Наші 1920-ті

2022-08-31 21:50:04 Відкрити / Коментувати

2022-08-27 22:12:44 ​​Юрію Яновському — 120 років

Валер’ян Підмогильний писав про перший роман Яновського: «Я прочитав цей роман одним нападом і з одним почуттям радости й захоплення. Патос викладу поруч урочистої стриманости, новий для нашої літератури і несподівано поєднаний матеріал — море й кіно, тонке плетиво любовної інтриги, проста й міцна фраза. сміливі злами розповідних планів — усе це робить із “Майстра корабля» видатне й поступове явище нашого літературного сьогодні».

Яновський віддав кінематографу свою романтичну молодість. Він прийшов у кіно разом із своїм метром Михайлем Семенком і своїм другом Миколою Бажаном. Завдяки кіно він, степовик, опинився в Одесі і полюбив море. Кінематографу він присвятив книжку «Голлівуд на березі Чорного моря» (1930).

А починалися і кіно, і море в... Харкові. Влітку 1924 року лідер футуристів дістав посаду завідувача сценарного відділу ВУФКУ в Харкові і забрав до себе Яновського й Бажана редакторами. Їхні столи в кімнаті стояли поруч, було їм по двадцять років, але здавалися вони ще молодшими. Редактори мали читати й рецензувати сценарії.

Микола Бажан залишив спогад і про перші кінозйомки, що їх вони побачили: «Уперше почули ми шелестіння кіноапарата та тріщання юпітерів, запрошені режисером А. Кордюмом до Люботина, де Кордюм проводив натурні зйомки своєї першої картини на тему про класову боротьбу на селі. Нехитрий і навіть просто примітивний сценарій не змогли виправити ані мало тоді досвідчений режисер, ба ще й менш досвідчені редактори, що терпляче сиділи, засліплені підсвіткою та виблискуванням світловідбивачів, облиті потом від полуденного сонця і свого юнацького старання, заздро задивлені на прохолодні плеса люботинських ставків, де безтурботно хлюпалися люди, не зайняті такими серйозними справами, як ми, учасники — хай і не найактивніші — дивовижного процесу фільмування.

Ми були дуже гордовиті й тільки після настирних умовлянь погодились, щоб оператор зняв нас на фото, яке і досі збереглося. Щасливо усміхнені, худі і довгі, стоїмо ми на пагорбі над ставком і ласкаво дивимось на своїх кінематографічних колег, бо, хоча й були ми начальниками, вдвох не набрали ще й сорока п’яти років і тому мусили поводитись і гідно, і скромно».

Це фото збереглося. А це вірш із присвятою найближчому другові.

Юрій Яновський
ПАРУСИ

М. Б.

Ми любимо з тобою Повний Корабель,
що звуть його фрегатом мореплавці.
На палубі п’ємо ми слів пахучий ель,
настояний у антикварній лавці.

Хай чамра налетить, і вітер переляже,
бунаца синя соняшно засвітить!
Ми с л о в о маємо, як парус лажий:
розпустимо його — в моря летіти!

Ми любимо з тобою корабельну снасть
і тиск вітрів у прову бригантини.
Морів далеких хвилі. Хижу сласть
розбудженої, сильної людини.

Хай будуть завше справні наші такелажі,
а щогли — гомінкі й живі, мов віти, —
ми с л о в о маємо, як парус лажий:
розпустимо ж його — в моря летіти!

1928

#наші20 Відкрити / Коментувати

2022-08-26 10:05:00 Відкрити / Коментувати

2022-08-26 10:00:13 ​​Розгадка — «Жива річка»

Отже, 30 лютого 1930 року в культпохід по Барвінківському району вирушили письменники Микола Хвильовий (1), Остап Вишня (2), Олесь Досвітній (3), Терень Масенко (4), Петро Панч (5) і Василь Мисик. Фото це збереглося в архіві Василя Мисика, якого самого на знімку якраз і немає.

«Жива річка» — це два слова, які об’єднують нариси Тереня Масенка і Миколи Хвильового про той культпохід. У першого книжка так і називається, а всередині є й пояснення назви. У Хвильового ж у нарисі «По Барвінківському району» є тільки короткий сюжет про жінку, яка «горіла пожаром неповторної революції».

Ти мене колись запевняв, друже, що найконсервативніший елемент на селі це — жінка. Я з тобою ніколи не погоджувався. От і зараз зустрів кілька жінок, що їх ніколи не забуду.

Вбігає в хату без хустки і прямо до мене — жінка. Очі горять, розмахує руками і ніби зі мною сто літ знайома:
— Я їм говорю — «жива річка», а вони мені — «нове життя». Проголосували: вийшло по-їхньому. Ну, скажіть мені, товаришу, невже «жива річка» не краще за «нове життя»?
— Ви спершу поясніть мені, що то є «жива річка» і що то є «нове життя»?
— Та це ж я так хотіла назвати нашу комуну — «Жива річка».
— «Жива річка» і справді свіжіш звучить.
— От бачите! — і жінка з сумом подивилася навкруги. — Хіба я не казала?.. Чи не можна, товаришу, якось змінити?

Насамкінець жінка з блиском від пожару неповторної революції в очах узяла з письменників обіцянку прислати книжок і журналів та нагодувала їх узваром. А більше з книжки Хвильового ви й не здогадаєтеся, що він тоді не один їздив по селах Барвінківського району, а в компанії ще чотирьох побратимів по перу. Докладніші відомості про культпохід залишив Масенко.

До речі, обидва написали й видали свої тексти дуже швидко: культпохід тривав 4–10 лютого 1930 року, книжку Масенка підписано до друку 5 березня, Хвильового — 28 березня. Чи написали щось про ті події Вишня, Досвітній, Панч і Мисик — не знаю, самій цікаво, може, щось і знайдеться.

Письменники побували в селах Нова Дмитрівка, Олександрівка, Курулька, Богодарове, Новопавлівка. Сьогодні вони щодня в новинах — про бойові дії, штурм, атаки, обстріли.

#наші20
#це_все_Україна Відкрити / Коментувати

2022-08-22 21:00:21 ​​Культпохід по Барвінківському району.
Люди й книги

Любите впізнавати людей на фотографіях? Тоді спершу роздивіться фото, а потім почитайте текст. Іноді, щоб ідентифікувати людей на знімку, досить узяти до рук їхні книжки.

«Од “Слова” до життя» — так називається перший розділ із книжки «Жива річка (Записки учасника культпоходу)» і в підзаголовку навіть дати є — 4–10 лютого 1930 року. Отже, фото можна навіть датувати — пощастило!

Спершу в Харківському художньому музеї виявили це фото, яке вціліло в одного з учасників культпоходу. Про те, що один із них видав книжку про цей культпохід, я знала, а от на другу книжку натрапила зовсім недавно. А в ній таке...

Від «Слова» до життя

Степова «бричка» стрибала по дзвінкому шляху, тіпалася, мов у пропасниці, на твердих, як граніт, замерзлих грудках, і велике село Барвінкове залишалося за нами, ми виїздили в пустельний, чорний, помережаний стрічками снігу степ, нашою першою «бричкою» поспішали в такій же пропасниці ще чотири — то бригада культпоходу вирушила з районового «центру» на села.

Хуртовина на романтично-похмурій околиці Харкова коло будинку письменників «Слово», запізнення поїзда на дві з половиною години, спільна мандрівка на таксі до Блакитного будинку, щоб пересидіти ці дві з половиною години, «пересадка» у Лозовій, що тривала від другої години ночі до восьми годин ранку, ще одна випадкова пересадка в дорозі — все це нарешті таки зосталося позаду і група людей, що звуться письменниками, пірнула просто у великий натовп, сходячи з вагона на станції Барвінкове.

Щоб не повторювати зайвого з того, що нас найменше цікавило, я коротко згадаю, що була духова музика, були промови — проти сподіванки короткі (на щастя, шмалив крепкий мороз), була курка... (за обідом) та був вечір з виступами людей, що звуться письменниками, в помешканні барвінківської трудшколи. Другого ж таки дня вранці ці самі люди та штаб культпоходу, розподіливши район на дві частини сільрад, розбилися самі на дві групи і от тепер вони на «бричці».

Щоб більше не повторювати «нехудожніх» деталей, одразу ж припустимо собі, що зі штабу культпоходу на село виїхали: Скляров, Нікулін, Карпов, Гмиро. Це справжні прізвища справжніх радянських та партійних робітників і про них ми ще не раз згадаємо, не лише тому, що вони учасники культпоходу, а й тому, що ці прізвища варті того. Припустимо собі також, що люди, яких звуть письменниками і які їхали на село разом зі справжніми «низовими» робітниками, мали такі імена: Хвильовий, Вишня, Досвітній, Панч, Мисик та автор цих записок.

Отже, я познайомив читачів з іменами учасників культпоходу по селах Барвінківського району на Ізюмщині і тепер, не зважаючи на холодний степовий вітер, можу спокійно їхати на «бричці» до першого села з нашого маршруту.

В дорозі як в дорозі зразу ж починаються пригоди...

Охоче вислухаю всі припущення про людей на знімку і про автора тексту:)

#наші20 Відкрити / Коментувати

2022-08-19 16:40:49 ​​«Книгоспілка»: як видавати і продавати книжки

«Книгоспілка» — найбільше кооперативне книговидавниче і книготоргове об’єднання України у 1920-х роках.

У 1922 році виникла ідея створити кооперативний центр, який з невеликими наявними тоді коштами (а це були головно непродані книжкові запаси і збиткові друкарні) почав би видавничу роботу кооперації і налагодив книготорговельну роботу на периферії. У справу мало хто вірив, тому на початку діяльности в «Книгоспілці» було тільки сім пайовиків.

За три роки «Книгоспілка» без сторонньої допомоги і без жодних субсидій перетворилася на міцний кооперативний центр. За перший рік пайовиків стало 68, за другий — 168, станом на кінець 1925-го членами «Книгоспілки» стала 201 кооперативна організація.

Книготоргівля української кооперації зростала небаченими темпами. Книготорговельний оборот «Книгоспілки» за перший операційний рік (січень–жовтень) склав 362 тис. крб, на третій рік діяльности виріс утричі — до 1 млн 17 тис. крб.

Книготорговельна мережа на кінець третього року складалася з 13 власних філій, яким належали 26 книгарень і точок продажу, 81 торгової точки в містах, а також 3 000 сільських кооперативів, які більш-менш систематично торгували книжками, серед них 600 так званих сільських книгарень — постійних книжкових поличок.

Не відставало і книговидання. За три роки тиражі виросли вп’ятеро, лише за третій було випущено понад 5 млн примірників. На 1925/1926 операційний рік фінансовий план становив 1,5 млн крб, але вже перший місяць перевищив кошторисні передбачення на 50 %. Відтак того року вдалося продати понад 6 млн примірників книжок на суму майже 2 млн крб.

«Книгоспілка» пишалася тим, що це суто українське видавництво, адже 96 % книжок виходило українською мовою. Відсоток продажів україномовної книжки в 1924/1925 фінансовому році склав 70 % і надалі зростав.

Крім книжок, брошур, плакатів, «Книгоспілка» видавала двотижневий ілюстрований кооперативно-літературний журнал «Нова громада». Щоб забезпечувати культурно-освітню роботу кооперативних та інших організацій, «Книгоспілка» випускала також наочне і канцелярське приладдя. У галузі канцтоварів це була найбільша торговельна організація в Україні в середині 1920-х.

У 1924 році «Книгоспілку» було нагороджено дипломом Міжнародної кооперативної виставки (Exposition internationale de la Coopération et des Oeuvres sociales), яка проходила 15 червня — 15 вересня в місті Ґент (Бельгія).

«Книгоспілка» на обкладинці журналу «Нова громада» роботи художника Юхима Михайліва.

#наші20 Відкрити / Коментувати

2022-08-18 16:30:12 ​​Миколаїв — це Україна

Не кожному місту пощастило мати свого співця, а от у Миколаєва він був. Степан Крижанівський навчався в Миколаївському ІНО, тóму, що його тепер обстрілюють і руйнують орки, і писав про це місто душевні вірші, де Лиман пишеться з великої літери.

Степан Крижанівський
БЕРЕЗАНЬ

Над затокою
тане синь,
Тане синь
у часи світань,
У затоці стоїть масив —
Березань.
Десь позаду
Лиман у млі,
На Лимані
димлять кораблі
Та вітри
вали хвиль несуть
На піщану
Тендру-косу.
Березань!
Він один, один...
(Десь там
часу невпинний біг...)
Лиш іноді
рибалчі човни
Хлюпотять біля ніг.
Та пройдé на Херсон
пароплав,
В тихі води,
із дальніх морів,
Пасажир випадковий згада:
Розстріл Шмідта...
і П’ятий рік...
Не розтнуть його зойки ніч.
Це було,
це минуло,
нема...
Тільки хрест майорить вдалині,
Тільки море
шумить дарма!
Над затокою
тане синь,
Тане синь
у часи світань,
Непорушно стоїть масив —
Березань!

м. Миколаїв
1929

#наші20
#це_все_Україна Відкрити / Коментувати

2022-08-16 13:30:46 ​​Дядя Ваня

Пролетіла-прошуміла новина про те, що архів-музей оцифрував і виклав у відкритий доступ фонд Миколи Зерова. Та ми ж то знаємо йому ціну. Основну частину архіву чоловіка Софія Зерова передала в Інститут рукопису — 740 одиниць зберігання, все його багатюще листування 20-х років. Це не означає, що в ЦДАМЛМ зберігаються якісь рештки, послідки, непотріб абощо, але фонд Зерова там невеликий — 250 одиниць.

І це ще раз підтверджує, що спрага — ніщо, а імідж — усе. Архів-музей удоступнив куди цікавіший свій фонд — фонд Івана Даниловича Дніпровського (Шевченка), найближчого друга Миколи Куліша й учасника найцікавіших подій наших 20-х. Це Дніпровському і його вдові Марії Пилинській ми завдячуємо безцінними рукописами й фотографіями, серед яких листи Куліша, автографи Хвильового, два одинокі оригінальні знімки з його похорону.

На прикладі Дніпровського я розповідаю про парадокси дослідницької роботи. Нам дуже пощастило, що письменник хворів на туберкульоз. По-перше, він мусив постійно їздити на лікування та по санаторіях, а отже, багато листувався замість подзвонити до Йогансена і сказати: «Майку, пішли на полювання» — чи там до Куліша: «Кляусе, зараз прийду, почитаєш, що ти там написав». До речі, з Йогансеном він листувався англійською, коли вони взялися вивчати цю мову.

По-друге, через туберкульоз він помер своєю смертю, і Куліш навіть устиг поховати свого друга. А отже, у квартиру в «Слові» не приходили з обшуками, не вилучали рукописи й книжки.

По-третє, треба вміти вибирати дружину, яка по смерті збереже твій архів. Дніпровському, Зерову, Валер’яну Поліщуку це вдалося. Марія Пилинська носила із собою валізу з найціннішими паперами в укриття, коли під час війни бомбардували Харків. Архів пережив репресії, війну, окупацію. Потім вона його трохи пороздавала по різних установах, ядро якраз і потрапило в архів-музей у Києві.

Одним словом, завдяки хворобі Дніпровському, хоч як цинічно це звучить, у нас тепер є архів 20-х років, не гірший за той, що його вивіз Аркадій Любченко і який тепер лежить у Канаді і добутися до нього дуже важко.

Звичайно, і тут є ляпи та помилки і архівних працівників, і вдови, яка впорядковувала й передавала документи. Когось неправильно впізнала на фото, десь щось переплутали. А взагалі, це суперцінний ресурс, читайте, вивчайте, насолоджуйтеся.

374 оцифровані одиниці зберігання внизу під анотацією фонду:
https://ksi-csamm.archives.gov.ua/fonds/332/

А це середина наших 20-х, молоді і поки що не дуже озабочені Іван Дніпровський, Юрій Яновський і Микола Хвильовий.

#наші20 Відкрити / Коментувати

2022-08-13 22:00:08 Книжковий кіоск уночі.
Київ, Пролетарський сад (нині Маріїнський парк), 1930 рік.
Автор фото невідомий.

#наші20 Відкрити / Коментувати

2022-08-11 21:40:33 ​​200 років Григорію Сковороді
або Як працював Спільнокошт сто років тому

Це не помилка: цьогоріч ми відзначатимемо 300-літній ювілей Григорія Сковороди, а 200 років йому було 1922-го. Тоді ще нічого не було: ні музеїв, ні пам’ятників. Комеморативні практики треба було придумувати і заводити, тимчасом грошей 1922 року катма й українізація ще не почалася. (Це вам не бучний пушкінський ювілей 1937-го.)

Цього дня сто років тому — 11 серпня 1922-го — урядова газета «Вісти ВУЦВК» опублікувала звернення Лохвицького повітового виконкому.

Статтю читайте тут.

Так працював Спільнокошт сто років тому. Конкурс на пам’ятник Сковороді в Лохвиці виграв скульптор Іван Кавалерідзе. Пам’ятник урочисто відкрили 22 грудня 1922 року, зберігся дотепер.

Фото Павла Жолтовського, 1932 рік.

#наші20 Відкрити / Коментувати