Наші 1920-ті

2022-07-13 14:25:17 Довженко проти Ільїнського

Навесні 1927 року в прокат вийшов фільм молодого режисера Олександра Довженка «Сумка дипкур’єра» (виробництво ВУФКУ). Фільм рекламували як детектив і бойовик сезону — і те, і те було правдою.

У київській газеті «Пролетарська правда» в рамках промоції нового українського фільму вмістили карикатуру. Нечупарний простак цікавиться, де можна переглянути російську комедію за участю Ігоря Іллінського (ще й торішню, до речі), а модний франт — вузькі штанці «оксфорд», приталений піджак «чарльстон» і гостроносі черевики «шімі» — відповідає, мовляв, там само, де йде успішний український бойовик. Автора карикатури не вказано.

— Ти не знаєш, де демонструватимуть комедію «Коли прокидаються мертві» за участю Іллінського?
— Знаю, у тім же 5 держкіно, де тепер з успіхом йде бойовик ВУФКУ «Сумка дипкур’єра»!

Хоча Довженко цей фільм недолюблював як ранній і учнівський, з усіх його робіт цей мав найбільший успіх у прокаті і довго не сходив з екранів.

#наші20 Відкрити / Коментувати

2022-07-11 21:00:24 ​​Художник сьогодні

Так називалася виставка, яка відкрилася 20 лютого 1927 року в Харкові в приміщенні Соціального музею імені Артема. Влаштували її Народний комісаріат освіти й окружний відділ Робмису — профспілки робітників мистецтва.

Це була вельми оригінальна виставка за способом організації матеріалу. Як стверджував виставком у вступному слові до каталогу, це «перша спроба висвітлити художнє виробництво у зв’язку з потребами ринку й сучасности». Наприклад, «перший розділ виставки подає в діяграмах участь держави, профспілок і суспільства в справі будування художнього виробництва. Разом з тим подаються житлові умови художників, їхній фах і фактична робота...». На жаль, діаграми, зокрема дуже цікаві «Грошова підтримка художніх угруповань» та «Забезпеченість художників», не збереглися, в каталозі їх не наведено.

Далі на виставці були такі відділи:

Художник в майстерні
Художник перед масою
Художник і замовець
Вишивка й рисунки на тканині
Художник у клубі
Художник-педагог
Театр
Кіноплакат

У другому відділі було представлено живопис, скульптуру, графіку (оформлення книги, етикетки, монтаж, ілюстрації, рисунки), плакат, вивіску, фотографію, цинкографію. У відділі про митця й замовника було представлено по дві роботи, в каталозі їх названо «оригінал» і «виконання», а по суті це пропозиція й затверджена версія, прийнята замовником. У розділі вишивки були також ляльки та штучні квіти.

У розділі «Художник-педагог» демонструвалися роботи учнів семирічної школи, Харківської художньої професійної школи та Харківського художнього технікуму. Серед останніх були учні графічної майстерні, якою керували Іван Падалка і Олексій Маренков, — Олександр Довгаль, Мойсей Фрадкін, Ісак Хотінок, Марія Котляревська. З малярського класу, яким керували Василь Єрмілов, Олексій Кокель та Іван Северин, відібрали, зокрема, роботу Семена Йоффе.

У виставці взяли участь 82 митці й мисткині, а також друкарні, видавництва, школи машинної вишивки — всього 93 учасники.

#наші20 Відкрити / Коментувати

2022-07-09 20:46:54 ​​Про що мовчала Докія Гуменна

У спогадах «Дар Евдотеї» (1990) Докія Гуменна багато місця присвятила історіям про те, як її критикували, громили і цькували у 1920-х роках. Суб’єктивність — неодмінна риса мемуарного жанру, тому в серйозних історико-літературних дослідженнях завжди враховується ця похибка, наприклад в оцінках Гуменною її сучасників — від Підмогильного до Корнійчука. Пам’ять письменниці зберегла багато цікавих історій і деталей про наші 20-ті. А водночас постійно гриз інтерес: про що вона змовчала або приховала. Адже це теж підсвідомий хід будь-кого, хто пише спогади.

Попри критичну кампанію, пов’язану з публікацією репортажів «Листи зі степової України» та «Ех, Кубань, ти Кубань хлібородная», літературна кар’єра Гуменної пішла вгору. Вона не тільки друкувалася в пресі, видала перші окремі книжки, а й представляла Спілку селянських письменників «Плуг» у Москві на Всеросійському з’їзді селянських письменників.

Перший з’їзд ВОКП (рос. Всероссийское общество крестьянских писателей) зібрався 3 червня 1929 року в Центральному Домі селянина в Москві. Головним питанням, яке дискутували його учасники й учасниці, було що таке селянська література й селянський письменник в радянських умовах.

На запрошення ВОКП на з’їзд від «Плугу» поїхала ціла делегація. На фото зліва направо: Спиридон Добровольський, Володимир Гжицький, Василь Чапля, Василь Алешко, Степан Бен, Сергій Пилипенко, В. Таль, Юрій Савченко, Олександра Свекла, Докія Гуменна.

Колись після статті про трьох еротичних поетес на ЛітАкценті один читач прийшов у коменти на фейсбуку і звинуватив мене, що якесь КГБ замовило мені очорнити Докію Гуменну. Що ж, треба визнати, що свою пам’ять і свої спогади письменниця суворо й акуратно процензурувала. Образ успішної радянської письменниці в діаспорі їй був дуже невигідний. Як бачите, на фото вона щаслива й весела.

#наші20 Відкрити / Коментувати

2022-07-06 23:25:40 ​​Василь Мисик
ПІД ІВАНА КУПАЛА

Під Івана Купала, в гарячі ночі
тьма згусає в дібровах. У травах, в клоччі
дрібнолистих кущів, над димком болот,
над димком болот, в камишах ріки
заплітаються світляки
в корогод.

Як простóро, як п’яно, як душно в світі!
Небеса в запинало сухе сповиті.
Мутно зорі горять, і в червону тьму,
в комарину печаль утопає ріка.
І мовчазно по світі всьому
йде тоска.

Тоскно в плесі, де гнуться сухі куниці.
Тоскно плаче вода у кущах в криниці.
Тоскно плаче, схопившись за серце, — дарма:
спазматично вмирає, дрижить на дні.
В диких іскрах яріє тьма
в гущині!

Під тією горою,
в кущах, у травах
п’яною ордою
летять вогні.

Крізь діброви зарослі
линуть наосліп,
світяться й згасають
в палючім сні.

Ми довго ждали такої ночі
в листках зів’ялих, в сухій корі.
Тоска стомила. Розправте крила,
крутіть, як вихор, в одчайній грі!

Під тією горою блиск який!
Не знаю спокою, стою сумний.
Вже серце відчуло тоску німу,
вже іскрою рветься назустріч в тьму.

Тягнуться руки
назустріч іншим.
Весь ліс зайнявся
в танку вогнів.

І тоскне серце —
суха іскринка
летить у владний,
в купальський спів!

Вогні летючі,
зринайте, сяйте,
падіть на кручі,
тремтіть вгорі!

Ви довго ждали,
щоб раз єдиний
спахнуть і вмерти
в солодкій грі!

В цю гарячу ніч такий на землі неспокій!
Риба в ріках скидається, ходить під самим верхóм.
Десь тоскою притиснутий в ямі глибокій
повернувсь несподівано чорний сом.

Повернувсь під водою в куширнім лахмітті
і хвостом, як шалений, ударив у груди ріки.
Не змагайтесь, рибалки, він порве найкріпші сіті
в цю годину тривожну, в годину тоски.

He змагайтесь, рибалки, — по схилі крутому
непротоптана стежка виводить на теплий шлях.
Не змагайтесь, рибалки, спішіть у пітьмі додому,
вас зустрінуть жінки і коханки в садах.

Що у вас на рукавах кушир — то нічого,
тільки б ви зберегли в своїм серці жагу молоду.
По дібровах, по заростях повно вогню молодого
вся земля, як сп’яніла, в купальськім чаду!

#наші20 Відкрити / Коментувати

2022-07-05 17:17:10 ​​Кременчук і есперанто

У Кременчуку в наших 20-х був есперанто-клуб, може, перший в Україні. А ще до того року 1922-го там базувався пересувний виробничий театр «Verda stelo», тобто «Зелена зірка», який мав намір перекласти репертуар мовою есперанто. Театр, як написав його учасник і режисер Леонід Чернов (Малошийченко) в автобіографії, загинув «у нерівній боротьбі з голодом» на початку 1923 року. А проте есперанто міцно закріпилося в місті на Дніпрі.

Есперантисти назву мови пишуть з великої літери — Esperanto, тому що з маленької esperanto — це людина, котра сподівається.

На фото письменник Володимир Кузьмич (крайній ліворуч) із групою кременчуцьких есперантистів. Кременчук, 1930 рік.

#наші20
#це_все_Україна Відкрити / Коментувати

2022-06-24 16:36:25 ​​Херсон — це Україна

У мене є багато історій про Херсон, але почну я з Миколи Федоровича Чернявського. Це дивовижна людина, усе життя якої минало, за винятком Чернігова, на Донеччині і в Херсоні.

Микола Чернявський народився в селі Казенно-Торсько-Олексіївське Бахмутського повіту, нині це село Шахове в Покровському районі Донецької области. Батька-священика за пару років перевели в село Новобожедарівка Слов’яносербського повіту. Тепер це село Кружилівка Краснодонського району Луганської области, з 2014-го на не підконтрольній Україні території. Обидва рідні Чернявському села належали до Катеринославської губернії.

У Новобожедарівці (вона також просто Божедарівка) була церква (на Вікі є фото, але не впевнена, що йому можна вірити), де й служив о. Федір, а от школи не було. До школи малий Микола ходив у станицю Мітякинську Донецького округу Области Війська Донського. Кордон і нині пролягає по Сіверському Дінцю між цими селами, а Мітякинська тепер у Тарасівському районі Ростовської области. (До речі, почитайте перелік вулиць у станиці на рос. Вікі — обійняти й плакати.)

Ясно, що коли ти син попа, то й тобі світить духовна дорога. Чернявський закінчив по черзі Бахмутське духовне училище і Катеринославську семінарію, повернувся в Бахмут і дванадцять років викладав у рідній бурсі церковні співи й музику. Тоді ж таки почав писати вірші, там-таки в Бахмуті вийшли перші збірки, друга називалася «Донецькі сонети» (1898).

Торська Олексіївка, Новобожедарівка, станиця Мітякинська, Бахмут, попівський син на Донбасі — ніщо не віщувало поганого, аж на тобі, вродився українським письменником. Чому так сталося? Може, тому що все це — Україна?

І от 1901 року його кличе до себе в Чернігів Коцюбинський. Чернявський кидає бурсу і на крилах летить на північ, щоб два роки попрацювати земським статистиком — надзвичайно захоплива робота, ви розумієте мою іронію. Мабуть, Михайлу Михайловичу самому скучнувато було на службі, то він зманив до себе молодого й красивого Чернявського — подивіться на цих плейбоїв прекрасної епохи (посередині не знаю хто, припускають, що Володимир Гнатюк, але то не він).

Через два роки вже й Чернявський не витримав і кинув і статистичну службу, і Чернігів. І поїхав куди? Правильно, в Херсон. Там і жив з 1903 року, працював у губернському земстві, викладав у місцевому педінституті. Там багато років добивалися, щоби присвоїти нині вже університету ім’я Чернявського, але зась. Буде що робити після деокупації.

У Херсоні він прожив більше як 30 років! Його тричі арештовували: спершу у справі СВУ, потім 1933-го, потім у жовтні 1937-го. В акті обвинувачення сказано: «будучи учителем украинской школы, Чернявский, оставаясь на позициях украинского национализма, до последнего времени воспитывал учащихся в националистическом буржуазном духе, протаскивая среди учащихся национал-шовинистическую литературу».

Опівночі 19 січня 1938 року Миколу Федоровича розстріляли. Йому щойно 3 січня виповнилося 70 років. Куди поділися дружина Софія та доньки Віра і Лідія — невідомо. Можливо, через те що ніхто не звертався із заявами, письменника реабілітували аж 31 жовтня 1995 року.

І обіцяне архівне фото метросексуалів початку століття. Коцюбинського впізнаєте по фесці (той іще фетишист), а Чернявського — по красивій бороді, не всім таку дано:) Фото без дати і без місця, але це міг бути як Чернігів (будинок із шальовкою і ялинка на це натякають), так і Херсон, де Коцюбинський гостював у товариша 1903 року. Фото будинку Чернявського в Херсоні і таблички на ньому (якщо рашисти ще не зняли чи не розбили) є на Вікі. А вірш про «Жінку у вовчій шкурі» тут іще буде.

#наші20
#це_все_Україна Відкрити / Коментувати

2022-06-22 23:35:51 Зразки оформлення Жовтневого походу — до чергової річниці Жовтневої революції — з журналу "Культробітник", 1929 рік.

#наші20 Відкрити / Коментувати

2022-06-19 22:36:43 ​​Донбас — це Україна
(Таганрог теж)

Журнал «Забой» почав виходити в жовтні 1923 року як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Газета і журнал виходили в Бахмуті, центрі Донецької губернії, російською мовою. Через рік Бахмут перейменували на Артемівськ, південно-східну частину губернії — Таганрозький і Шахтинський повіти — відчужили до РСФСР, а в Бахмуті виникла літературна організація «Забой».

І журнал почав переходити на українську мову. Із суто російськомовного він став двомовним, а редакцію очолив український письменник Григорій Баглюк.

«Забой» ставить собі одне з основних завдань — втілення української культури в Донбасі.

Найвідомішим письменником «Забоя» став Павло Безпощадний, той, що його «увіковічив» Янукович як Павла Безсмертного поруч із поетом Чеховим і Анною Ахмєтовою. А все тому, що російськомовна частина «Забоя» майже не постраждала від репресій і надалі перетворилася на «патріархів шахтарської літератури». Про Баглюка, Василя Гайворонського, Петра Краматорського, Фелікса Ковалевського ви заледве щось знайдете. Крім редактора, на Вікі в статті про «Забой» навіть прізвища їхні не згадано.

У жовтні 1934 року радянська влада просто знищила українську редакцію журналу «Забой». Редактора розстріляли, більшість письменників репресували.

#наші20
#це_все_Україна Відкрити / Коментувати

2022-06-17 21:22:48 ​​Від гімну до гімна
Українські письменники про гімн СРСР

Ви знаєте, який гімн був у Радянському Союзі в 1920-х роках? «Інтернаціонал»! Українською його переклав Микола Вороний. Не він один, звісно, але він найкраще, аж так, що Маяковський захоплювався цим перекладом у вірші «Борг Україні»: «...эта мова величава и проста: “Чуєш, сурми заграли, час розплати настав...” Разве может быть затрёпанней да тише слова поистасканного “Слышишь”?! Я немало слов придумал вам, взвешивая их, одно хочу лишь, — чтобы стали всех моих стихов слова полновесными, как слово “чуешь”».

А хочете знати, що думали письменники наших 20-х про перший справжній радянський гімн авторства Сєрґєя Міхалкова й Ель-Реґістана? Його затвердили в грудні 1943-го, а вже 13 січня 1944 року інформатор «Стріла», він же Юрій Смолич, писав у звіті таке, що прекрасно характеризує багатьох героїв: і українських письменників, і Міхалкова.

С рядом украинских писателей я обменивался мнениями о новом гимне Советского Союза. Высказывания на эту тему кратки, но не благосклонны: гимн не нравится. Когда по невыразительным репликам стараешься понять смысл недовольства, то прежде всего слышишь отзыв о музыке: мелодию гимна находят неудачной — невыразительной, неяркой и, главное, трудно запоминаемой. Такую оценку приходится считать общей, так как другой слышать не приходилось.

В таком же духе следуют замечания и о самом содержании гимна. Копыленко так и говорит, что «текст гимна такой же невыразительный, как и его мелодия». Он высказывается в том смысле, что в гимне «нет четкой формулировки политических основ. Намеками он дает понять, что имеет в виду прежде всего национальный вопрос, слегка иронизируя по поводу того, что постулат «дружбы народов» даже в припеве, повторяющемся трижды, фигурирует только один раз.

Cенченко прежде всего говорит, что ему «жаль Интернационала» и «разве какой-либо другой гимн может заменить Интернационал, напоенный народной кровью и символизирующий славные традиции?». Однако в конкретном обсуждении текста гимна Сенченко держится сдержанно: когда я, желая вызвать его на разговор, повторил ему слова Копыленко о том, что гимн неясно определяет политику, то Сенченко уклончиво отвечал, что «политику определяет Конституция, а не гимн». Потом Сенченко добавил: «Да, конечно, Русь — этот термин для нас еще непривычен и в литературе, и в политике».

Довженко просто говорит, что гимн ему «никак не нравится». То же говорит и Яновский. Разговор о гимне происходил между нами тремя, и Довженко, и Яновский пришли к единодушному заключению, что текст гимна «великодержавный».

Большинство людей, с которыми заговариваешь о гимне, впрочем, своего мнения стараются не высказывать, ссылаясь, однако, на других — в том смысле, что гимн «никому не нравится». Циркулируют рассказы о том, что, когда на заседании президиума союза писателей Фадеев всячески старался доказать высокое качество гимна и его выдающееся политическое значение, собравшиеся русские писатели встретили его слова гробовым молчанием. Когда же Фадеев предложил приветствовать автора текста Михалкова, то и это предложение было встречено молчанием и одиночными аплодисментами. Рассказывавший мне об этом подробнее других русский писателей Паустовский добавил еще, что и «сам Михалков» якобы считает текст гимна «самым неудачным своим стихотворением». Когда же Паустовский якобы сказал ему: «Зачем же ты пишешь такие плохие стихи?», — то Михалков якобы отвечал: «Зато их будут слушать стоя!»

На фото чернетка гімну з правками Сталіна. Відкрити / Коментувати

2022-06-16 22:16:52 ​​Ладя Могилянська
ЛІТНЄ

Вже красується, мов жито, світлий сум
Вколосилася зерном моя печаль...
Бо навік відбила сонячну красу
Молодих очей душі холодна сталь...

Повний місяць з неба зорі розігнав,
Срібний лебідь таємниче-сивих хвиль.
Хто ж це маки із життя мого украв?
Хто ж це дав замість меча холодний біль?

Плачуть дзвони, вириваючись з пітьми...
(...переможе молодая кров моя!)
Плачуть дзвони: «Ти така ж, така ж, як ми!»
Їм всміхаюсь: «Ви такі ж, такі ж, як я!..»

Вітер вилив надії в золоту косу,
Рознизав в намиста смутку мій кришталь...
Бо красується, мов жито, світлий сум,
Колоситься вже зерном моя печаль...

1926

Ладя Могилянська (ліворуч) із подругою Галею Линник. Чернігів, 1925

#наші20
#просто_хороший_вірш Відкрити / Коментувати