Дівочий Двіж

2021-01-14 00:16:29 Я замахалася

Деколи немає нічого кращого, ніж заскучити. Буває, бачиш одну і ту саму людину щодня – і так тішишся, допоки воно не починає набридати. Тоді кльово не бачитися якийсь час, щоб скучити і освіжити почуття. У мене отак вийшло із цим двіжем) Маю надію, ви теж скучили)

А про що, власне, писати? Тіндер мені став нецікавий, прям відкриваю додаток і аж противно. Зараз я завмерла у періоді пекельної невизначеності, коли непонятно: це вже стосунки чи ще ні? Ось у такому стані я перебуваю останні кілька місяців, де кожного дня все більше й більше доказів, що щось все-таки буде, але впевненості досі немає.

Останні два роки мені не хотілося жодних стосунків чи визначень, мені хотілося експериментів, двіжу і побачень. У житті з’являлося чимало хороших хлопців. Але з ними я не хотіла жодних стосунків. Воно, знаєте, усе наче прикольно, але не то. Проте одного раз трапився хлопець, на якого серденько зреагувало “хочу”. І оскільки ставки високі, а ми обоє травмовані невдалим досвідом попередніх стосунків (а хто ні?), справи просуваються ду-у-уже повільно, хоч і вектор наче спільний. І, розумієте, ще й разом тусити так ахуєнно, кожної зустрічі не можемо наговоритися і взагалі не хочеться прощатися...

Ось так, не хотіла стосунків, а тоді захотіла. Агов! Ви, люди, які у стосунках? Як ви їх створюєте? Це взагалі реально? Я сумую за своїми 16 роками, коли було достатньо випити щось слабоалкогольне з друзями і якийсь хлопець казав: “Давай зустрічатися?”. Тоді все було значно простіше. А з віком зростають вимоги. І до стосунків люди ставляться, наче це татуювання на все життя: ніби й хочеш, але якось не зараз. Чи це тільки в моєму оточенні так?

Я дуже втомилася у цій невагомості. Ми наче і проговорюємо, що все взаємно, але от остаточного рішення досі не прийняли. То він вагається, то вже я вагаюся, чи игра стоит свеч. Іноді руки опускаються, хочеться кричати: “та іди вже нахуй!”. А потім знову з’являється розуміння, що все покаже тільки час і наразі я нічого не втрачаю, бо стосунки-чи-не-стосунки, але разом реально та-а-а-ак кльово…

Я замахалася, короче. Все, як на тій картинці:
– Ми трахаємся?
– Трахаємся.
– Я тобі подобаюся?
– Подобаєшся.
– То це стосунки?
– Не все так просто. Відкрити / Коментувати

2020-12-01 23:46:00 Рубрика: улюблені мудаки Тіндера

Короче, випадає пара у тіндері. Наче норм чувак – йому за 30. Привіт – Привіт. А вже на третьому повідомленні починається якась дічь. Питає:

– А у тебе дітей немає часом?

Я здивувалася. Які діти, чувак? З чого ти це взяв?

– Ну не знаю, тобі 25…

Піздец, блять, логіка! Діти можуть бути і у 17, і у 29, а у декого лише після 40. Судити про наявність дітей за віком – ярий дибілізм.

Я теж можу користуватись такою логікою:

– Слухай, а у тебе часом немає геморою?
– З чого ти взяла???
– Ну не знаю, тобі 31…

Після запитання про дітей я вже завелася і спробувала хоча б вловити хід його думок:

– …Це останнє, чого б я хотіла у житті – виховувати дитину сама, без батька.
– А ти не думаєш, що якийсь чоловік може кинути тебе одну з дитиною?
– А чого, навіть гіпотетично, чоловік має кидати мене одну з дитиною?
– Ну не знаю… Може ти самозакохана егоїстка?

Блять, я хуєю від його логіки. На цьому мені вистачило піздеца і пару я видалила. Хоча ще хвилин 15 дивилася на себе у дзеркало з охуївшим поглядом. Як взагалі мені тепер жити, знаючи, що десь вулицями мого міста швендяють і такі кончені далбайоби?

Якщо жінка – самозакохана егоїстка, то її можна кидати одну з дитиною! Так, де мій дробовик?

Зате – хехе – тепер я знаю, що він думає про свою колишню. Відкрити / Коментувати

2020-11-30 00:37:49 Хроніки тіндер-здибанок і реального життя

Це вперше я перетнула межу і пішла на здибанку із тіндер-метчом з категорії 35+. Зустріч виявилася дуже приємною – у нас знайшлося чимало спільного, ми душевно поговорили за кавою і непогано прогулялися у центрі.

Однак 35-річні – це завжди 35-річні. У них на грудях багато волосся, вони вже такі дещо втомлені від життя і скоріше виберуть провести вихідні вдома біля котів, аніж десь подвіжувати. А побачення завершать до опівночі, щоб ще виспатися, бо завтра – робота. Ну, може такі не всі 35-річні. Але я попала саме на такого.

Ми попрощалися неподалік від мого будинку. Він нічого не приховував і безцеремонно підсумував, що гарно провів час і що я кльова і сексі. І поки його задоволена гарним вечором фігура зникала за поворотом, я подумала: "а нащо мені такого старого, якщо можу мати молодого?"

– Алло, привіт. Що робиш?
– Вдома, та ніби нічого такого. А що?
– Забігай до мене, потусим.
– Ти звернулася куди треба. За 15 хвилин буду.

Ввечері на побаченні з одним, а засинаю у обіймах іншого – і жодного тупого волосся на грудях! Мама каже, що я офігіла взагалі. Але як там було у тій серії "секс і місто"? Доки хтось не скаже "я тебе люблю", я лише вільнонайманий агент. Відкрити / Коментувати

2020-11-22 17:38:10 Якщо любити занадто сильно

Через певні причини (здебільшого пов’язані з вихованням), чимало дівчат люблять занадто любити. Свого часу я теж попалася на цей гачок. Навколо ж стільки романтичних історій, любов культивують, а фільми часто закінчуються хепіендами, де головної герої чи то знаходять одне одного під дощем, чи то одружуються – наче потім їх чекає лише балдьож. І ніяких "хто сьогодні митиме посуд?" і "ця твоя вонюча футболка мене бісить!".

Кажуть, любити – класно. Воно то так. Але реальність у тому, що між закоханими теж виникають суперечки, пари розпадаються і після 7 років спільного життя, а шлюби часто закінчуються розлученнями. І якщо любиш сильно-сильно і склала, так би мовити, усі свої яйця в один кошик, то неминуче розчарування у партнері може стати справжньою драмою.

Віддати всю себе іншій людині. Звучить благородно. Любити до мурашок, до кожної клітинки тіла. Віддати усе, щоб людина (на твою думку) була щасливою – свій час, свою турботу, свої зусилля, своє здоров’я, свою енергію, останню одежину і останню копійку. І почуватися щасливою від того, наскільки сильно любиш. Жити з цієї любові. Чи це оцінять? А якщо любов раптом у тебе заберуть, здається, наче життя закінчилося.

Сильна любов замилює очі. Ти любиш-любиш, а потім – бац – а поруч з тобою тиран/алкоголік/чи уже взагалі нікого. Що ж тоді ти нам тут порадиш? Не любити? Ну чому ж. Любити. Але мені більше подобається любити дозовано. Зараз я скоріше бачу любов як вибір, здатність, емоцію, певну нагороду.

Раніше я теж любила дуже-дуже сильно, мені подобалося розчинятися у любові. А коли виникли суперечки і з’явилися об’єктивні причини завершити стосунки, моя сильна любов стала для мене сильним болем. Тож тепер я не дозволяю собі закохуватися передчасно і любити занадто, бо це дорого коштує психіці.

Моя любов залишилася такою ж щирою і такою ж сильною. Але відтепер вона ще й дозована і контрольована. Вона набула форми і стала чимось – що належить мені і що може легко зникнути, якщо людина здасться мені негідною моєї любові. Не турбуєшся про мене, не підтримуєш, коли мені це необхідно, не поважаєш мене як особистість? Ооооп – і я свою любов взяла назад. Вибачай, як вже є. Така реальність життя.

Любов як дар – мені не шкода, я її легко дарую, а інколи нею як світлофором маячу подорожнім автівкам. Ставлю ставку на любов: інколи це виграш, частіше програш. Любов – дуже приємна частина мене. Але віддавати її цілком і повністю я не збираюся більше нікому, щоб не вичерпати найважливіше – резерв любові до себе. Відкрити / Коментувати

2020-11-20 22:54:40 Про магію першого поцілунку

(офтоп: вибачте, що я пропала – буває в житті і таке. але з нагоди повернення у вечір п’ятниці тримайте щось смачнюще, що я спромоглась вам написати)

Пам’ятаю я свій перший поцілунок. Тоді мені нічого не сподобалося, зуби заважали, було мокро і некомфортно. Але з роками я втягнулася у цей двіж.

З поміж усього різного, є ахуєнна мить напруги перед першим поцілунком. Я відчуваю це так:

І от настає цей момент. Є ти і є він. І тобі щось наче здається, ти наче вловлюєш якийсь натяк. Це здається чи ні? Він подивиться тобі в очі якимось таким поглядом дивним, а потім відведе погляд. І ти думаєш: це натяк чи ні? Атмосфера навколо загущується. Не чутно сторонніх звуків – ви наче захищені невидимим куполом. Ти все сама розумієш. І він все сам розуміє. Ніхто нікому нічого не сказав, а свідомість уже все знає. У момент напруження у роті з’являється забагато слини. Ти ковтаєш її і – о боже – цей звук, мабуть, уже почули на сусідній вулиці. Секунди розтягуються у години. І раптом ваші погляди знову пересікаються. І тут вже слова зайві, бо все очевидно. Якось несвідомо ви стаєте все ближче одне до одного. Напруження наростає до накалу. І в якусь секунду починаєш думати: чорт, я так давно не цілувалася, мабуть, і забула, як це робиться. Але відступати вже нікуди, губи зустрічаються, здається, як титанік об кригу, спочатку дуже невпевнено. І думаєш: ого, нові губи, не схоже на те, що я знала раніше, прикольно. Давай повільно, ми нікуди не спішимо, ми просто вивчаємо цю терра інкогніто. А потім сміливість знаходиться нізвідки і ви цілуєтесь вже по справжньому, – і фууух, нічого я не забула, там у роті все доообре пам’ятає, як це робиться) – нормально так, огооо, нічособі що коїться, чекай не спіши, ну куди ти?? Хоча мені подобається, я бачу наміри у тебе серйозні, темп збавляти не варто, я наполягаю на цьому, ну ладно, ти напросився, я включаюся наповну, ти зараз пожалієш, що запалив цей вогонь. Відкрити / Коментувати