in book we trust

2021-03-12 18:08:27 ​Як селфі змінює світовий порядок: уривок з книги «Візуальна культура»

У видавництві ArtHuss вийшла книга «Візуальна культура» Алексіса Бойлена. Він пише про те, як зорієнтуватися в складних і заплутаних питаннях візуальної культури. Публікуємо уривок про те, як селфі виводить видимість людей на новий рівень:

«Селфі»: ще двадцять років тому цього слова й поняття не існувало. У живописі, графіці, скульптурі й фотографії були автопортрети, коли художник міг зобразити себе так, як йому хотілося, але вони забирали багато часу, дорого коштували й з часом забракло місць, де їх пасувало показувати. Можна було, скажімо, поставити фотоапарат, налаштувати таймер і порівняно легко зробити фотографію. Однак потім плівку треба було проявити, фото роздрукувати, вставити в рамку чи якусь іншу оправу, а тоді десь повісити, зазвичай у приватному, особистому просторі. Того, хто завішував усі стіни автопортретами, вважали самозакоханим і жадібним до уваги. Такі люди викликали насмішку й жаль — просто згадайте Доріана Ґрея, Норму Десмонд чи котрусь із героїнь кіношних жартів про марнославних актрис і світських левиць.

Сучасні смартфони з камерами розв'язали проблему виготовлення фото, а соцмережі подбали про їх поширення. Одним кліком ми можемо створювати один візуальний документ за другим, фіксуючи, що ми робимо, який вигляд маємо й який хочемо мати. У 2016 році газета The Telegraph написала, що у світі щодня роблять понад мільйон селфі, а Google того ж таки року повідомив, що на платформи компанії завантажили аж 24 мільярди селфі.

Коли йдеться про популярність селфі, експерти діляться на два табори. Одні вважають селфі мало не символом апокаліпсису. Напевно, ми всі — створіння самолюбні, але критики селфі переконані, що новітні технології, які ховаються за смартфонами та фейсбуком, у стократ загострюють наше самолюбство. Вони асоціюють селфі з нарцисизмом і нігілізмом, егоїзмом і браком емпатії, що призводить також до низької самооцінки. І це ще не все: критики називають селфі «заразою», яка перестрибує від людини до людини, від екрана до екрана. Популярні журнали пишуть про різні психологічні проблеми, яких ви стараєтеся уникнути або яким, навпаки, потураєте, коли робите безкінечні селфі.

Крім того, критику спрямовано на молоде покоління: старші вважають, що молодь живе не по-справжньому, а для того, щоб наряджатися, клікати й постити. Селфі — явище масове й патологізоване — сприймається як симптом соціальних проблем: візуальне буквально заражає людину, спотворює картинку перед її очима та заважає їй побачити саму себе чи когось іншого.

Прихильники селфі теж кажуть, що ставки високі як ніколи, от тільки їм йдеться про інше. У книжці «Хештег автентичний» Сара Таскер пише, що селфі й відповідні цифрові платформи — це справжня революція бачення. «За свою історію людство чуло надто мало голосів різних людей. Жінки, небілі люди, люди з інвалідністю й багато-багато інших були невидимі». Селфі уможливлює небачену досі представницьку демократію. Таскер каже: «Ми не граємо за старими правилами й не переказуємо історії, які нам завжди розповідали». Селфі, на думку Таскер та інших, доводить потенціал нового світового порядку, в основі якого — видимість. Сучасні технології виправили несправедливість і дали змогу людям показати своє справжнє «я». Багато хто переконаний: що більше селфі, то більше розмаїття, більше демократії і більше людей, які бачать самі та яких бачать.

Обидва табори приймають як належне те, що автори селфі хочуть керувати своїм зображенням і вірять у те, що справді ним керують. На їхню думку, повторювані образи, вдалий ракурс, відповідний реквізит і правильна поза творять щось стабільне, контрольоване й справжнє. Якщо послухати і тих, і других, селфі демонструє віру майже всього людства в силу візуальної культури й в здатність кожної особи керувати своїм місцем у цій культурі. Я тут була. Я справді існую. Хто я? Що ж, ось і я! Відкрити / Коментувати

2021-03-11 16:11:59 ​Гейм-дизайнер Хідео Кодзіма напише книгу про свій творчий процес

Японський гейм-дизайнер Хідео Кодзіма (творець ігор Metal Gear Solid і Death Stranding) напише книгу про власну творчість та процес її створення.

Книга матиме назву «Творчий ген». У ній розробник відеоігор розповість про те, що його надихає та впливає на його креативний підхід. Зокрема, Кодзіма поділиться своєю пристрастю до кінематографа.

Художник, якого в індустрії вважають генієм, розкриє подробиці створення популярних ігор. Наприклад, як картини «Велика втеча» і «Втеча з Нью-Йорка» лягли в основу серії Metal Gear.

«Творчий ген» з'явиться в продажу восени 2021 року. Відкрити / Коментувати

2021-03-10 22:05:53 ​Як Томмі Гілфіґер припинив звертати увагу на думку конкурентів: уривок з автобіографії дизайнера одягу

У видавництві «Наш Формат» вийшла книжка американського дизайнера одягу Томмі Гілфіґера «Американський мрійник. Моє життя у фешн-індустрії». В якій він розповідає про те, як почав власний шлях до успіху та як це — одягати різних людей, зокрема зірок.

За словами Девіда Бекхема, Гілфіґер надихає багатьох людей, а у своїй автобіографії ще й пояснює, як бути не тільки успішним у бізнесі, але й чесним.

Публікуємо уривок про те, як дизайнер навчився не зважати на те, що про нього думають люди з дизайнерської спільноти:

Я дизайнер, націлений на комерційний результат. Хоч деякі люди вважають, що хороший дизайнер має бути величним і нематеріальним, мені не соромно за цю націленість. Та колись було соромно.

За кілька років після рекламної кампанії «Шибениця» я відчував, що дизайнерська спільнота мене геть не приймає. Ральф Лорен, Кельвін Кляйн, Перрі Елліс та інші лідери індустрії майже не розмовляли зі мною. Мене зневажали за банальні смаки й те, що я продавав одяг для кожного, а не для чоловіків з вишуканим смаком. Не такого життя я сподівався.

Я пожалівся партнерам. Сілас, Лоренс і Джоел швидко вправили мені мозок. Сілас довго розмірковував над моєю халепою. Він з молодості виробляв светри, а в бренді Ralph Lauren поєднав гарний смак з великими грошима. Він розумів мою дилему й виніс вердикт. «Прибуток — це здоровий глузд, — сказав він мені. Решта — марнославство, мішура».

Лоренс, що в усьому визнавав тільки найкраще, вирішив, що в мене не всі вдома. Бренд Tommy Hilfiger втілював доступну розкіш. «Томмі, не дурій, — заперечив Лоренс. — У нас прекрасна позиція у світі. Нащо все псувати?»

Найкраще зрозумів мене Джоел. Він тверезо зауважив: «Та яка різниця? Хіба ти хочеш тусити з цими людьми? І що таке відбудеться, якщо вони приймуть тебе? Станеш кращим дизайнером чи щасливішою людиною?»

Довго вмовляти не довелося. Після деяких сумнівів і страждань я дійшов висновку, що Джоел має рацію. Що на мене найшло? Чому я маю марнувати енергію, час і зусилля на людей, які не поважають те, що мені дороге? Чому б мені не гнути свою лінію далі, чому б не продовжувати те, що я роблю, будувати, розвивати, зміцнювати й примножувати? Так ми й вчинили. Відкрити / Коментувати

2021-03-09 15:16:15 ​Автори серіалу «Дивні дива» адаптують «Талісман» Стівена Кінга для Netflix

Стівен Спілберг і автори серіалу «Дивні дива» брати Даффер екранізують роман «Талісман» Стівена Кінга й Пітера Страуба для Netflix.

Колись Спілберг хотів екранізувати роман у форматі фільму, проте з цього в результаті нічого не вийшло. Зараз проєкт знайшов нове життя у вигляді серіалу.

Спілберг і брати Даффер виступлять продюсерами шоу, тоді як за адаптацію сюжету буде відповідати Кертіс Гуїн, який писав сценарій до тих же «Дивних див».

Сюжет роману розповідає про хлопчика Джека Сойєра, який відправляється в подорож в спробі врятувати вмираючу матір. Для цього йому й потрібен Талісман, здатний вплинути на долю світу. А точніше двох, оскільки в процесі подорожі Джек дізнається про існування фантастичного світу-близнюка Америки.

Точної дати прем'єри проєкт поки немає. Відкрити / Коментувати

2021-03-08 22:00:37 ​ ВРАЖЕННЯ UA — канал від найбільшої україномовної літературної спільноти в фейсбуці.

Там можна знайти купу цікавого: від новинок, передпродажів та акцій до обговорень і дискусій щодо літературної та довкололітературної діяльності. Інколи з гумором, інколи серйозно, але завжди доступно.

Підписуйтеся, і хай у вашій стрічці буде більше корисних та інформативних каналів: @vrajennya Відкрити / Коментувати

2021-03-05 19:00:27 ​Як працює сигналізація людини та чому люди бояться павуків більше за ДТП: уривок з книги «Інстамозок»

У видавництві «Наш Формат» вийшла книга «Інстамозок. Як екранна залежність призводить до стресів і депресії». Її написав Андерс Гансен — шведський психіатр і доктор медицини.

Він пише, що наш складний і багатогранний мозок формувався не для сучасної цифрової епохи зі смартфонами та планшетами. А розвивався в умовах, де на першому місці було виживання. Часи змінилися, а мозок лишився таким самим. У книзі автор розповідає, як мозку пристосуватися до сучасних умов та чому люди частіше скаржаться на страх перед павуками, ніж перед автівками, хоча ризик померти в ДТП в рази вищий, ніж від укусу.

Амигдала — наша пожежна сигналізація

Одного літнього дня у 2018 році я мандрував італійськими Альпами й раптом зупинився на крутому, зарослому травою схилі та скам'янів, сам не розуміючи чому. Ще менше я тямив, чому в мене раптом пришвидшився пульс. Мій друг, який ішов на кілька метрів позаду, здивовано запитав, чи зі мною все гаразд. Лише тоді я зрозумів, що сталося. На траві переді мною лежав сірий пластиковий шланг, здалеку схожий на змію. Мій мозок без свідомого контролю просканував оточення і, знайшовши «змію», запанікував так, що мені довелося зупинитися. Лише за кілька секунд я зрозумів, що це був лише пластиковий шланг.

Зараз я вже знаю, які фізіологічні реакції лежать в основі моєї поведінки. Найважливіший актор у цій драмі — та ділянка мозку, яка отримала свою назву завдяки подібності до мигдалю — мигдалеподібне тіло, або амигдала.

Вона відіграє неабияку роль у роботі пам'яті й почутті, а також допомагає нам тлумачити почуття інших людей. Але найважливіше її завдання — постійно сканувати оточення на предмет небезпеки й попередження про найменшу загрозу, воно вмикає стресову систему, тобто стресову вісь. Принцип, за яким працює амигдала, називають принципом пожежної сигналізації — краще увімкнутися зайвий раз, ніж не активуватися взагалі. Сигналізація спрацьовує швидко, але не дуже чітко. Моя амигдала помітила щось схоже на змію та негайно натиснула кнопку сигналізації — і я зупинився. Краще бути в безпеці, ніж пожалкувати.

Майже всі покоління наших пращурів жили в дуже небезпечному світі, де половина населення не переживала й десятого дня народження. В історичній перспективі принцип пожежної сигналізації був життєво важливим. Той, хто втікає від чогось схожого на лева, має більше шансів вижити, ніж той, хто не рушає з місця. Немає значення, що тобі доведеться зайвий раз побігати, якщо інакше ризикуєш вмерти. У тому, що амигдала реагує на будь-які подразники, і полягає її основні завдання.

Завжди працює

Ваша амигдала працює завжди, а не лише тоді, коли ви відчуваєте загрозу. Навіть зараз, коли читаєте цей текст, мигдалеподібне тіло сканує оточення поза зоною вашої свідомої уваги. Але ж хіба це не добре, що амигдала постійно вишукує небезпеки? Звісно, але вона реагує на що завгодно. Шум з вулиці, запізнення на ділову зустріч, неможливість вчасно закінчити презентацію або замало вподобань до вашої останньої світлини в інстаграмі. Амигдала зважає на все. Що більше навколо нас подразників, то більше в неї приводів активізуватися.

Дещо активізує мигдалеподібне тіло майже в усіх людей. До цього переліку належать змії, павуки, висота й тісні приміщення. Це дивує, бо в наші часи мало хто помирає від укусу змії чи павука, тоді як щороку у Швеції 250 осіб гине в ДТП і понад 10 000 — від наслідків куріння. Амигдала мала б реагувати на пачку цигарок чи непристебнутий ремінь безпеки, натомість вона активізується від змій, павуків і висоти.

Чому? Бо саме вони забирали життя наших пращурів протягом тисяч поколінь. З еволюційної перспективи амигдала ще не встигла пристосуватися до загрози, яку спричиняють куріння й автівки. Те, що мешканці великих міст частіше скаржаться на герпето- чи арахнофобію, ніж на страх перед автомобілями, можна просто пояснити незбігом між тим світом, для життя в кому нас пристосувала еволюція, і світом, у якому ми живемо. Відкрити / Коментувати

2021-03-04 20:33:49 ​Як «Євробачення» допомогло економічному розвитку Ірландії та культовість пива Guinness: дві історії з книжки про країну кельтів

У видавництві «Віхола» вийшла книжка мандрівника та письменника Максима Беспалова «Усе, що ви знаєте про Ірландію, — правда, але...». Він навідувався до цієї країни десятки разів, а під час пандемії написав книжку про мандри Ірландією — подорожі її пабами, скелями та музеями, а також додав до цього розмови з найрізноманітнішими місцевими мешканцями. Публікуємо два уривки з цієї книги.

Як «Євробачення» допомогло економічному розвитку Ірландії

Кінець 1980-х. Ірландія — дуже бідна країна, яку злостивці називають «хворою людиною Європи». Бідніша за неї на континенті лише Португалія, яка пережила багаторічну консервацію режиму Салазара, колоніальні війни, революцію та кілька кризових змін влади після цього. Ірландія майже не прогресує, народ масово їде на заробітки в багатші держави, чому сприяє й вікова традиція.

Ніхто не вірить, що цій країні щось урешті вдасться, бо вся його історія після отримання незалежності — суцільна криза, провал. Нам, українцям, легко таке уявити, адже ми й самі живемо в схожій державі. Це наша історія та сьогодення.

Потім настають 1990-ті. Десь на іншому краю Європи розпадається Радянський Союз, вирують югославські війни, Росія утюжить артилерією Чечню, заново створена українська держава хитається з боку в бік, обираючи між векторами свого розвитку, поки Польща чітко заявляє про інтеграцію в Європу та здійснює швидкі шокові реформи. Одні на континенті втрачають свої шанси, а інші — використовують їх на 100%.

30 квітня 1994 року в Дубліні відбувається фінал пісенного конкурсу «Євробачення», під час телетрансляції якого світ уперше бачить дещо унікальне — танцювальне шоу Riverdance. Уже за рік воно стане зірковим. Люди з усіх куточків планети почнуть вивчати ірландські танці та захоплюватися Смарагдовим островом. Автор шоу Майкл Флетлі, американець ірландського походження, стане суперзіркою.

Через десять років, у 2005-му, він створить ще одну танцювальну сенсацію — Celtic Tiger. Саме так, починаючи із середини 1990-х, світ називатиме Ірландію — «економічним дивом», темпам розвитку якого тоді могли позаздрити навіть Південна Корея, Тайвань, Гонконг і Сінгапур, так звані «азійські тигри».

Guinness як незамінна частина Ірландії

Немає сенсу питати в ірландців, яке пиво вони люблять найбільше. Здебільшого відповідь буде однакова й незаперечна — Guinness. Цей бренд став символом Ірландії, складником її культурного коду, частиною душі кожного місцевого жителя. Це привід для гордощів, плани на вечір, популярне ім'я для новонароджених, а також відповідь на головне питання життя, Всесвіту та взагалі.

«Ви можете любити будь-яке пиво, якщо це Guinness». Такий вислів міг би стати частиною Конституції Республіки Ірландія.

Не буває в Ірландії пабів без крана з Guinnesом, бо в цьому немає сенсу — понад половину всіх замовлень протягом дня становить саме продукція St. James Gate Brewery. Усі інші варіанти вибору існують, здається, тільки щоб час від часу їх пробувати, несхвально хитати головою та знову замовляти Guinness.

Сама броварня починалася з інших сортів пива. Коли Артур Ґіннесс у 1759 році орендував потужності занепалої пивоварні в районі воріт Святого Якова, він за старою британською традицією почав варити ель. Через двадцять років до еля додався портер — темне пиво з густою жовтою піною, і тільки потім в асортименті компанії з'явився сухий стаут, який і став головним товаром бренда — тим самим пивом Guinness, яке ми знаємо. Відкрити / Коментувати

2021-03-03 21:19:18 Пісні, що розповідають історії: слухайте літературний плейлист від каналу «мінкульт»

Ми попросили адміна каналу «мінкульт» (розповідає про музику, кіно та серіали), щоб він як експерт зібрав плейлист для читання та написав про нього гостьовий пост. Але вийшло щось інше. Більш цікаве та корисне, тож насолоджуйтесь:

I inhaled just a little bit
Now I got no fear of death now

Коли ми домовилися про мій гостевий пост (дуже дякую, до речі!), спочатку ідея була в тому, щоб створити «плейліст для читання» — тобто, зібрати таку музику, під яку приємно читати книжки.

Але я ніколи цього не розумів.

Ми любимо книги за те, що вони розповідають історії та переносять нас у інші світи. Туди, де ми самі колись були. Або туди, куди дуже б хотіли. Чи куди взагалі неможливо потрапити. А іноді — туди, де б ми не хотіли опинитися в жодному разі.

В будь-якому випадку, ця подорож потребує нашої повної уваги. Якщо книжка не розмовляє з тобою голосами своїх героїв, не шелестить листям дерев, не гримить каструлями на магічній кухні і не оглушує ревом реактивного двигуна зорельота, то навіщо взагалі це все?

Я не розумію «музику для читання», бо музика теж розповідає історії, і може навіть не гірше за книжки. Бачте, яка штука. Письменник може написати цілий цикл, кожна частина якого складатиметься з тисячі сторінок, а фанати робитимуть ставки — чи встигне він закінчити бодай щось до того як зіграє в ящик.

Музикант такої розкоші не має. Він мусить викласти все протягом 40-50 хвилин стандартної тривалості однієї платівки. Не зрозумійте мене неправильно, я зараз не надаю перевагу короткій формі над довгою, та погодьтеся, якщо у тебе є лише три хвилини, аби завоювати прихильника, треба бити куди прицільніше.

Отже, пісні розповідають історії. Шагразада розповіла тисячу і одну казку, але я людина куди менш мотивована, тому підготував вам лише сто і одну історію — про любов і кохання, про розлучення і смерть, про лікарні, Відень, білих лисиць, пташок і бджілок, засніжену Скандинавію і древні стіни Амману, про видумані світи і ключ до життя на Землі.

У екранізації книги «Переваги скромників» Стівена Чбоскі є чудова сцена, де троє друзів женуть на машині у туннелі під David Bowie — Heroes, і головний герой Чарлі зізнається, що він відчуває себе «нескінченним».

Так і назвемо.

@minofcult. Підписуйтеся.

Послухати плейлист:

Apple Music
Spotify
Deezer
YouTube Music Відкрити / Коментувати

2021-03-03 16:17:27 ​Netflix готує екранізацію «Пісочного чоловіка» Ніла Ґеймана: чому це великий комікс

Стрімінговий сервіс екранізує комікс The Sandman («Пісочний чоловік») Ніла Ґеймана. Компанія вже оголосила каст, а автор оригіналу поки в захваті від роботи над екранізацією. Розповідаємо, чому це великий комікс.

Хто такий Пісочний чоловік та як він з'явився

Це вигаданий персонаж, який приходить до дітей, сипле їм пісок в очі й приносить сни.

З одного боку, він приносить слухняним дітям хороші та безтурботні сни. З іншого, якщо дитина не хоче лягати спати, він відсипить їй стільки піску, що очі починають кровоточити й в підсумку вивалюються, щоб Пісочний чоловік забрав їх собі. Персонаж немає чіткої форми, мотивів або цілей. Єдине, що про нього відомо — він керує снами й ставить їх понад усе.

Вперше він з'явився в DC Comics у 1939 році. Було кілька версій Пісочного чоловіка поки в 1989 році перезапустити серію The Sandman не запросили Ніла Ґеймана. Йому дали майже повну творчу свободу й попросили створити нового протагоніста.

Пісочний чоловік продовжував бути частиною всесвіту DC (в тексті є відсилки до Бетмена та Ліги справедливості). Але Ґейман перетворив цю супергеройську історію на сюрреалістичний епос.

Про що розповідає графічний роман

Пісочний чоловік один з Вічних, могутніх створінь, які керують різноманітними аспектами реальності. Ці семеро існують поза часом і простором. Вони безсмертні, але не всемогутні. Між ними регулярно виникають конфлікти, що впливають на весь Всесвіт.

Вічні весь час намагаються зрозуміти людей, але далекі від усвідомлення багатогранності людської душі. Вони здатні впливати на реальність і всіх живих істот, але їм ніяк не втекти від внутрішніх сумнівів і розчарування в собі.

Головна історія коміксу — заплутані взаємини Вічних. Це основна сюжетна лінія, яка часом тьмяніє на тлі побічних, але продовжує залишатися стрижнем всього. Побічні лінії — це історії людей і міфічних істот.

Чому варто прочитати комікс

Всесвіт «Пісочного чоловіка» працює за своїми унікальними законами, які враховуються навіть у другорядних історіях. Так, цей комікс дійсно складний і потребує повної зосередженості.

Але Ґейман приділяє багато уваги реальності, адже саме на ній засновані сни. Тому все ж таки в усьому можна розібратися.

Автор наголошує, що люди максимально складні істоти та здатні зруйнувати навіть багатовікові підвалини Всесвіту. Їхні надії, страхи й мрії мають властивість набувати вигадливих форм, породжуючи справжнісіньких чудовиськ.

Крізь призму потойбічного розкриваються цілком життєві питання: нерозділене кохання, тиск суспільства, біль самотності, возз'єднання сім'ї після довгої розлуки, небезпечні попутники на самотньому шосе, бажання помститися всьому світу або просто зникнути, гніт завищених очікувань тощо.

Дивлячись на горе й радість людей, Вічні самі потроху змінюються, стаючи все більш людяними. Переосмислення себе — одна з центральних тем коміксу, тут вона розкривається з усіх можливих боків. Відкрити / Коментувати

2021-03-02 22:00:53 ​Штучний інтелект написав першу п’єсу: що треба про неї знати

Це драма «Коли робот пише п’єсу». Вона зачіпає теми кохання, самотності та сексу. Для її написання залучили IT-фахівців, заснованої Ілоном Маском, компанії OpenAI, театральних діячів та академіків.

В результаті роботи програми GPT-2 з'явився сценарій. Виставу поставив Празький театр «Шванда» та присвятив прем’єру до століття з дня виходу п'єси чеського письменника-фантаста Карела Чапека «R.U.R.», який колись вигадав слово «робот» і зробив вживаним.

Чеський інноватор Томаш Студенік ще у 2019 році запропонував створити постанову, написану штучним інтелектом.

«Я подумав, що якщо ми перевернемо ідею з ніг на голову, і замість того, щоб ставити Чапека, який написав п'єсу про роботів, взяти робота, який напише п'єсу про людей» — зазначив він.

Так світ отримав історію про робота, який подорожує сценами з виглядом класичного зомбі. Господар Віктор помер, тож йому доводиться самому змагатися з людством.

На думку драматурга Давида Коштака, штучний інтелект створив щось на зразок футуристичного «Маленького принца» Сент-Екзюпері. Персонаж мандрує світом, щоб дізнатися, що таке суспільство, людські емоції, секс і смерть.

Для написання п’єси в програму завантажили першу підказку — два рядки тексту: «Вітаю, я робот, і я радий запросити вас подивитися п'єсу, яку написав».

На цій основі штучний інтелект повинен був згенерувати до 1000 слів нового тексту. Проте нейромережа починала відхилятися від сюжету, а часом суперечила сама собі. Наприклад, іноді вона забувала, що головний герой — робот, а не жінка чи переходила на тему з відвертим сексуальним підтекстом.

Британське видання The Guardian пише, що теми, які озвучують у п'єсі, є доволі беземоційними й не мають глибини сюжету. «Робот переходить від однієї сюрреалістичної сцени до іншої, немов уві сні. Репліки й діалоги героїв є доволі незграбними», — йдеться в рецензії.

Журналісти видання підсумували, що поки що алгоритми можуть допомогти нам знайти кохання, рекомендувати ідеальну книгу, взагалі все про нас знають, але ще не здатні написати оригінальну п’єсу, що захоплює.

«Коли робот пише п’єсу» можна подивитися на сторінці у Facebook та на сайті театру. Драма поставлена чеською мовою з англійськими субтитрами. Відкрити / Коментувати