Українка про українське

2021-02-10 10:14:28 Про «жорстокість» і падіння власних авторитетів.

Я на каналі багато пишу про українізацію, і про те, як важливо бути в правильному оточенні. Взагалі, тема оточення важлива й без акценту на мову. Як відомо, п’ятеро найближчих нам людей і чинять на нас найбільший вплив. Ось чому так важливо обирати друзів, розставляти кордони та не боятися бути жорстокими в очах оточуючих.

Жорстокими – тільки в очах окремих людей. Що я маю на увазі?

Мені здебільшого сильно пощастило з оточенням. Не скажу, що філігранно його формувала. Просто протягом життя деякі люди «відпали» самостійно, деякі – перейшли з розділу «друзі» у розділ «приятелі». Ні з ким я не залишилась у статусі ворогів – ми мило привітаємось при зустрічі і все таке, але не більше.

Але є ще один тип стосунків, який є в кожного з нас. Це так звані авторитети. Люди, які колись мали на вас вплив: формували у вас певні якості або ж взагалі – сильно допомогли у скрутний момент.

Також це можуть бути родичі (їх ми точно не обираємо). Перша вчителька (яка за звичкою може похвалити вас або відчитати при зустрічі. І нічого, що вам уже 30 – для вчительки ви завжди «малеееенький розбишака»).

Зауважу: часто ми переростаємо цих авторитетів. Це не добре і не погано. Просто - це трапляється.

Час минає, люди змінюються. Якщо ваш колишній «авторитет» за звичкою сприймає вас як «розбишаку, що говорити нормально не вмів» чи нагадує вам при кожній можливості «та я пам’ятаю, як ти під стіл ходив пішки!» – це не зовсім про вияв турботи чи ніжності.
Це трохи про маніпуляцію, вам не здається?

І саме в цій ситуації варто ввімкнути розум і зруйнувати маніпуляцію. Зізнатися: «Так, ви для мене багато зробити в свій час. Я вам за це вдячний. Але давайте начистоту – мені вже не 5, 10 і навіть не 20 років. Можливо, пора перестати бачити в мені несформовану особистість, на яку ви мали вплив?»

А далі – є два сценарії розвитку ваших стосунків.

Перший – коли колишні авторитети вас почують і зрозуміють (він настільки рідкісний, що його варто заносити в «Червону книгу» – але він існує, повірте).

Другий – більш поширений. Вас не зрозуміють і звинуватять у жорстокості. Батьки скажуть, що через вас «ночей не досипали». Вчителі, що «це я зробила з тебе освічену людину!». Люди, що в свій час взяли під своє крило: «та без мене ти б ніколи не став тим, ким був!».

Боляче усвідомлювати, що пташеня виросло і може існувати без їхніх порад. Бо хочеться все життя когось «направляти у вірне русло». Але такі авторитети ніколи не питають: «Тобі потрібна порада?» чи «Хочеш скажу, як я це бачу?».

Натомість, вони повсякчас роздають вам поради, повчають і критикують.

А ви про це – не просили.

У моєму оточенні (не фізично, але все ж) є єдина людина, яка мене, теперішню, не сприймає. Критикує мою українську. Каже, що занадто захопилася політикою. Кожна наша розмова починається з буденного, а закінчується словами «Это же не твой язык, почему не говорить на русском?»

На цьому моменті я кажу, що це взагалі-то тільки моя справа або жаліюся на проблеми зі звуком в телефоні/брак часу/задачки, які от щойно прилетіли по роботі.

Бувало – кидала слухавку. І ні – на тому кінці мене не зрозуміли.

Бо як це так – змінилася на свій розсуд!

А справа в тому, що ми всі вже давно дорослі. І дозвіл нам не потрібен. І життя у нас одне.

Можна все життя чекати на переїзд до україномовного регіону («там вже легше буде заговорити українською»). Або на схвалення від близьких («а якщо чоловік/батьки/друзі не зрозуміють?»).

А можна взяти відповідальність за свої вчинки на себе та перейти на українську всупереч обставинам.

Головне, що ви маєте знати: ваші – залишуться з вами.

І російськомовні теж залишаться.

Всі вони вас підтримують, періодично хвалитимуть і (ніколи!) не критикуватимуть ваші рішення.
Бо це в першу чергу – ваші рішення.

І наостанок: не треба пояснювати – чому ви перейшли на українську. У відповідь на таке скажіть російськомовним приятелям: «Бо мені вистачило сили духу».

Нехай продовження цього речення ваш опонент самостійно допише в своїй голові.

#ксеня_про_мову Відкрити / Коментувати

2021-02-06 10:58:26 Але моя історія демонструє те, що деколи навіть людям, які розмовляли більшу частину життя українською і жили в середовищі української мови, залізає в голову всіляке лайно по типу комплексу меншовартості, і їм теж потрібна українізація (або швидше дерусифікація).

Наостанок, хочу сказати, що мене дуже надихають історії людей, що перейшли/переходять на українську. На душі стає так тепло-тепло. Тому рада побажати усім наснаги в переході.

Впевнена, що все вийде, головне - це ваше бажання. І оточіть себе українською якнайбільше.
__
Поділіться своєю історію переходу на українську - надсилайте її в особисті @ksu_cherniaieva з хештегом #мійперехід і згодом вона буде опублікована на каналі.

Будьмо свідомими - українська має звучати по всій країні, незалежно від регіону Відкрити / Коментувати

2021-02-06 10:53:41 Доброго суботнього ранку! У нас на черзі історія пані Алі про перехід на українську
__
У мене не типова історія про зросійщине місто і момент, коли я зацікавилася українською. Ну, майже.

Мабуть, варто почати з дитинства. Коли я була малечею, моя сім'я жила у Харкові, і, відповідно, говорили зі мною російською. Згодом ми переїхали до Франківська, а маленька я зосталася російськомовною.

Через деякий час батьки зрозуміли, що без української мені буде дуже важко, тим більше в школі, де все буде українською і самі перейшли на неї, щоб мені було легше. Тому приблизно з 5-6 років я говорила українською. Але це лише початок.

Я цікавилася російською мовою у батьків (чи то через те, що у нас родичі є в РФ, чи то через те, що вважала чимось надзвичайним те, що я знаю російську з малечку, живучи в Україні). А в середній школі почалась зароджуватися відраза до усього українського.

Вважаю, що цьому добряче посприяла моя класна керівниця - вчителька укр мови та літератури. Усі відомі українці та й сама мова були в її розумінні "святими", все сприймалося чимось архаїчним, неживим та не таким, як у "нормальних" культурах. До того ж до мене вона ставилася жахливо.

Під час Майдану все загострилося. Я перебувала в патріотичному оточені, але батьки були виключенням (на той момент). В перші ж дні протестів я почула від них який добрий Яник та як усі ці студенти того не розуміють. На противагу цьому класна керівниця активно підтримувала Майдан. Думаю, зрозуміло, чию позицію зайняла 12-річна дівчинка.

Потім було вк і вливання в рос простір. Я ніби й не бачила нічого відверто українофобського, але воно все рівно захоплювало мої думки (хоча б відсутністю будь-чого українського - крім території проживання деяких моїх друзів - на цих просторах, що викликало думку, що українське недостатньо "величне" і "потрібне", на відміну від російського).

Я мріяла забратися якнайдалі від українізованого міста. Так і обирала потім університети для вступу.

Їдучи в Харків, я раділа, що буду жити серед російської і розмовляти нею. Перший час так і було. А потім...

Складно сказати, що сталося потім - можливо, переросла. Але в публічному просторі я почала говорити виключно українською, а в приватній розмові - залежно від того, якою мовою розмовляв співрозмовник (переважно, звісно ж, була російська).

Так продовжувалося тривалий час. Від російськомовних друзів чула необразливі жартики про те, що я сказала якось не так (наприклад ВІЛ заміть ВІЧ), а від українськомовних - нерозуміння чому я скачу з мови на мову.

Кардинально все змінилося з початком карантину. Соціальні мережі почали займати набагато більше часу в житті. В тик-тоці, де я тоді активно сиділа, почали з'являтися відео українською. Список моїх підписок на українські канали зростав в геометричній прогресії (та й нові почали активно з'являтися).

В один момент, я зрозуміла, що мені набридло перестрибувати з мови на мову. Особливо, знаходячись майже в повністю українському просторі (я була в ІФ на той момент). А тим більше накатило нерозуміння: чому я мушу в Україні підлаштовуватися під людей, які знають українську, але просто не використовують її?

Почала використовувати українську в переписках, дивитися фільми в українській озвучці. Цікавитися взагалі українським: музикою, фільмами, культурою тощо. Боялася, що по поверненню в Харків знову буду переходити на російську.

Спочатку було важко, не виходило одразу підбирати відповідники в розмові з російськомовними, але згодом я призвичаїлась. Це виявилося легше, ніж очікувалося. Я боялася реакції друзів, але більшість поставилася майже з байдужістю до такого, а найближча подруга сказала: "я очень уважаю твой выбор полностью перейти на украинский". Після цього мені стало набагато легше.

Знаю, мені було не так тяжко, як людям, що жили в зросійщених містах, говорячи ціле життя тільки російською. Живучи в ІФ та ненавидячи все українське я потрохи українізувалася, мені здається. Якби це не звучало.


#мійперехід Відкрити / Коментувати

2021-02-05 12:19:47 На дев’ятому місяці існування каналу я вирішила, що не погано було б краще знати свою аудиторію

Але вважаю, краще пізно, ніж ніколи.

Зазвичай, я говорю з вами у своїх дописах. Сьогодні хочу попросити вас поговорити зі мною. Це займе кілька хвилин, але допоможе мені краще розуміти ваші зацікавленість, цінності та орієнтири.

Отже, прошу відповісти в коментарях на наступні питання:
____
З якого ви міста і скільки вам років?
Як дізналися про канал? Скільки вже за ним стежите?
Чому підписані на канал? Чим він вам подобається?
Які рубрики або історії є вашими улюбленими?
Висвітлення яких тем вам не вистачає на каналі?
Який спосіб популяризації української вважаєте найбільш ефективним?
__
Знаю, що ви не аудиторія – ви мої однодумці.

Тішуся, що маю змогу писати для вас і бути почутою.

Радію, що маю честь бути мотиватором для україномовних і поки русифікованих українців.

Дякую! Відкрити / Коментувати

2021-02-04 20:29:47 ​​Тут ваша авторка дала невеличкий коментар про те, як перейшла на українську

І тут я подумала, що давно не було на каналі історій про #мійперехід - ви так не вважаєте?

Все просто.

Ви надсилаєте мені в особисті @ksu_cherniaieva історію про свій перехід з російської на українську.

Я - публікую його на каналі.

Інші - читають, і собі думають: "Чого я досі розмовляю російською? "

Надолужимо? Відкрити / Коментувати

2021-02-03 10:04:58 Всі жалілися на мерзенний 2020-й. А ви подумали про ватних українців?

2021-й тільки почався, а вже таке несеться!

Спочатку придумали якийсь «закон про мову», який "заборонив рускоговорящім" говорити рідною російською мовою в Україні (внєзапно).

А зараз ще й позакривали улюблені канали.

А далі що? Скажуть, що Росія нам ворог?

Біда-бідося…

#горе_політологиня Відкрити / Коментувати

2021-02-02 09:46:10 Привіт, друже!

Кожен місяць я нагадую, що ввела донат на канал. Тепер ти можеш підтримати свою авторку гривнею – якщо хочеш сказати «дякую!», поділяєш мої погляди чи просто любиш читати мої дописи.

Картка для донату незмінна:

5375 4141 0405 7210

Нагадую, що сума донату – не важлива. Це може бути 50/100/200 чи 300 грн – на твій розгляд.

Так виходить, що отримані кошти витрачаються на розвиток цього ж каналу. Мені хочеться (не прийміть за марнославство), щоб ще більше людей про нього дізналися (хоча, може так і виглядає марнославство ).

Якщо в цьому році ще хтось із підписників перейде на українську – вважатиму, що принаймні троооошечки доклала до цього зусиль.

Це моя основна мета, як авторки каналу. Відкрити / Коментувати

2021-02-01 18:04:53 Коли я перейшла на українську, то не стала говорити, що інші українці гірші за мене (бо всі ми різні, а я відповідаю тільки за свій вибір).

Але й не стала мовчати, коли розуміла, що ситуація навколо мене не влаштовує.

Знову таки – я не буддійський монах. Я маю звичку приймати близько до серця, дивлюся на події та оцінюю поведінку людей дуже суб'єктивно.

Все написане тут, я пропускає через себе. Якщо це критика – це моя критика. Якщо це схвалення – це моє щире схвалення.

А щодо тих descansos, які в мене були – я ще не навчилася їх благославляти, як вчить психологиня.

Але я пам’ятаю всі свої гріхи. Це теж була я. Зараз – я інша. І це нормально.

Нормально – якщо ви визнали ці гріхи.
Нормально – якщо нині ви чесні з людьми та (передусім!) з собою.
Нормально – якщо ви відчуваєте сором за себе колишнього/колишню.

Не нормально – коли ваші «білі хрести» («місця, які годиться пам’ятати і благословляти») замазані або підчищені, щоб сховати їх від чужих очей.

Але, як переконати себе (без визнання цих смертей і перероджень), що нічого не було?
Особисто я не знаю.

Я за зміни. Але я також - за визнання. Перше без другого - це фальш.

І так - це тисячі разів не соромно. Це сила, а не слабкість.

Я говорю українською і популяризую перехід русифікованих українців на державну.

І в той же час - я в минулому русифікована, яка вважала українську мовою шкіл та держустанов (у кращому випадку) та неграмотних селюків (у гіршому).

Я - та сама. І водночас я - зовсім інша.

А як щодо ваших descansos?

#я_так_бачу Відкрити / Коментувати

2021-02-01 18:02:14 Про життєві етапи, маленькі смерті та зміну орієнтирів.

Минулого року я прочитала книгу психологині Клариси Пінколи Естес – «Жінки, що біжать з вовками». Книга в шикарному українському перекладі Наталії Валевської змусила замислитися над багатьма речами (не перетворюватиму допис на рецензію, просто повірте мені на слово, або самі прочитайте).

Чому я згадала про неї зараз? Днями випадково натрапила на блокнот з виписаними цитатами звідти, і одна з них особливо відгукнулася:

«Зробити descansos означає озирнутися на своє життя і відзначити, де в ньому сталися маленькі смерті та великі смерті».

Тут варто трохи пояснити.

Слово descansos з іспанської дослівно означає "перерви". По факту ж – це такі символи смерті.

В іспаномовних країнах або регіонах можна побачити білі хрестики, які малюють крейдою на узбіччях доріг або на камінні. Поруч можуть лежати квіти або бути написані імена. Побачивши ці хрестики, подорожні розуміють – це місця вічного спочинку, descansos. Можливо, тут колись сталася бійка, аварія, хтось помер від теплового удару тощо.

Варто розуміти – ці місця не страшні. В Мексиці, наприклад, ставлення до смерті взагалі трохи інакше. Дивакувате, як для нас, українців, – але цікаве (згадайте їхнє популярне свято – День мертвих).

Чому психологиня взагалі згадала про ці descansos? Як виявилось, вона активно використовує цей метод в своїй практиці – в переносному значенні, звісно. Робить цілі життєві карти таких descansos своїм пацієнтам, щоб ті змогли зрозуміти, де пережили цю смерть, і відпустити себе колишніх.

Ключове тут - зрозуміти та відпустити.

Як пише авторка в книзі «…ще до двадцятилітнього віку жінка вмирає тисячу разів».

Отже, смерті протягом життя неминучі?

Що, як розділити все своє життя на етапи: тут я школярка, тут студентка, тут вперше закохалася, тут отримала першу зарплату… Впевнена, таких етапів у кожного з нас чимало. Ми навіть не помічаємо, як перероджуємось: стаємо батьками, прабатьками, емігруємо, робимо боляче ще донедавна коханій людині та руйнуємо стосунки/родину і по факту – себе колишнього чи колишню.

Ми не любимо дивитися на свої старі фото, бо ці постаті нам чужі.

«Як я могла так вдягатися?»
«Як могла дружити з цими людьми?»
«Чим я думала, коли зустрічалася з ним?»

Ми засуджуємо себе за відсутність досвіду, не розуміючи, що досвід – питання часу.

Не любимо себе за помилки, не розуміючи, що без тих помилок не було б нас теперішніх.

Ми тисячу разів переродилися та померли, на нашому життєвому шляху повно таких descansos – білих хрестів на дорозі. Ми радіємо, коли розуміємо, що змінилися. І нам соромно, коли хтось нагадую нам тих, колишніх нас.

Умовно кажучи, ми давно їх поховали – нам ріжуть очі ці люди з дивними зачісками та дурними переконаннями.
Хоча, повторюся: не було б цих смертей і перероджень – не було б нас.

«Де хрести? Де ті місця, які годиться пам’ятати і благославляти?» – пише авторка в своїй книзі.

«Пам’ятати і благославляти».

Не соромитися, а визнавати. Бути чесною з іншими, а передусім – з собою.

Знаєте, який один із найбільших моїх descansos (серед тисячі інших)? Я колись вважала україномовних людей селюками.
От, я це написала, а значить – визнала. Звісно, я не казала це нікому в обличчя, але цей стереотип жив зі мною довго. Хоч я сама родом із невеликого смт, але я часто зауважувала, що це не село. Та й україномовних людей там треба було «днем с огнем», як то кажуть, шукати.

Отже, сформувався стереотип. Я чомусь собі придумала, що я, російськомовна, вища за тих, хто не може нарешті нормально вивчити російську (без суржику та без переходу нишком на українську, коли телефонують батьки).

Дивно і страшно водночас це усвідомлювати. Усвідомлювати мені, теперішній.

Чи соромно мені за це? Так. Чи померла вже та людина в мені, яка так вважала? Давно.

І якщо колись вам захочеться знайти ще якийсь мій гріх – ви легко його знайдете. Я тут нікого не вчу жити, але наразі розумію: з кожним роком мені все легше жити тільки від того, що я стаю чесніша з собою. Що я, не боючись власних смертей, розставила ті descansos на своїй карті життя.


#я_так_бачу Відкрити / Коментувати

2021-01-29 11:18:12 От мені цікаво.

Люди, яким не вгодив новий правопис – вони знають, що ніхто їх не катував би, якщо вони скажуть «ефір», а не «етер»? Бо щось так багато україномовних людей радіє зараз у форматі «ну слава богу, хоч не треба тепер ото кривити язика з тими «проєктами» та «членкинями»!

Серйозно? А типу до цього ви саме так і казали?

Я якось вже писала про спроби законсервувати мову, що їй тільки шкодить, бо ніяк мову не збагачує та не розвиває. І якщо вже казати відверто: новий український правопис 2019 року – ніякий не новий. Просто те покоління, яке ще користувалося ним – вже померло… А нове, що прийшло йому на зміну, вивчало українську, що більш наближена до російської (сьогоднішню версію нашої мови).

То в чому претензія? Говоріть – як хочете.

Тільки ви певні, що повернення до зросійщеної версії української – це хороша ідея?

#ксеня_про_мову Відкрити / Коментувати