2021-03-18 13:21:17
Завжди замало: уривок з книги про залежність, з досвіду та нейронауки У видавництві Yakaboo Publishing вийшла книжка «Завжди замало». Її написала Джудіт Ґрізел — професорка психології та експертка з поведінкової нейрології, яка пізнала на собі силу наркотичної залежності на поборола її. Вона пише, що жодна взаємодія з нейроактивними речовинами не минає безслідно для нашого мозку, а при повторюваному надуживанні негативні наслідки швидко переважають приємний первинний ефект.
Публікуємо уривок з книжки про її взаємовідносини з психоделіками вже після того, як вона поборола наркотичну залежність:
Коли я почала розуміти, що моя схильність до постійного вживання наркотиків у товаристві якимось чином залежить від будови моєї нервової системи, то впала в розпач, однак думка, що я ніколи не зможу вживати жодних наркотиків, була набагато важчою. Проте іншого виходу не було.
Алкоголь був для мене чимось природним, як кисень, я насолоджувалася ним, але особливо не переймалась. Мій емоційний зв'язок із більшістю інших субстанцій був «агностичним», а коли я спожила останню доріжку коксу, то мріяла навіть, щоб більше ніколи не бачити цього паскудства.
Воднораз мої стосунки з марихуаною та психоделіками були переповнені глибоких почуттів. Через те що більше не можу забити косячка, я сумувала багато років, однак те, що більше не подамся в «кислотні мандри», навіть уявити було важко. Мені запропонували філософію «думай лише про сьогоднішній день», і я змогла застосувати її до більшості субстанцій, навіть марихуани, оскільки зрозуміла, що на самому дні мого куріння лежить бажання прикрасити нудне життя. Однак назавжди утримуватись від психоделіків — нищівний удар. Насправді глибоко в душі я притримуюсь думки, що за особливих оказій зможу закинутись кислотою, добре розуміючи, що ЛСД сам собою перетворить будь-яку ситуацію на особливу.
З надією на психоделіки я так і не розпрощалась. Кілька років тому, чиста та твереза протягом десятиліть, я поділилася своєю фантазією з колом близьких друзів. Оскільки вони здебільшого не особливо знайомі з нейронаукою, я почала з детального обґрунтування, чим цей клас речовин відрізняється від інших і чому насправді їх не потрібно вважати такими, що призводять до залежності. Ці речовини не зумовлюють вивільнення дофаміну в прилеглому ядрі, тож тварини не прагнуть їх спожити. Їх не можна вживати компульсивно, тому що їм властиве надзвичайно швидке та сильне звикання, що перешкоджає регулярному вживанню. Немає і крихти доказів розвитку залежності чи переконливих свідчень про шкоду для більшості людей.
А завершила я, здавалося б, твердим аргументом, що коротке занурення в потік може бути саме тим, що могло б виштовхнути мене з кількарічного психічного затору. Друзі лише посміялись, а я з дитячим розчаруванням та злістю на їхню неспроможність оцінити мою аргументацію зрозуміла, що мої плани — принаймні в момент їх виголошення — реалізувати ще не можна.
Світло в кінці тунелю середнього віку мені вже видно, і я зараз я в кращому місці, ніж тоді, коли отак поговорила з друзями. Станом на тепер я приймаю ту саму стратегію, що й стосовно більшості наркотиків: нічого не вживаю від 1986 року та дверей остаточно не зачинила. Частково тому, що прийняття правил, що регламентують поведінку, — не найкращий підхід у моєму випадку. І частково тому, що я визнаю: психоделіки принесли мені користь. Але в разі повторення ефект слабшав. Психоделіки залишили мені світло, яким осяюували все те, що повсякчас доступне, але зазвичай якось затьмарюється. Трохи зрозумівши моє місце в Космосі (нескінченно мале! величне!) і сам Космос (повний усього! величний!), я відчуваю, що не варто раз за разом повертатися до соски. Уже це свідчить про неузалежнювальний характер цих речовин, бо насичення користю речовини ніколи не зупиняло мене від повторного її вживання.
1.1K views10:21
I
