2021-02-18 18:34:21
«Від холодної війни до гарячого миру»: два уривки з книги американського посла у путінській Росії У видавництві Yakaboo Publishing вийшла книга колишнього посла США в Росії Майкла МакФола «Від холодної війни до гарячого миру», де він аналізує відносини між двома країнами. За словами колишньої Держсекретарки США Гілларі Клінтон, ця книжка незамінна для розуміння загрози, яку становить путінська Росія.
Публікуємо два уривки з книжки, які безпосередньо пов'язані з Україною.
Про візит до Києва 2009 рокуПід час нашої зупинки в Києві питання безпеки ми майже не обговорювали. Ніхто на той час, навіть найжорсткіші українські критики Росії, не переймалися можливістю анексії Криму. Невдовзі після вторгнення Росії в Грузію Путін публічно заявив, що Росія не має законних претензій на півострів: «Крим не є спірною територією. Росія вже давно визнала кордони нинішньої України». Крім того, український уряд влітку 2009 року не наполягав на членстві в НАТО, а натомість зосередився на приєднанні до Європейського Союзу.
Враховуючи ці пріоритети, суть послання Байдена, як публічно, так і у приватному спілкуванні, стосувалася боротьби з корупцією, реформування енергетичного сектору та зменшення залежності України від Росії. Як він заявив у своєму зверненні, «зрештою, демократія й вільні ринки процвітатимуть, якщо вони даватимуть те, чого люди хочуть найбільше, — чесність, ліквідацію корупції, створення гідних робочих місць, можливість піклуватися про своїх батьків і виховувати дітей, фізичну безпеку й економічні можливості, шанс на побудову кращого життя».
Президент України Ющенко, як і всі інші, з ким ми бачилися під час того візиту, енергійно кивав, погоджуючись із Байденом щодо нагальності потреби боротьби з корупцією та зменшення енергетичної залежності від Росії, але українці — так видавалося — були не надто готові робити щось конкретне для вирішення цих двох питань. Цей візит справив гнітюче враження.
Про реакцію на перемогу Революції Гідності Багато хто в нашому уряді, як і в урядах наших союзників у європейських столицях, вітали відсторонення Януковича від влади. Протестувальники перемогли. Згаявши нагоди після здобуття незалежності в 1991 році та після Помаранчевої революції 2004 року, Україна отримала третій шанс побудувати міцну проєвропейську демократію.
Зазвичай я захоплююся такими проявами народної сили. Ми святкували у моєму кабінеті в Білому домі повалення Мубарака в Єгипті у 2011 році. Однак цей момент української історії здавався мені небезпечним. Я вів оптимістичний обмін електронними листами з кількома колегами-урядовцями й захоплювався мужністю майданівців, до того ж з деякими з них я був знайомий особисто. Але мене не полишала тривога. Коли я дивився прес-конференцію Януковича в Ростові у своєму готельному номері в Сочі, то не міг зрозуміти, чому український президент не затримався в якомусь із міст Східної України й не розпочав кампанії за консолідацію влади довкола себе — законно обранного президента держави.
Чому він не подався в Москву? Чому він сховався в тому провінційному Ростові? Але найбільше мене турбував Путін. Російський президент просто не міг сидіти склавши руки, коли його людину в Києві вигнали проєвропейські демонстранти під час подій, що так нагадували Помаранчеву революцію. Він мав завдати удару у відповідь. Поки я ще був у Сочі, ми зустрілися із заступником держсекретаря Біллом Бернсом, який очолював американську делегацію на церемонії закриття, аби поділитися своїми міркуваннями. Ми зійшлися на тому, що варто підготуватися до жорсткої реакції Путіна. Ми спробували було зв'язатися із Кремлем, аби організувати зустріч між Бернсом і Путіним, але Кремль передбачувано відповів на наше прохання відмовою.
1.9K views15:34