Ostap Drozdov

2022-05-22 17:41:06 Прошу подивитися мій недільний відеоблог, в якому я вичерпно пояснюю, чому ми програли інформаційний фронт.
Причому не сьогодні, а вже давно, коли всеядність, безпринципність і стояння над барикадами були оголошені як «професійний стандарт». І він вимагав НЕ МАТИ громадянську позицію і тим паче її не ретранслювати. Це була понтіє-пилатівська журналістика: вмивати руки, бути над процесом, стояти посередині, а не по український бік. Хто дозволяв собі займати наступальну проукраїнську позицію – того штрафували і влаштовували корпоративну обструкцію.

Тож тепер не випадково на телевізійному медіафронті – одні пристосуванці, перебіжчики й ура-хайпери. Ставка зроблена на них. І якщо ні суспільство, ні глядач, ні медіа-спільнота не здатні нічого добитися – все так і лишиться.

Тримав-тримав та й не втримав висловитися з цього приводу. Все набагато глибше. Прошу вислухати.


Відкрити / Коментувати

2022-05-22 14:09:16 До сверблячки всі смакують таблоїдну бувальщину про нашу біженку з Києва, яка поїхала в Великобританію і встановила там новий рекорд: за 10 днів відбила чоловіка від сім’ї та й живе собі з ним тепер.

Якщо вже їхня газетка Sun про то написала – то сюжет дійсно став хітом. Їй 22, зовнішність не коментую, хоча зазвичай ніколи не помиляюся в хитро-кислій фізіогноміці. Коментатори в фейсбуці пишуть, що вона аферистка. Йому 29, охоронець, весь у тату, мачо-мен. Оце, називається, прихистили біженку з України. Лишив дружину і двох донечок, 3 і 6 років. Вистачило 10 днів, аби піти з сім’ї, якій 10 років.

А я про інше.
В Європі починається негативна стиґматизація українців. Вона інколи має під собою стійкі підстави, оскільки європейці не надто раді зросійщенню своїх країн. А по-друге, поведінкові прояви теперішніх біженців доволі відрізняються від заробітчан перед тим, бо це різні контингенти людей з різною передісторією й мотивацією бути за кордоном.

У своєму недавньому блозі про 5-у хвилю еміґрації я якраз про це й казав, що її портрет не буде позитивно-презентабельним. Розпусні історії зі сторінок Sun лягають у мої прогнози, що найближчим часом стереотипне обличчя українців буде підіпсутим. Воно вже почалось


Відкрити / Коментувати

2022-05-22 11:01:06 Недільний ранок.
Чи не найінтимніший час тижня, коли зазвичай людина прокидається саме в тому місці, де твої близькі й рідні, де ти оточуєш себе затишком і плануєш зістарітися.

Такі крихкі й недовготривалі моменти душевного релаксу дозвольте доповнити ранково-недільним українським джазом.
Юрій Григораш.
Я не сумую за тобою

Ця пісня прозвучала на концерті пам’яті Мирослава Скорика, який ми на Lviv Music Room організували у Львівській філармонії.
Сьогодні Юрій Григораш перебуває в Латинській Америці, в нього річний контракт із круїзним лайнером, де він має свою програму світових хітів. Музика Скорика до неї належить теж.

Без ніяких підтекстів, просто під настрій ранку неділі – ця красива укр.музика. А серйозні теми відкладем на пообід. Відкрити / Коментувати

2022-05-21 21:19:06 Треба не День Європи відзначати, а повсякденний вибір Європи. Бо День Європи – це наче халіф на годину, а завтра можна далі практикувати всі рагульські антиєвропейські канони постсовєтського буття.

З дня подачі заявки на вступ в ЄС Україна повинна запровадити не день Європи, а рік Європи, а ще краще – п’ятирічку. Бо Європа є нашим безальтернативним геополітичним і цивілізаційним вибором. Ми там будемо не день, а вічно.

Треба відтепер звикати, що вступ в ЄС – це не винагорода, а завдання перед самими собою. Викорінювати все до основ. А чого не доганяєм – те запозичувати в успішніших зразків.

Я би навішав на віце-прем’єра з питань євроінтеграції додаткові повноваження вести не лише всі реформи, пов’язані зі вступом в ЄС, але й розпочати масштабну кампанію європофілії. З поясненнями й пропагандою європейських цінностей, до яких ми повинні примкнути.

Бо не вийде бути в ЄС і мати «свій третій шлях» із корупції, закручування гайок, цілого букету фобій, потурання незнанню держ.мови чи нац.історії, блокування антикорупційних органів і централізації всіх медіа.

Назватися Європою замало – треба бути Європою, ставати Європою. Не один день, а 365/24/7. Відкрити / Коментувати

2022-05-21 18:11:11 Двічі політв’язень Микола Карп’юк нині святкує 58.
Москалі дали йому 22 років тюрми, а цьому передує звитяжна біографія: керівник добровольчого загону в Придністров’ї, потім Абхазія, потім 4 роки тюрми за акцію «Україна без Кучми», потім «Правий Сектор», потім арешт у росії під час поїздки на предмет переговорів про скасування кримського референдуму.

В цьому фрагменті нашого з ним інтерв’ю Микола Карп’юк розповідає про тортури електричним струмом. Його тримали в одиночній камері розміром 1 кв м, забороняли спати. Методом шантажа змусили зізнатися, після чого була спроба самогубства (іржавим цвяхом по горлу).

Вітаю вічного революціонера Миколу Карп’юка з уродинами. Залишатися людиною - це завдання кожного полоненого, кого катують.

Повне інтерв’ю Карп’юка (2020) при нагоді можна подивитися тут:


Відкрити / Коментувати

2022-05-21 14:19:06 Пишучи про «евакуацію» азовців, я тричі починаю речення і тричі стираю.
Ми, перебуваючи дуже далеко від епіцентру пекла, можемо продукувати безліч версій того, що сталося. Але остаточне й генеральне слово мають сказати самі азовці. Бо це було й залишається їхнє пекло.

Мені здається, найотруйнішу роль у цій історії грає слово «соромно». Усім за щось соромно.
Владі соромно визнати свій провал на південному-східному напрямку. Звідси – звичні для кварталівців підміни понять і острах узяти на себе відповідальність не лише за вдалі відеогастролі, але й за невдалі події цієї війни.

А суспільству соромно за те, що покривальна тактика «не на часі» забороняє сказати все, що люди думають про цю жахливу історію з Маріуполем і не лише ним. Я незримо бачу, як людей просто розриває з середини, але з усіх сил вони тримаються, щоб не нашкодити. Це дуже зріло й викликає повагу. Але це не знімає питання – лише відсуває на потім.

Єдині, кому точно не має бути соромно ні за що, - азовці. Кожен із них - уже канонізований у масовій свідомості незламний герой із надлюдськими можливостями. Це дійсно так! Коли доводиться здаватися в полон, аби зберегти життя в підземельній пастці, - в Україні не знайдеться жодного рота, який би сказав щось лихе на цю тему.

Як казав один мудрець, сором – найлюдяніше з почуттів. Якщо нам дійсно соромно - отже, ми людяне суспільство. А це передбачає добру пам’ять.

Обмін. Ось основне слово цієї історії тепер. Сподіваємся на обмін. А тоді вони самі все розкажуть, якщо захочуть. Відкрити / Коментувати

2022-05-21 10:40:19 Теоретично. От якою була би країна, якби в ній щодо посади президента був норматив: лише одна каденція терміном 7 років – і гуляй, Вася.

Після Помаранчевої революції (відправної точки демократизації) в нас основним політичним стандартом став один термін. Усі глави держави мінялися на перших же виборах. На пост-радянському просторі Україна стала єдиною державою, де за 18 років щоразу мінялися президенти, а один із них навіть достроково злиняв.

А що, якби цей стандарт частої зміни влади зробити конституційною нормою? Це відповідає духу країни та їі політичним традиціям. А чому б не стати першою країною в світі, яка конституційно б запровадила передачу влади після кожної каденції топ-політика?

І тоді ніхто не переживатиме про культ особистості, узурпацію влади та зашкарублість політикуму. І тоді нікому в голову не прийде створювати під себе клани, мафії, угрупування. Бо кожен амбітний політик знав би наперед: у нього є лише 7 років, аби увійти в історію. Без озирання на рейтинги, на подобання люмпену, на загравання з плебейством, на перманентну підготовку до наступних виборів. Одна каденція і повна присвята себе цьому.

7 років – доволі органічний електоральний цикл, коли є час для адаптації й повноцінного розгону діяльності. З процедурою імпічменту, ясна річ. І народ би не звикав до тих самих рил. Дав шанс на 7 років – і новий на черзі.

Доволі симпатична ідея, теоретично. Відкрити / Коментувати

2022-05-21 08:12:06 Довідкова інформація.
Окрім tg-каналу, ось два мої основні й єдині пабліки:

Facebook https://www.facebook.com/ostap.drozdov
YouTube канал https://youtube.com/c/DROZDOV

Буду вдячний кожному, хто став чи стане патроном для ютуб-каналу, який існує лише завдяки цьому:
https://www.patreon.com/drozdov

Найпростіший спосіб підтримати копійчиною – це приватівська карточка 4149499392774418

Дякую кожному небайдужому! Відкрити / Коментувати

2022-05-20 21:35:23 Це мав бути блог про 3 роки президентства, але буде дещо інше.
Буде мрія про те, що на противагу східній традиції персонального лідерства (включно з культом особистості) коли-небудь та й переможе цілком протилежна – західна традиція ІНСТИТУЦІЙНОЇ демократії, де президент – це не прізвище, а функція.

І тоді ми б обговорювати не 3 роки Зеленського, а 3 роки Президента України. Бо Президент України може мати різні прізвища (й бажано різні на кожних виборах), але функціонально це той же Глава все тієї ж Успішної Держави, яка залежить не від прізвища, а від цінностей, які перемогли на якихось-там чергових виборах.

Ну а поки так не є, то люди, які в стані стресу можуть плутати політичну підтримку й сліпе поклоніння, хай аналізують 3 місяці Зеленського. Це не одруківка, це констатація обширу оцінювання. Для більшості громадян зараз існують 3 місяці президентства, а все, що було до того, лишилося в минулому житті.

У цьому відео я висловив те, що відчуваю з цього приводу.


Відкрити / Коментувати

2022-05-20 19:11:16 Надіюся, під кінець вечора п’ятниці не буде заперечень гарною укр.музикою завершити робочий тиждень (хоча зараз вихідні стали дуже розмитим поняттям).
Я знаю, це не відповідає форматам ведення tg-каналу, але асоціятивні, настроєві, атмосферні емоції – це й є ознакою відвертості.

Троянди на пероні.
Цей взірець укр.твісту святкує свої 60 років. Пісня народилася 1962 р. Композитор – Анатолій Горчинський (той, що росте черешня в мами на городі).

Він якось побачив на львівському вокзалі, як дівчина розгнівано жбурнула троянди на перон, хлопець безпорадно дивився їй услід, а квапливі пасажири байдуже топтали квіти втраченого кохання.

Так народилася пісня, яку шикарно заспівав Зіновій Карач і гурт Wszystko.
А троянди, а троянди до людей пелюстками кричать:
Ми не квіти! Ми – кохання! А кохання не можна топтать. Відкрити / Коментувати