Українка про українське

2021-01-28 18:29:01 Студентками ми з подругами любили ходити на моноспектаклі Михайла Мельника. Не знаю, чи широко відомий цей актор в Києві, але в Дніпрі – він зірка першої величини. Народний артист України з витонченою українською вимовою (українською вимовою в Дніпрі!) він закохав у себе буквально всіх і кожного.

Михайло Мельник створив власний Театр одного актора – маленька камерна сцена, де на кожній виставі завжди аншлаг. Квитки на його вистави варто купувати за місяць. Подивитися на майстра в грі приїздили люди з різних міст і навіть країн. Великим щастям було за тиждень до вистави знайти зайвий квиточок на додатковому стільці біля самих дверей чи… східцях у проході!

Чому ми так любили Мельника?
Думаю, вся справа в його особистості. Залишимо той факт, шо він прекрасний актор, і що до україномовних людей мене завжди тягнуло трошечки більше

Після спектаклів, коли вмикалося світло, а 10-хвилинні овації нарешті вщухали, він завжди говорив із глядачами. Він називав це «повернути глядача до тями». Бо майже кожен у залі сидів із заплаканими очима. Жінки цих сліз не соромились, а чоловіки поспіхом діставали серветки, щоб ніхто не розгледів їхні червоні носи.
Бо, зрештою, моноспектаклі Мельника завжди були важкі.

Якось, говорячи з нами, своїми глядачами, після спектаклю, він сказав: «Я досі не можу зрозуміти: чому на мене йде глядач? Адже по факту, він іде на спектакль за болем. Тобто, свідомо платить гроші за квиток, займає своє місце в залі, і дивиться на мою гру на сцені. І завжди виносить звідси стільки болі – виносить покірно й з вдячністю до мене…»

Стільки часу пройшло з мого останнього візиту в той театр, але я досі не знаю відповіді на це риторичне питання: чому ми, люди, йдемо за болем? Приймаємо цей біль, коли читаємо новини про втрати на фронті. Коли дивимося інтерв’ю з колишніми полоненими так званих «ДНР» та «ЛНР», де розповідають в деталях про катування в підвалах.

Чому ми, завідомо знаючи, що там буде боляче, йдемо на цю територію? (тільки морально, але йдемо).

У нас не бракує власних проблем. Та й можна ж відсторонитися від цього, врешті-решт. Сказати: «я аполітична людина – я не читаю новин». Або – «мене це не стосується». Можна прийняти рішення бути частково сліпим, і не бачити цю темну сторону життя.

Здоровий глузд підказує, що це не таке вже й погане рішення.

Але як бути щасливими в країні, де так багато нещасливих? Як жити в соціумі і свідомо не помічати проблем, які сьогодні тебе не стосуються, а завтра… хтозна, що буде завтра.

Я кожен день відкриваю стрічку новин. Пропускаю через себе чужу радість і чужий біль. Навіщо я це роблю?

Можливо, можна жити інакше. Робити вигляд, що війни в країні немає. Обирати позитивне мислення. І щоразу стверджувати, що «просто час зараз такий».

Якщо ви можете так – я вам по-білому заздрю.

Я обираю бути живою людиною, яка не сидить в мильній бульбашці позитивних новин і мотиваційних блогерів. Я знаю, що поряд з безпечним життям, яким я живу, є багато болю. І коли я свідомо «йду в цей біль», я насправді знаю, що мені це треба.

«Ви завжди виносите звідси стільки болі – виносите покірно і з вдячністю до мене…»

Тому що біль – невід'ємна частина життя. То давайте приймати його гідно та з вдячністю.

#я_так_бачу Відкрити / Коментувати

2021-01-27 09:46:53 Патріотизм – це, як відомо, любов до своєї країни. Можливо, вся причина виникнення срачей навколо того, як «варто» і «не варто» любити країну криється в тому, що любимо ми всі – по-різному?

Для когось любов – це красномовність. Розмови про те, як буде, і як треба. Фантастичні обіцянки щодо змін в країні, а на ділі – нічого. Слова та й по всьому.

Для когось любов – це вчинки. Ці люди стояли в іншій черзі, коли Боженька роздавав ораторські здібності. Хоча такій любові не бракує рішучості. Людям важко сказати словами через рот, «я люблю свою країну» – їм простіше перевести гроші на картку військовим волонтерам. І про це теж змовчати.

Є люди, які ніби й люблять, але перестраховуються. Знаєте, коли в парі ніби кохання, але «давай твої гроші – твої, а мої – мої». Якщо гроші позичаються – вмикається сімейна бухгалтерія. «А що? – скажуть вам люди – Сьогодні ми разом, а завтра – хтозна?» Тому й живуть «у любові», але з холодним розумом: фактично готові вже завтра емігрувати, змінювати громадянство, змінювати принципи та переконання.

Є люди, які люблять, але чомусь зраджують. Ну ось такі патологічні зрадники і все тут. З одного боку сім’я – це святе, а з іншого коханка – теж непогано. Тут мене всі знають, як патріота, а тут у мене невеличкий бізнес в РФ.

Дуже рідко зустрічається любов без домішок. Коли неможливо відповісти на питання «за що любиш?», бо єдина відповідь: «а як можна не любити?». Але і в такої любові є зворотня сторона - неможливість розгледіти мінуси там, де вони є, та вразливість до всього, що відбуваються з "об'єктом любові".

Так чи інакше – ми всі когось любимо. Душимо любов’ю або мудро надаємо свободу вибору, любимо красномовно, любимо діями або по замовченню. І постійно сперечаємось, бо ніяк не дійдемо згоди: як правильно?

Ви знаєте?

#я_так_бачу Відкрити / Коментувати

2021-01-26 12:00:20 Раз на мільйон років я повторно рекомендую вам канали. Це може означати тільки одне: такі канали мені дуже дорогі, тому – хочу ними ділитися

Варто, мабуть, почати здалеку. Я люблю авторські канали. За ними стоїть жива людина – з власною думкою, почуттями, позицією. Тобто, вся інформація, що публікується на каналі, – пропущена через себе.

У наш час, коли так багато штучного навкруги (і в людях, на жаль, теж), хочеться бачити канали з людським обличчям. Принаймні, мені дуже хочеться.

На канал Ці блядські історії я натрапила випадково. Це авторський канал жінки, яка не приховує, що традиційні уявлення про стосунки – точно не її тема. Їй не хочеться того непохитного жіночого щастя, якого прийнято бажати дівчатам дітородного віку.

Своїм прикладом вона доводить: всі ми різні.

Нормально бути різними.

Для когось не виходити заміж, не мати єдиного статевого партнера, не народжувати дітей – це теж норма. Хоча дивно, що в 2021 році не всі це нормально сприймають – але це вже тема окремого допису.

Авторка пише про любов до себе, стереотипи, які заважають жити (як жінкам, так і чоловікам), власні інтимні пригоди та робить крути огляди секс-іграшок. А ще вона не боїться бути емоційною: часом – зухвалою, часом – безпорадною, але завжди чесною. Мене, власне, ця чесність завжди підкупає в блогерах.

І що для мене ще важливо – вона так само топить за українську Відоме гасло «Українська – це сексуально!» у неї на каналі набуває нового значення

Одним словом, сильно рекомендую
Ви знаєте, що робити.

#український_контент Відкрити / Коментувати

2021-01-24 11:26:00 Знаю, що неділя - не час для серйозних текстів.
Проте питання мови досі в трендах новин (що мене особливо дуже тішить).

Коли я тільки перейшла на українську, написала цей текст для The Devochki. Днями, вони опублікували його повторно у своєму Facebook.

Тут я тільки 2 місяці україномовна (текст від жовтня, 2019-го).
Я часто прошу вас надсилати свої історії переходу - ось моя власна історія.

Приємного читання та доброго ранку по країні

#мійперехід
#ксеня_про_мову Відкрити / Коментувати

2021-01-21 10:20:46 Хорошими україномовними каналами варто ділитися

Якщо серед вас, друзі, є фанати українського футболу - це для вас

Правий інсайд - це спортивно-патріотичний оглядач, повністю присвячений футбольній тематиці. А ще - це канал моїх хороших друзів та ідейних побратимів Тому, поганого не порекомендую).

Слідкуйте за новинами та говоріть українською
І легкого вам дня

#український_контент Відкрити / Коментувати