Пломінь

2022-01-25 21:06:01 Він співпрацював з британською розвідкою під час Першої світової, задокументував власні подорожі Азією, приймав на розкішній віллі інтелектуалів й аристократів, писав сценарії для Голлівуду — звернемося до екранізацій творів Сомерсета Моема:

— «Лист» (1940)
Класика детективного нуару з Бет Девіс розповідає про вбивство і помсту в британській малайській колонії.

— «Вістря бритви» (1946)
Екранізація твору (назва відсилає до «Катха-упанішади»), що описує духовні пошуки та кохання колишнього солдата в міжвоєнну добу.

— «На віллі» (2000)
На початку Другої світової вдова опиняється між кількома вогнями: аристократом, розпусником, начальником фашистської поліції та біженцем.

— «Театр» (2004)
Актриса Джулія втратила здатність до справжніх емоцій, допомогти зможе лише нова «роль» — роман із молодим клерком.

— «Розмальована вуаль» (2006)
Голлівудська версія історії про жінку, вимушену вирушити з чоловіком у вогнище епідемії холери — оригінал Моема сповнений релігійних відсилок та профеміністських роздумів. Відкрити / Коментувати

2022-01-25 20:07:07 В 2014 Даріо Ардженто намагався домовитись із продюсерськими компаніями та навіть запустив краудфандингову кампанію для зйомок екранізації «Піщаної людини» (за новелою Гофмана) з Іггі Попом у головній ролі. Проте фільм так і не був запущений у виробництво.

Зате після десятилітньої паузи режисер повертається з новим джалло «Чорні окуляри», прем'єра якого відбудеться на Берлінському кінофестивалі. Над цим проектом він працював понад 20 років) Відкрити / Коментувати

2022-01-25 20:07:01 Пломінь pinned «Власники найприкольніших українських довколалітературних телеграм-каналів об'єдналися, щоб у вас в стрічці було ще більше тематичного контенту. Ловіть список каналів з книжками, поезією, цитатами з літератури, книгоновинками та іншими тематичними штуками,…» Відкрити / Коментувати

2022-01-24 21:00:02 Власники найприкольніших українських довколалітературних телеграм-каналів об'єдналися, щоб у вас в стрічці було ще більше тематичного контенту. Ловіть список каналів з книжками, поезією, цитатами з літератури, книгоновинками та іншими тематичними штуками, щоб підписуватися й читати:

@plomin — про авантюрне й войовниче в літературі.
@npzbvnkngchtn — авторський канал про новинки, розпродажі та акції, видавничий ринок та книжкові срачі.
@inbookwetrust — людина з хорошою книжкою в руках — ніколи не буде самотньою.
@virsholub — затишна місцина для вашого внутрішнього поета.
@developmentbooks — тут ви знайдете книги з мотивації, психології, фінансів і розвитку бізнесу, лідерства, спілкування та нетворкінгу.

@literature_ua — найкращі цитати з книг, афоризми та вірші українською.
@b00k_thief — цікаве зі світу літератури. У школі цього не розповідали!
@daphniasuggests — відверті рецензії, несподівані спостереження, традиційні добірки, гарячі покупки і десятки прочитанного на рік.
@wobua — найцікавіші анонси книжок, новини, знижки та меми.

@chytomo — найбільше медіа, яке відстежує новини й тренди книговидання в Україні і в світі протягом 12 років і дбає за добрий читацький післясмак.
@melanchyne — щиро про прочитане, роботу в книгарні та навколокнижкове.
@book_hopper — бложик про книги, авторів та книголюбів.
@knyzhkovemore — з великою любов'ю про дитячі книги. Відкрити / Коментувати

2022-01-24 20:51:19 ​​Вперше в літературі саме в творах Е. Т. А. Гофмана з'являється образ механічної людини, що може становити загрозу іншим. Як і багатьох сучасників, Гофмана хвилювало питання автоматизації та зростання присутності техніки в житті людини. Цій темі він присвятив кілька новел, серед яких «Автомати» та «Піщана людина». Поза тим, використовуючи метафору автомата автор також іронізував над усепроникною бюрократією, які присвятив також уваги в своїх карикатурах.

Для сюжету «Піщаної людини» (1816) автор запозичує однойменного фольклорного лиходія для зображення персонажа зловісного алхіміка Коппеліуса, винного в смерті батька головного героя, Натаніеля. За сюжетом, будучи дитиною він таємно проникає до кімнати, де дорослі проводять алхімічні операції, за що його погрожують позбавити очей. Уже дорослий герой закохується в прекрасну дівчину Олімпію, що згодом виявляється насправді автоматом, зробленим за сприяння того самого алхіміка та університетського викладача фізики. Від усвідомлення цього Натаніель божеволіє. Після одужання, здійнявшись на башту з нареченою, він намагається вгледітися в рухомий предмет на землі, діставши з кишені стару підзорну трубу, яку йому колись продав алхімік. Після одного погляду у вічко труби він знову божеволіє та викидається з башти.

У новелі підкреслений символізм зору, сліпого до визначення істинної природи людини, що засновує власні судження на поверхневих оцінках інших. Ця новела прикметна також своєю стилістикою, що однією з перших спирається на принцип виявлення жаху в повсякденному, даючи поштовх цілому жанру, надихаючи По, Лавкрафта та інших нам відомих авторів літератури жахів. Відкрити / Коментувати

2022-01-22 21:39:12 ​​Август Стріндберг (22.I.1849 — 14.V.1912), попри сьогоднішній статус відомого європейського письменника й драматурга, колись через надто пильну увагу до жіночого питання отримав незмивне клеймо жінконенависника. Його «Червона кімната», в якій сатирично зображені богемні кола Стокгольма, вважалася взірцем шведської модерністської літератури. Стріндберг захоплювався філософією К'єркегора та Ніцше, теософією та герметизмом, містицизмом Сведенборга. Проте саме неприхована мізогінія перетворила його на довгі роки на маргінала. Він не знайшов щастя в жодному з трьох шлюбів — двоє з його дружин були акторками й вимагали написання п'єс спеціально для них, до того ж Стріндберг, який проголосив себе «сином служниці й аристократа», був стурбований популяризацією суфражистських ідей. Головним конкурентом для нього був норвезький письменник Генрік Ібсен, апологет рівності чоловіків і жінок у знаменитому «Ляльковому домі». Подейкували навіть, що в Ібсена над столом висів портрет Стріндберга, аби під тиском ворога робота над текстами йшла активніше. Але чи такою однозначною була мізогінія Августа Стріндберга?

Протистояння статей присутнє в багатьох творах Стріндберга. Наприклад, у зображенні старого ізольованого від світу подружжя в «Танцях смерті», або в садомазохістичній еротичній боротьбі лакея Жана та дочки аристократа у «Фрекен Жюлі». У збірці новел із недвозначною назвою «Шлюби» письменник прямим текстом відмовляв жінкам у свободі та рівності в подружньому союзі. Втім, існує теорія, що подібні тези були лише наслідком захоплення алхімією, де ані чоловіче, ані жіноче не є повноцінним началом. Відомо, що під час роботи секретарем Королівської бібліотеки в Стокгольмі, де він вивчав японські та китайські манускрипти, Август Стріндберг зацікавився буддизмом та китайською алхімією. А в 1896-му в період еміграції, в Парижі він ледь не спалив будинок, намагаючись перетворити свинець на золото, що, до речі, фігурує в його п'єсі «На шляху в Дамаск», де за процес трансмутації головному герою вручають дивну винагороду.

У популярній сьогодні п'єсі «Фрекен Жюлі» Стріндберг намагався, на думку літературознавців, зобразити трагічну неминучість загибелі старого світу, що наче прагне падіння та руйнування. Незважаючи на те, що автора прийнято вважати соціалістом, на пізньому етапі творчості, після написання автобіографічного «Інферно», він критикував індустріальне суспільство, позитивізм та протиприродний тріумф слабкості над силою, що для нього включало різні прояви емансипації мас.

Творчість Августа Стріндберга багато в чому можна віднести до містичного символізму, крім того, він випередив зародження експресіонізму. Його захоплення тематикою Смерті, з якою письменник вів постійний «діалог», вплинуло на іншого знаменитого шведа й такого ж невизнаного на батьківщині генія — Інгмара Бергмана.

Кадр з фільму музи Бергмана Лів Ульман — «Фрекен Жюлі» Відкрити / Коментувати

2022-01-21 22:40:49 ​​«Алея жаху» Гільєрмо дель Торо — чергова екранізація колись популярного нуарного роману Вільяма Ліндсея Грешема, котру називають найпохмурішим ретро-трилером за останній час. Фільм розповідає про Стентона (Бредлі Купер) — чоловіка з важким минулим, який намагається відшукати шанс на гідне майбутнє в бродячому карнавалі, де в атмосфері фрік-шоу знайомиться з людьми, що мають небезпечний дар — за допомогою особливих трюків та маніпуляцій «читати» інших. Слідуючи за мрією стати менталістом, він втягує у свої брудні справи новоспечену кохану Моллі (Руні Мара), й все, мабуть, тривало б далі, якби не фатальна жінка-психоаналітик Ліліт (Кейт Бланшетт), котра відкриває для Стентона більш небезпечні та масштабні авантюри.

Необхідно чесно зізнатися в тому, що дель Торо не привніс нічого нового в історію, що вже перенесена на екран у 1947-му Едмундом Гулдінгом. Сучасна «Алея жаху» рясніє по-голлівудськи красивими кадрами, чудовими костюмами та неймовірними деталями (до того ж окремо слід подякувати навіть не за зірковий каст першого плану, а за присутність Рона Перлмана та Тоні Колетт), що створює враження грандіозної, але не надто живої стилізації. Оригінальний роман був опублікований 1946-го — це дослідження світу шахраїв і маргіналів, на яке Грешема надихнув його товариш по службі, колишній працівник карнавалу, під час громадянської війни в Іспанії, куди письменник вирушив добровольцем. Книга, кожен розділ з якої представлена окремою картою Таро (вони фігурують і у фільмі дель Торо), швидко стала популярною. Згодом роман, спочатку сприйнятий як бульварний, відзначали за наслідування традиціям Достоєвського й за притчу про падіння американських ідеалів. Стрічка Гулдінга, своєю чергою, не вважається класичним нуаром, проте відступи від вимог кодексу Гейза дозволили їй через роки отримати статус культової.

Можна пояснити актуальність і сміливість і роману, і першої екранізації необхідністю показати майбутні зміни лицемірного 20-го століття, убогість життя низів після Великої депресії та в період Другої світової. Проте яка мета стояла перед Гільєрмо дель Торо для зйомок «Алеї жаху», крім створення ретро-картинки? Адже в сучасній версії зовсім немає жодних переосмислень та приємних доповнень жанру чи наративу, окрім кількох недоречних кривавих сцен, які лише нагадують нам про те, хто є режисером стрічки — сюди слід включити й очевидну відсилку до «Багряного піку» ближче до фіналу.

Тут треба згадати про те, що Гільєрмо дель Торо, насправді ніколи й не був першокласним оповідачем, враховуючи те, наскільки більш об'ємними і насиченими в порівнянні з кіноверсіями від нього, є першоджерела, які він використав: наприклад, сповнені міфологічних референсів твори Артура Мекена або дотепні комікси та графічні новели Майка Міньйоли. Тому доводиться задовольнятися малим — вмінням дель Торо працювати зі стилістикою, й ось тут похмурий потенціал «Алеї жаху» розкривається, мабуть, на повну силу. Відкрити / Коментувати

2022-01-19 21:44:56 ​​У згадках про одного з творців weird fiction Едгара Аллана По, крім його темних літературних експериментів та непробудного пияцтва, рідко йдеться про політичні погляди критика та письменника. А якщо про них і говорять, то обов'язково додають щось про аморальність та ексцентричність По, які, ймовірно, мали місце, проте його огиду до джефферсонівських ідеалів демократії не можна ігнорувати під час аналізу його творчості.

Існує ряд творів, де Едгар Аллан По недвозначно відгукується щодо теорії соціальної рівноправності та її послідовників. Наприклад, в оповіданні «Mellonta tauta» присутня гучна й провокативна фраза про те, що «демократія є чудовою формою правління — для собак», а в сатиричній «Розмові з мумією» померлий єгипетський аристократ розповідає про те, що в Єгипті «в незапам'ятні часи було щось подібне», а скінчилося все «мерзенною і нестерпною» деспотією, де «ім'я узурпатору було — натовп». На думку деяких критиків, його «Вільям Вільсон» змальовує не тільки ірраціональну тривогу перед конформізмом і втратою індивідуальності, але є прямою алюзією на протистояння вігів і демократів. Дослідники біографії По вказують на те, що його батько мав ірландське коріння, а мати приїхала в ранньому дитинстві з Великобританії, крім того, сам письменник згодом неодноразово стверджував власний «вірджинський характер», в якому відсутня англофобія, що тоді активно прокидалася в американцях. І це при тому, що саме Едгар Аллан По, як критик та автор, сприяв створенню американської літератури та боротьбі зі сліпим наслідуванням європейських художніх тенденцій.

Попри те, що роботи По випередили жанр наукової фантастики, він скептично ставився до технічного прогресу, як і до романтичного оптимізму щодо майбутнього цивілізації, писав про те, як фабриками було «спотворено прекрасне обличчя Землі». Чи не замислювалися ви про те, що витончені декадентські горрори та криваві казки По, зокрема, відображали страх та ностальгічні настрої американців тієї епохи, що зіткнулися зі стрімкою урбанізацією, індустріалізацією та новими суспільними ідеалами? Відкрити / Коментувати

2022-01-18 21:54:57 Можливо, більше за інші види мистецтва саме музика здатна висловити переживання, пов'язані з війною. Попри те, що протягом століть сприйняття військових дій народами й інтелектуалами змінювалося, як і сама концепція війни, марші та гімни, ораторії й симфонічні поеми використовувалися для апології патріотизму й хоробрості.

Про класичну музику, що лишається актуальною і в наш неспокійний час:
https://plomin.club/war-and-classical-music/ Відкрити / Коментувати

2022-01-16 21:28:02 ​​В шістдесятих у країнах Варшавського договору прокотилася хвиля самоспалень на знак протесту проти тоталітаризму. Навіть за залізну завісу доходили короткі зведення про самоспалення буддистів у Південному В'єтнамі в 1963 та до яких суспільних змін це призвело. Найбільше ми знаємо про чеського студента Яна Палаха (11.VIII.1948—19.I.1969), що став символом спротиву радянської окупації Чехословаччини за свій символічний вчинок 16 січня 1969 на Вацлавській площі в Празі. З криком «Хай живе вільна Україна!» на Хрещатику під час святкування річниці жовтневого перевороту самоспалення вчинив упівець Василь Макух (14.XI.1927—5.XI.1968). На Варшавському стадіоні Ришард Сівець (7.ІІІ.1909—12.ІХ.1968) вчинив самоспалення за знак протесту проти вторгнення до Чехословаччини, хоча розголос унеможливили силові структури. В СРСР ці акти самопожертви замовчувалися та дискредитувалися, хоча відбулося кілька десятків подібних протестів. Пропонуємо згадати кілька фільмів про ці події:

— «Ян Палах», реж. Роберт Седлачек (2018)
Біографічна картина, що описує останні шість місяців із життя Яна Палаха та як він наважився на самоспалення.

— «Почуйте мій крик», реж. Мацей Дриґас (1991)
Перші документальні кадри звели воєдино картину того, що відбулося на стадіоні у Варшаві в 1968 році з коментарями свідків. Адже всі плівки, саморобні листівки та навіть лист дружині з поясненням свого вчинку Ришардом Сівцем, були вилучені КДБ та засекречені.

— «Неопалима купина», реж. Агнєшка Голланд (2013)
Міні-серіал від HBO розповідає історію боротьби родини, активістів і правозахисників за пам'ять та пошану до символічної жертви Яна Палаха. Відкрити / Коментувати