Українка про українське

2021-03-02 09:53:24 Я стаю менш категорична.

Можливо, я вас цим розчарую. Але останнім часом моє ставлення до певних речей змінилося.

Я так само залишаюся людиною, яка любить все українське та намагається всіма силами популяризувати українську мову. Я незмінна в своїх поглядах щодо того, що ми, українці, маємо краще знати власну історію, більше заглиблюватися в питання ідентичності свого народу. Тоді і мовне питання, як таке, перестане бути питанням - це просто стане справою вибору. Очевидного вибору.

Так що ж змінилося в мені?

Це мікроскопічні зміни для оточуючих, але важливі для мене.
Я перестала віддавати свою енергію на боротьбу з тими людьми, хто ніколи не зрозуміє моїх позицій. А таких людей чимало.

Фраза «кожен обирає для себе» стала для мене мантрою, яку я кожен раз повторюю, коли не можу зрозуміти мотивів людини. Наприклад, коли бачу, що мої знайомі свідомо обирають жити в російському інфопросторі. Фактично, вони живуть в Україні, але все, що їх оточує - від людей до блогерів в Інстаграм - цілковите російське. І це їх вибір.

Більш того, періодично мені доводиться спілкуватися з людьми, які відкрито не люблять Україну. Не розуміють, не шанують, часом ненавидять - але живуть тут. Ні, я не полюбила цих нещасних по-християнському принципу («бідолашні, як же їм, мабуть, важко») - я просто перестала намагатися переконати цих людей у протилежному. Це тільки їх вибір.

Тобто, якщо глобально - перестала нервуватися через вибір кожного, «неправильного» українця, і сконцентрувалася тільки на собі.

Це я маю краще знати українську.

Це я маю більше часу витрачати на вивчення української історії, наших традицій, розуміння спірних історичних питань.

Це я маю ходити на вибори, бути активною громадянкою.

А ви - робіть зі своїм життям все, що хочете.

І буду чесною - мені стало легше після цього усвідомлення.

Чому я взагалі вирішила взяти на себе відповідальність за зміну інших людей? Ми тут всі дорослі, тому мати за честь бути українцем чи все життя жити з комплексом меншовартості - це ваш вибір.

Мені подобається вислів Петра Столипіна (того самого чиновника Російської імперії, який яро ненавидів все українське):

«Народ, який не має національної свідомості - є гній, на якому проростатимуть інші народи».

Нагадую собі цю фразу кожен раз, коли закрадаються думки «пробачити, зрозуміти, зважати на спільно прожиті роки». Не хочу бути частиною того «гною», який підживлює іншу культуру, іншу ментальність, інший народ зрештою.

Але це - мій вибір. Ваш - може відрізнятися.

І я не тягну вас на свою сторону. Просто розказую на своєму каналі ЧОМУ я так думаю, ЩО мене привело до такої життєвої позиції.

А далі - вам вирішувати.

#я_так_бачу Відкрити / Коментувати

2021-02-26 10:13:31 Злюся від учора, і ось чому.

Можливо, ви чули про сучасну вчительку біологію - Ольгу Халепу (тут можна прочитати її історію детальніше). Вона 13 років викладала предмет у школі, в селі Яковлівка, на Харківщині. А на карантині вирішила записувати… реп-уроки для учнів на своєму Youtube-каналі (уявіть рівень крутості жінки!).

Минулого року вчителька стала популярною, про неї якийсь час говорили українські медіа. А зараз Ольга звільняється зі школи через… знущання колег.

Бачите, не сподобався колегам та адміністрації школи такий новарторський підхід. Як це так - вчителька записує відосики, читає реп? Ні-ні-ні! Вчителька має вдягатися так, щоб за кілометр було видно, що вона вчителька! І уроки мають бути за методичкою - жодних відхилень! А всі ці ваші інстаграми, тік-токи, ютуби - то все від лихого!

Коротше, думаю, кожен в цій країні має питання як до середньої, так і до вищої освіти. Коли до вбиральні вийти не можна, поки руку не піднімеш. Коли вчитель апріорі правий, а твою особисту думку не питали - поговори мені тут.

Найважливіші етапи формування особистості проходять у школах, де смердить нафталіном. Система витісняє всіх, хто мислить нешаблонно, бо «незручні» вчителі та діти, які мають свою думку - нікому не потрібні.

Я це до чого? Навряд чи ми можемо прямо зараз (або бодай за рік-два) повністю змінити систему освіти в Україні. Але ми можемо підтримати Ольгу Халепу - яка не вішає носа та продовжує (тепер вже як блоґерка) свою діяльність.

Ось тут посилання на її Telegram-канал (там же можна перейти на її Youtube).

Найкраще, що можна зробити для блоґера - підписатися на його канал

А тут Ользі можна в особисті написати слова підтримки - @olga_khalepa

Зробімо цю п’ятницю доброю для однієї хорошої людини

#зла_авторка
#український_контент Відкрити / Коментувати

2021-02-25 16:45:06 Друзі, вас стало трохи більше на каналі - хочу з вами наново познайомитися!

Мене звати Ксенія, мені 28 років, і я мешкаю в Києві.

За освітою я журналістка, а за професією PR-менеджерка. Тут я радше блоґерка (хоча ніяка я не блоґерка) - але в мене є свій Telegram-канал, тому це певною мірою блоґінг

Та перш за все - я українка.

Я абсолютно точно знаю, що в нас прекрасна країна, неймовірні люди та безліч перспектив для розвитку. А ще у нас багато викликів, над якими треба працювати. Наприклад, пояснити українцям, як важливо бути українськомовними.

Не навчити їх мові (бо українську всі добре знають), а саме переконати в необхідності переходу на українську. На каналі ви знайдете багато дописів про мову під хештегом #ксеня_про_мову

Ще тут повно надихаючих історій від підписників про їхній перехід на українську - шукайте під хештегом #мійперехід

З назви каналу зрозуміло, що йтиметься тут не тільки про мову. Це, по суті, блог в Telegram, де я ділюся своїми міркуваннями на тему історїі, політики, фемінізму в Україні. Злюся під хештегом #зла_авторка та запрошую вас до спільних міркувань під хештегом #я_так_бачу

Я ще я часто раджу круті українські Telegram-канали та просто крутих людей, які багато роблять для цієї країни під хештегом #український_контент

І щоб ви були певні, що я жива людина, з якою можна подискутувати, висловити свою подяку або незгоду - я відкрила коментарі. Також у шапці профілю є посилання на мій нік в Telegram - you are welcome

Рада, що ви зі мною і… далі буде) Відкрити / Коментувати

2021-02-24 10:36:12 Що не кажіть, а все обертається навколо мови.

Питання самоповаги, самоідентичності, вибору культури та контенту, який споживаєш. А далі більше - політичні погляди, власні принципи, світобачення, як таке.

Спочатку було слово - і ми нікуди не дінемося від того, що мова нас формує.

Наш вибір говорити нею чи ні - нас формує. Наше рішення - робити зауваження чи ні, коли адміністратор звертається до вас російською - теж нас формує. І ні - це не питання зверхності! Тут недоречні закиди недолугих людей «ой подумаєш, ти же знаєш рускій!». Ні - це принципово.

Я часом теж розслабляюся та все ще вчуся розумінню. Часом теж закрадається думка: «Ну важко людині українською - чого я причепилася?»

Пастка приється в тому, що ми йдемо в «розуміння». Ось це розуміння - воно працює тільки в кабінеті психолога (де діє правило незасудження в психоаналізі). Або в церкві - де можна вбити когось, а потім покаятися, і забронювати собі місце в раю.

Чому ми впускаємо це «розуміння» в такі питання, як розвиток української в Україні? Чому ми в такій важливій справі йдемо на компроміси, боїмося здатися зверхніми? Боїмося образити ностальгуючих за СРСР, боїмося завдати моральної шкоди російськомовним?

Хіба боялися образити українського селянина більшовики під час розгортання політики «єдіного язика» в Україні? Чи сюсюкався з українськомовними людьми російський імператор, що підписував Емський указ?

Можливо, в історії є дані щодо того, як росіяни шанобливо переходили на українську з українцями, через повагу до мови?

Ні!

То чому у нас все інакше?

Чому ми такі терпіли в питанні, де немає місця компромісам. Це питання християнської етики - вдарили по одній щоці, підстав іншу?

Чи не замислювалися ви над тим, що деякі ідейні російськомовні люди - куди більше принципові, ніж ви? Поки ви з ними граєтеся в толерантність - вони підлаштовують все під себе. Їх все влаштовувало в Україні, де панує російська (їм так комфортно) і виходити із зону комфорту вони точно не хочуть.

Як на мене, якщо закон не карає - це не закон. Це така рекомендаційна форма, якій можна слідувати, а можна на@уй послати. І якщо ми не вимагатимемо в сфері послуг звертатися до нас українською - все залишиться, як було.

Знаєте, я на вихідних була в салоні, де завжди говорили російською. Власниці салону (російськомовні жінки) задавали цьому тренд серед співробітниць. І от зараз перукарка спілкувалася зі мною державною. У неї було повно росіянізмів, але я не звертала на це увагу. Ми говорили про погоду, про те, як укладати волосся після стрижки, і ніхто не помер від цього невимушеного спілкування українською.

То виходить - так можна?

Все почнеться з того, що перукар або офіціант заговорить з тобою українською. Далі ти почуєш шикарний український дубляж в кіно. Будеш їхати в таксі, і почуєш українську пісню по радіо.

Саме так і формується світобачення, так формується розуміння, що українську треба впускати в життя. Нею треба не тільки читати книжки чи дивитися фільми - нею треба говорити.

Спочатку буде мова - а далі все сформується навколо неї. І скільки б ви не говорили, що «патріотом можна бить і на руском» - ви завжди повертатиметеся до питання вибору.

Хто ви є? Що вас наповнює? Яке інформаційне поле вас оточує?

І головне - якою мовою ви живете?

#ксеня_про_мову Відкрити / Коментувати

2021-02-23 14:32:44 Щодо останніх новин.

Прочитала, що суддя Попревич (який виніс вирок Стерненку) відомий тим, що виставляв на вході до свого будинку бюсти Леніна і Сталіна. А також забув задекларувати мерседес.

Цікава деталь, правда? Всі, хто досі переживає за Навального (який в РФ, який «Крим-бутерброд», і який має відсидіти три з половиною років) - як вам той факт, що Сергію Стерненку (який в Україні і який за Україну, і якому незрозуміло за що) дали 7 років тюрми?

Це я щодо того, що «в них» там все погано, а у нас тут все «зашибісь».

Зато президент харизматичний, чого.

#зла_авторка Відкрити / Коментувати

2021-02-21 10:09:22 Доброго ранку, друзі! У нас на черзі ще одна історія про перехід на українську він пана Микити
__
Я народився в Донецьку. Коли був малою дитиною, то не вважав свою родину якоюсь особливою та нетиповою через те, що мої батьки (попри те, що самі вони були російськомовними, та виховували мене вдома російською завжди), коли мова стояла про освітнє влаштування своїх дітей (мене і моєї старшої сестри), намагалися влаштовувати нас саме до українськомовних дитсадків та шкіл. Адже мої батьки — це покоління Помаранчевої революції. Вони розуміють, що майбутнє України треба будувати українською, просто самі довгий час не наважувалися перейти на неї.

Інша розмова, що в Донецьку знайти пристойний дитсадок, де навчання проходило б державною мовою, було дуже складно. Коли батьки влаштували мене до школи, тоді були такі фігні, як російські та українські класи, де навчання проводилося відповідними мовами. Певна річ, що я був саме в українському класі, і на дітей з російських я дивився косо. Для мене, донецької російськомовної дитини, тоді було так нелогічно що російські класи взагалі існують.

2014 рік. Наш дім опинився під загрозою, а 10-річний я тоді ще не усвідомлював, наскільки все серйозно та небезпечно. Тоді я вирішив підтримати Україну шляхом повного повернення до української мови (так, так, саме повернення, адже мої родичі до прадіда з прабабою розмовляли українською, як і у більшості нині зрусифікованих українців). Я думав, що таке рішення приймуть усі, адже це ж було так логічно.

Але тоді я не розумів, що саме через цих людей, яким "фсьо равно на каком язикє, но люччє на рюскам", російсько-українська війна і розпочалася.

Пам’ятаю, коли я тоді сидів зі своїм другом на продльонці, а він ставить питання вчительці: "Ви за Україну чи за Росію?". Тоді я почав сміятися, адже це питання мені здавалось настільки ж безглуздим, як і питання "що краще: рабство чи воля?" Звісно ж, коли я почув від вчительки відповідь "за Україну" це мене не здивувало. До речі, потім цей друг разом з родиною переїхали до мацкви.

Влітку 14-го ми з родиною доволі тернистим шляхом переїхали до Києва. Ми втратили наш локальний бізнес, а відповідно і статус середнього класу. І як ви гадаєте, що сталося з моїм патріотизмом у столиці України? Він почав поступово, і що найстрашніше, непомітно згасати. Настільки все було сумно в плані мого оточення, що я повернувся до російської, й не бачив у цьому нічого такого. А на українську переходив тільки тоді, коли до мене зверталися державною.

Але у 14 років, під впливом здорового глузду, мій патріотизм повернувся на місце. Я почав відчувати себе некомфортно, адже бути російськомовним патріотом України, при тому що ти прекрасно володієш українською - це дивно. І тоді я востаннє, раз і назавжди, повністю повернувся на українську.

Моя сестра, яка здійснила цей мовний перехід ще раніше, мала класний досвід: коли вона стала українськомовною, її оточення швидко, але органічно змінилася також відповідно на українськомовне. Я прагнув, щоб зі мною сталося те ж саме, але натомість, чомусь саме після мого переходу, українською остаточно заговорили хіба що мої батьки. Я довго засмучувався, що все моє оточення було російськомовним, але десь рік тому я познайомився з новими класними людьми, в колі яких я відчуваю себе дуже комфортно, і уявіть собі - у нас чисто українськомовний тусіч!

Тож підсумовуючи, не бійтеся повертатися або ж переходити на українську прямо зараз. Рано чи пізно ви неодмінно знайдете своє українськомовне оточення, адже ми все-таки в Україні живемо. І краще розмовляти ламаною українською ніж будь-якою російською, адже саме мова об'єднує українців і виокремлює нас як націю.
__
Розкажіть власну істоію про свій перехід на українську - надсилайте її в особисті @ksu_cherniaieva з хештегом #мійперехід і вона неодмінно буде опублікована на каналі. Відкрити / Коментувати

2021-02-18 10:29:01 В черговий раз гортаючи стрічку в ФБ я подумала: Як же до біса багато навколо успішних історій з хепі ендом!

Знаєте, це трохи бісить в такій кількості.

Не подумайте, що я заздрю (я взагалі не знаю, чи здатна на це відчуття), просто чому у нас прийнято говорити тільки про щасливі історії? Ось цей славнозвісний «успєшний успєх», який вже очі всім виїв.

Люди, хіба ви не робите помилок?

Хіба на вашому життєвому шляху немає 10 000 спроб, які ви чомусь так ретельно приховуєте (щоб показати в соцмережах тільки свою «робочу», більш вигідну сторону?)

Досвід - це і є наші помилки. У кожного з нас є історія, коли ми не змогли зробити щось з першого разу (перейти на українську, наприклад).

Коли на шляху до бажаної роботи отримали 25 «ні» під потенційних роботодавців.

Коли хотіли завоювати світ, але сиділи в арендованій квартирі з останніми 20 гривнями в кишені та єдиним питанням: «що робити далі?»

Хіба ці історії не загартували нас? То чому ж у нас прийнято їх стидатися? Показувати людям або хороше, або нічого?

Я якось читала інтерв‘ю з українкою, що намагалася побудувати власний бізнес у Штатах. Звісно, до цього в неї були як вдалі, так і невдалі спроби зробити це вдома. І вона зі здивуванням зізналася в матеріалі, що американські інвестори більше довіряють тим, хто вже зазнав невдач. Бо це говорить про те, що спроби вже були, і людина щось винесла зі своїх помилок.

А що у нас?

У нас орієнтація на успіх до 30, а якщо не зміг/не досягнув/не склалося - про що з тобою говорити?

А я би говорила: і про успіх, і про факапи.
І про відчуття щастя від досягнення мрії, і про відчай від краху своїх же мрій.

Одне без іншого неможливо. Бо це життя, а не вилизина вітрина магазину.

То чому б не взяти курс на чесність в соцмережах? А краще - у житті.

#я_так_бачу Відкрити / Коментувати

2021-02-15 17:17:52 Часом для того, щоб зрозуміти позицію людини, треба поставити їй всього кілька ключових питань.

Це так просто - піти в конкретику. І важко: а раптом образ цієї людини (що я собі придумав) не співпаде з моїми уявленнями про неї? А так хочеться бодай трохи пожити в реальності, яка мене цілком влаштовує...

Я днями дивилася інтерв‘ю Яніни Соколової з Вахтангом Кіпіані. Окрім всього іншого там був уривок з моноінтерв‘ю Зеленського, де той відповідає на питання про його ставлення до Бандери. От вам і лакмусовий папірець - президент почав юлити, щось казати про різне ставлення до цієї постаті в різних частинах України… І жодної конкретики. А питання було таке просте: Що САМЕ ВИ думаєте, пане президент?

Виходить, чим вище статус у людини (більша аудиторія в соцмережах/вищий рейтинг серед виборців) тим складніше їй бути чесною. Якість тут поступається кількості: страшно, що цифри та рейтинги зменшаться (я тут не тільки про президента).

Але питання в іншому: вам дійсно потрібна ця «неякісна кількість»? Якщо після того, як ви чесно висловите свою позицію, з вами залишаться менше людей - чи це можна розцінювати як програш?

Мене завжди захоплювала чесність - певний ризик, що за нею стоїть. Зрештою, людина, яка не має позиції, в очах думаючої (або тої самої - якісної аудиторії) теж програє. Бо відсутність позиції - це теж позиція.

Саме через це мені гидко дивитися інтерв‘ю деяких російських чи проросійських селебретіс. На перший погляд успішні, незалежні, багато чого досягли своєю працею. А як тільки потрапляють на територію незручних питань - огидні, слизькі, трусливі, ниці.

Найменший прояв поваги випаровується, коли бачиш страх в їх очах. А це всього тільки 1-2 питання - і все.

За це я власне й люблю жанр інтерв‘ю. Тут ніде ховатися.
Хто ти такий, якщо не маєш позиції? Які сенси транслюєш своїм прихильникам чи аудиторії, коли боїшся бути чесним із ними?

Чесність нині - майже розкіш, далеко не кожен може собі дозволити. Причому, чим вище статус людини, тим менший шанс побачити чесність.

Гівняний тренд, але правдивий.

#я_так_бачу Відкрити / Коментувати

2021-02-13 12:34:29 Доброго суботнього ранку! У нас чергова історія про перехід на українську від пана Миколи
_

Мені 36 років, я народився в родині офіцера ще радянської армії в місті Куйбишев - тепер Самара, Росія.

Відповідно, до 17-ми років жив з батьками по гарнізонах. Спочатку Казахстан, Східна Німеччина, два роки Кіровоградщина, сім - Одеса і з 2002 року проживаю у Вінниці.

До 17 років, за виключенням двох років, я проживав і навчався у виключно російськомовному середовищі.

Мої батьки з Кіровоградщини і вдома, дякувати їм, ми завжди розмовляли українською, якщо суржик Кіровоградщини можна назвати українською мовою :)

І до років 10, для мене було нормою: вдома - українська, на вулиці - російська.

Перший внутрішній супротив в мене з‘явився близько 10-11 років, після переїзду в Одесу з районного центру Кіровоградської області, де я 2 роки вільно і з задоволенням всюди розмовляв мовою.

Три моменти:
1. Коли батьки на мене та сестру «шикали» на вулиці (Французький бульвар, як зараз пам’ятаю), щоб ми голосно не розмовляли українською. Бо ж подумають , що "панаєхалі".

2. Коли старші діти з двору обізвали єб*нутою мою 5-річну сестру за те, що вона розмовляла українською - іншої дитина на той час ще не вивчила.

3. У школі я звичайно розмовляв російською, але не приховував і навіть дещо «хайпував» тим, що моя рідна мова українська. І це теж було приводом для насмішок з боку однокласників.
І в мене,10-ти річного хлопчика, засіло в голові питання: чому я не можу в країні, яка називається Україна, вільно розмовляти українською мовою, щоб не стати предметом насмішок чи «косих» поглядів.
Привіт всім «прітєсньоним»!!!

Але стерпілося, хоча в душі протест наростав. Потім я вступив в університет ім. Мечнікова, і там вишукував україномовних однокурсників і знову ж виключно з ними розмовляв українською.

Переломним був 2002 рік, коли я вступив до Вінницького медичного університету і переїхав у Вінницю. Тоді я для себе вирішив, що вже фактично в центрі України я буду розмовляти виключно рідною мовою. І щоб ви розуміли, я знову став мішенню для насмішок, тільки цього разу вже з боку студентів з Західної України, бо мою мову на той час мовою було назвати важко ;) Добрих насмішок, якщо що.

Але таки почав - з усіма без виключення, крім випадків, коли їхав до батьків в Одесу - там я знову переходив на «могучий».
Останньою крапкою став 2014 рік, коли я зрозумів, що моя, в тому числі, мовна толерантність привела ворога на нашу землю і з того часу українською я розмовляю принципово й остаточно. І в побуті, і в соціальному просторі: і в Одесі, і в Харкові (хоча в спальному районі приблизно о 23:00 було страшнувато від поглядів місцевих) і в будь-якій точці України я розмовляю мовою.

Слухаю близько 6-ти років майже виключно українську музику, виключно ліцензовану, ніякого піратства. Намагаюсь ходити на всі прем‘єри нових українських фільмів. Підписуюсь на максимальну кількість україномовних ютуб-каналів, телеграм-каналів. І намагаюсь підтримувати їх фінансово.

Ось така історія остаточного переходу на РІДНУ мову довжиною в 30 років.
__
Поділіться своє історією переходу на рідну мову - надсилайте її в особисті @ksu_cherniaieva з хештегом #мійперехід І вона скоро буде опублікувана на каналі.

Говорімо українською - пам'ятаємо, наскільки це важливо! Відкрити / Коментувати

2021-02-12 13:15:10 Напередодні Дня святого Валентина всі тільки й говорять, що про любов.

Я теж хочу розказати про одну свою любов – канал, який мене надихає.

Взагалі, треба з самого початку сказати, що я дуже суб’єктивно ставлюся до своїх об’єктів обожнювання. Якщо щось (або когось) люблю – то люблю по-справжньому. І мене дивує, як люди часом не розуміють мого захоплення – це ж очевидно! Я все життя ношу рожеві окуляри, коли мова йде про одну з моїх «любовей» – і ні, вони мені не тиснуть і не заважають.

Щось я заговорилася) Можливо, ви мене зрозумієте і без цієї довгої прелюдії.

На канал SANDSTONE я натрапила випадково – підписалася на його авторку ще в Instagram. Все почалося з того, що ця жінка обожнює Стуса (бінго!), і на сторінці закликала дивитися на нього не тільки, як на борця за Україну та одного з найвідоміших шістдесятників. Вона наголошувала: ось же його поезія – чуттєва, особлива. Не дивіться на нього, як на заасфальтований образ борця – він в першу чергу поет, чоловік, батько...

А ще авторка створила мистецький простір – postril.ua (обов’язково перейдіть і подивіться). Це те медіа в Instagram, на яке я готова ще тисячу разів підписатися. Воно наново відкрило для мене українську поезію: Симоненка, Іздрика, Катерину Калитко…

До речі, в Telegram-каналі окрім віршів багато натхнення: музики, фото, авторських дописів.

Що я вам розказую – перейдіть, і все побачите.

Надихайтеся і будьте натхненими.

Знаєте, жити з вмінням бачити та відчувати красу – не менший дар, ніж бути щиро закоханою чи закоханим.

Нехай ці дві переваги завжди будуть з вами

#український_контент Відкрити / Коментувати