце під формою від телефонних розмов:
між нами дроти, по яким пливуть голоси
мерців.
між нами хрести на яких номери без імен.
між нами контурні карти, кордони смерті.
між нами чорна вода, по якій босоніж біжить свята марія з пораненим на руках.

неси його до казарми, в сліпучу темряву густого пилу,
приший йому заново руки і ліву ногу.
забери його біль, маріє,
забери його пекло і втому.
впади на коліна, попроси у диявола й бога, повернути йому дихання і відчуття.
його спогади попроси, його сни і надії,
його перше кохання і ще,
якщо тобі вдасться, маріє,
тільки
якщо
тобі
вдасться,

попроси повернути його життя.

Tata Kepler Відкрити / Коментувати

2022-08-16 11:39:30 SENTIMENTAL JOURNEY

пізнє літо
довгі тіні
сонні оси
білий дим
вже невдовзі флер осінній
вкриє лиця наче грим..
мідним листям
диким медом
хвойним духом тютюном
сюркотінням кастанеди
за прочиненим вікном
тихо-тихо зійде осінь
загасивши всі вогні
і залишиться назо́всім
і замовкне уві сні..
і злетить відлунням пісні
духом пухом сном руїн
рання осінь
літо пізнє
тінь печалі
тихий дзвін

(с) Іздрик

З Днем Народження, Юр Іздрик! Відкрити / Коментувати

2022-08-14 16:01:43 "ніхто і ніщо
не має права впливати
на твою самооцінку
своєю присутністю
чи відсутністю
у твоєму житті

тобі ніколи
ні з ким не буде так комфортно
як із собою
всі інші — доповнення
чуєш?

якщо дозволиш себе зламати
тебе зламають
якщо не дозволиш
ніхто цього не зробить
хай би як старався" —

вона повторювала собі ці слова
щоразу
коли хотілося розплакатися на вулиці
коли знесилена
поверталася дому й готувала вечерю
коли намагалася донести мамі
що слід розвивати душу
коли замазувала тональним кремом
підліткові висипання
хоча підлітковий вік
років п'ятнадцять як вже минув
коли обіймала й сина
й відповідала знову й знову
"ми скоро повернемося до тата"

вона повторювала ці слова
щоразу коли їй було соромно
за проявлену щирість
порядність чесність справжність —
бо світ не любить правди
він підтримує вигадані правила
де найкраще себе почуває той
хто вміло бреше
раціоналізує свої невдачі
говорить одне
а відчуває інше
робить щасливі дописи в соцмережах
коли в кімнаті в цей час —
пилу у кілька пальців

їй хотілося зняти із себе шкіру
вистрибнути з тіла
і закричати щодуху

— я лише хочу щастя
я лише прагну любові
й жити зростаючи
у світлі й гармонії
за це ви мене розпинаєте?
за це ненавидите
й спопеляєте поглядом?

їй хотілося закричати
але вона пам'ятала
"якщо дозволиш себе зламати
тебе зламають"

тому йшла поливати квіти
гуляти під дощем
пити каву
й читати книги
а перед сном собі говорила

— не зламають!
бо я себе справжню
приймаю ціную й люблю!

Олександр Козинець, 2022 Відкрити / Коментувати

2022-08-12 16:43:09 + + +

Чекають вечора люди, схожі на равликів,
так гірко сплять на вокзалах, так глибоко.
Ламана лінія кордону, мов соснова гілка.
Дорога важка, коли несеш на спині свій дім і своє минуле.

Вперті равлики беззахисної Європи.
Жінки, що залишили вдома чисту постільну білизну.
Діти, що не відпускають материнську руку,
як прищеплені до яблуні гілки не відпускають теплий стовбур.

Ми потребуємо дива, потребуємо льодяників надії,
дотиків радості, променів, що пробивають темряву.
Що ти візьмеш, малий равлику, вибираючись із згорілого дому?
Насамперед віру в те, що ти сюди неодмінно повернешся.

Упокорений час шаленців і втікачів.
Запекла віра тих, хто зійшов на вокзалі вигнання.
Завжди пам’ятати розташування меблів у батьківському домі.
Ховати в кишені ключі, як засушену квітку.

Ось ця дорога – нині позначена безголоссям,
ночівлі ці – подорожні, поміж дощем і тишею.
Будьте мужніми, равлики, будьте гідними цієї мандрівки,
ви – позбавлені дому, проте не позбавлені серця.

Жадан Відкрити / Коментувати

2022-08-11 09:50:53 Ми з тобою таки з однієї країни,
Ми з тобою однаково віримо їй.
Беззаперечно і віддано, без підміни,
Що розквітне вона у силі своїй.

Цим із нею ти дуже насправді схожа:
Є велич у тебе, любов і тепло.
Ти, як вона — об‘єднано-непереможна.
Кажуть, таких, як ти, навіть минає зло.

Тому біля тебе мені і не треба раю.
Я й так біля тебе постійно живу у раю,
В якому постійно тебе довідкриваю,
В якому щодня тебе довпізнаю.

Олександр Козинець, 2022 Відкрити / Коментувати

2022-08-10 08:17:03 Щасливі люди народженні у нещасливий час.
Змінюємо світ поки світ змінює нас.
Сміємося так, наче вкрали радість у ворога.
Живемо так, наче ніколи не нюхали пороху.

Ніхто не може нас зрозуміти, второпати: як так можна?
Жити так, наче темрява поглинути нас неспроможна.
Любити так, наче будемо жити вічно.
Оплакувати полеглих, триматися знов стоїчно.

Щасливі люди: тиша і ніжний спів.
Світ захистити їх чи не схотів, чи не зміг.
Вчорашні поети - сьогодні суворі воїни,
Були щасливі, тепер лише загартовані.

Аліна Воловичева Відкрити / Коментувати

2022-08-09 07:35:54 ***
Якби їхня спільна історія так і не почалася,
кожен зостався б сам на сам зі своєю війною.
Серпень — пекельна, тілами напхана лазня.
Вона стискає знайому долоню — й оживає знову.
Усе, що сталося і не сталося з ними,
задавнене, прикладене каменем, незабуте,
проступає візерунком на шкірі, снивом,
збовтаним із реальністю, перешкоджає бути
тут і тепер собою, дихати на повні груди.
Листя починає жовтіти. Він жартує невміло:
так і не встигнемо напитися цієї отрути —
пахощів літніх ринків, сонячного свавілля,
дотиків плечей і колін, оголених та засмаглих,
світла, що білою цівкою пробивається крізь біль,
відчуття, ніби це — єдина мить, яку ти матимеш,
аби закінчити речення, стиснути міцніше обійми.
Чорна тінь відділяється і залишається на узбіччі.
Крики придушені стануть круками,
розкришаться угорі.
Якщо захочеш розповісти мені, у чому річ,
я слухатиму — тому, прошу тебе, говори.

Юлія Мусаковська Відкрити / Коментувати

2022-08-08 08:21:27 ​​І коли все скінчиться й почнуть заростати шрами,
І буде все знов - передбачувано та усталено,
Ми раптом побачимо, як постаріли наші мами,
І раптом відчуємо, як ми самі постаріли.

І не будуть тривоги міста тривожити,
І не будуть сирени в підвали кликати.
І не будуть могили нестерпно множитись.
І не буде снайпер рахувати кліків.

І вирви в полях - маком красно кровитимуть,
І руїни-згарища зарясніють мальвами,
І постане вибір - між "жити" і "далі жити",
І заграє весна - такими забутими барвами.

Перехрестя прицілів - стануть доріг перехрестями,
Леза ножів - обернуться тістом і глиною,
І залишиться - десь у невпинному Всесвіті -
Цей післясмак - кави, пороху та полину.

І тиша настане. Сторожко змовкнуть гармати.
І не буде салютів, парадів, свята.
Ми лиш будем своїх обіймати. І плакати.
Обіймати і плакати. Плакати і обіймати.

І це зле, ненаситне та хиже вогнище -
Те, що зжерло доль та життів без ліку -
Згасне. Здохне. Колись. А поки що -
Землю - тримають люди. Небо - тримають МіГи.

Василь Мулік Відкрити / Коментувати

2022-08-07 09:13:26 Вибач, доню, я думав — робив, що міг:
Всі ці милі іграшки, мандри і колисковий блюз.
Я пам’ятаю, що мав зробити тобі оберіг,
Але не встиг, бо поплутав мінус і плюс.

Вибач, доню, я вчив, що життя — це квест,
З якого безліч виходів, якщо контролюєш страх.
Треба було хоч щось сказати тобі про хрест,
Який ти раптом знайшла на своїх плечах.

Вибач, казав, що краще спина — до спини,
І вперто рубати тим, що в тебе є у руці.
Але забув згадати всі варіанти війни,
Коли тобі доведеться битися наодинці.

Що означає, коли вже янгол заграв на трубі,
І що буває, коли метелики вірять свічкам.
Дякую Богу, хоч мати завжди казала тобі
Те, що тільки матері мають сказати дочкам.

Я думав, що встигну, відкрию все… А дарма!
Все, що відклав на потім, — дуже зростає в ціні.
А ти взяла — і вивчила всі ці уроки сама,
Поки мене мотало війною десь по війні.

Трохи вугілля в душі, і трохи зірваний дах —
Ми надто схожі, бо світ не вірить сльозам…
А потім я прочитав у твоїх віршах
Відповіді на те, чого я не знаю сам.

Потім я зрозумів, що ти все давно знайшла:
Навіть силу. І крила — десь у шафі, на дні.
Вибач, доню, світові, як завжди, бракує тепла
І тих, хто вздовж дороги запалить вночі вогні

Кепські справи — від себе ніхто не може піти,
Хтось біжить, а хтось — пірнає у бій.
Вибач, доню, все просто: якщо злетіла — лети,
Це насправді непросто — рухатися по прямій.

Можна пити воду, а можна — дати води,
Малювати двері на майже глухій стіні.
Що робити?
— Мабуть, доведеться далі завжди
Бути тою, хто вміє запалювати вогні.

Гліб Бабіч Відкрити / Коментувати

2022-08-06 10:38:32 Південно-західна залізниця.
Третя ночі, година рання.
На два вагони одна провідниця
забезпечує пересування.
 
Ходить, ніби Матір Тереза,
непевна, як погода осіння,
блукає – темна і нетвереза,
розганяючи сновидіння.
 
Я лежу в глибині вагона,
приречено, мов шахтар у забої,
везу пакет з головою Пітона –
чорного хіміка з Лозової.
 
Колись він був королем гідравлік,
мав постачальників за кордоном,
жив як міг, контролюючи трафік
між Тирасполем та Краснодоном.
 
Труїв своїм щемким сурогатом
молдаван та різних узбеків,
навіть був колись депутатом
по мажоритарному від есдеків.
 
Тепер я не сплю, хоч третя година
й сни підступали до мене тричі,
і слухаю, як його щетина
далі росте на його обличчі.
 
- Як ти, брат? – питаю. – Проспався?
Може тобі сигарет нарити?
- Ладно, - відказує він, - не парся -
з моїми проблемами тільки курити.
 
- Страшно, - питаю, - з того боку?
- Не страшно, - каже, - просто незвично.
Страшно було минулого року,
в Ростові, коли спалили шашличну.
 
А тут – ніби щось тобі не вернули,
і пам’ять волочиться, мов парашути.
Ходиш і забуваєш минуле.
Забуваєш – і не можеш забути.
 
Лише відчуваєш останнім нервом,
зубами і складками жировими
тонку межу, що проходить небом
між живими і неживими.
 
Так що вези мене, брат, додому,
в тихому, наче спів, вагоні,
вези мою безкінечну втому
і спомини мої невагомі.
 
Віддай мене товаришам по зброї,
нехай ці печальні п’яні бандити
тепер вирішують поміж собою
що з головою моєю робити.
 
Нехай пам’ятають усі мої звички,
голосу мерзлі глибокі озера
й легені – чорні, як рукавички
побитого безнадійно боксера.
 
Скажи тій жінці, що вміла любити,
нехай виходить з печалі своєї.
Все, що я міг для неї зробити –
це померти подалі від неї.
 
Така тепер між нами різниця.
Вклади сигарету мені до рота.
Смерть, вона як оця провідниця –
для неї це просто чесна робота.
 
Теплі сни, випадкові дати.
Все, що ти встиг запам’ятати,
все, що побачити довелося,
живе по смерті, ніби волосся.
 
Поговори зі мною, братка.
Палений найк, стара арафатка.
Ніч пливе, сутінь хитається,
повітря вдихається,
видихається.

Жадан Відкрити / Коментувати