Українська поезія📖

2022-05-05 15:08:40 тримайся за вітер мій любий тримайся за вітер
усю нашу марну наскрізність нарешті віджито
відлюблено цноту тож нині у гречку у жито
тримайся за вітер мій любий тримайся за вітер

тримайся за ріки мій любий тримайся за ріки
ми наші одвіку ми наші одвіку й довіку
таких вже було нескінченно багато без ліку
тримайся за ріки мій любий тримайся за ріки

тримайся мій любий за струни тримайся за струни
десь голос подівсь що його ми заледве відлуння
пливімо потоком небес золоті і бездумні
за струни тримайся мій любий тримайся за струни

є я і є ти а є дещо стократно світліше
цей час не згубив мене тільки легенько потішив
цей час не змолов мене тільки я стала певніша
тримайся за тишу мій любий тримайся за тишу

ми доти і доки ми стани і рани і квіти
з долонь ми добудем вогонь в нас народяться діти
ми вільні втрачати й утрачене знову ловити
тримайся за вітер мій любий тримайся за вітер

Ірина Шувалова Відкрити / Коментувати

2022-05-02 13:28:21 #римоване
ПОЧАТОК

початок травня. холоду на всіх
іще достатньо: віскі й кока-кола.
земля в болоті, славі та красі.
в ці вечори мовчиться, як ніколи.
в ці вечори гуляється довкіл.
а – ні, то й ні: сумується і п'ється.
в цю пору серце тихо й ніжно б'ється.
а довгі ночі вогкі і глевкі.

коли б не вірші, жив би як панич:
голився вранці, ввечері молився,
кохав селянок, мав якісь лани,
і ні за що б в собі не помилився.
а так – безсоння. кілька рим і хміль.
заплющиш очі – літери, та й годі.
лишень заграва мариться на сході:
це сонце вірша сходить десь в умі.

травнева тиша. спокій надворі.
сусідські діти плачуть за стіною.
в іконах вікон світять три зорі –
лиш три зорі між Господом і мною.
у цілім світі тільки я не сплю.
Господь і діти – мимо рахівниці.
а решта спить. і їм щоночі сниться,
що вже ніколи я тебе люблю.

Сергій Татчин Відкрити / Коментувати

2022-04-29 18:23:15 Я потім розповім: там яблуня росла
і квітла - аж на всю світилася господу.
Летіла в небі смерть і падала у воду,
а вітер все котив пелюстки по столах.

Бо квітень - то шрапнель.
І тихий у домах
дрібненький чорний люд, наляканий, та впертий.
Я чую: ти береш домівки наші, смерте,
і струшуєш в руці, немов торішній мак.

Там спокій був, як мед, що перегус і згірк,
і пес ішов до рук, і рухалась планета.
Але звучав метал крізь довгу ноту меду,
але торкала тінь обличчя дорогі.

Я там іще стою. Уже не всі живі.
Таких скупих зозуль ще зроду не було в нас:
кують нам рік чи два.
І в грудях все холоне,
як срібло на траві.
Я потім розповім.

Катерина Калитко Відкрити / Коментувати

2022-04-27 10:20:44 з кожним днем війни
мій тривожний рюкзак
ставав усе легшим
спершу я виклала з нього їжу,
лишивши тільки воду
і калорійний батончик
скільки там людина потребує,
щоб дотягнути до безпеки
потім переглянула одяг:
ніякої спідньої білизни,
ніякої зміни,
крім запасних шкарпеток
якнайтеплішу куртку,
якнайзручніші черевики,
тільки універсальні речі,
в яких можна бігти, впасти,
лежати в пилюці
на холодній підлозі підвалу
в незрозумілих умовах
ніж замінила на більший
сокиру вийняла,
поклала біля ліжка
яка не яка зброя під рукою
книжку замінила на зошит,
і так нічого не заходить,
крім свого.
папір придатний на різне
документи поклала, виклала,
заховала в потаємну кишеню
сама собі доказ свого існування
сама собі документ про освіту,
свідоцтво про стосунки,
сама собі право власності на дім,
у якому тривожний рюкзак
далеко не кожен встигає зібрати
далеко не кожен - забрати

а виявилося, що навіть ключі
не потрібні

Галина Крук Відкрити / Коментувати

2022-04-24 09:20:32 Так казав мені, мілкому, євангеліст-священик:
За концептом, або за догаматами книг священних
Божий Cин після страти у пекло саме втрапляє,
І ламає систему, пускаючи всіх до раю.

Ця легенда у Нього давно викликає втому,
Це неначе гастролі – дві тисячі літ потому
З благодатним вогнем Він спускається в ніч у пекло.

А у пеклі на вулицях точиться бій запекло,
А у пеклі – зґвалтовані діти та ями Бучі,
Мертві котики, коні опалені, дріт колючий,
Чорні хати, квартири залишені, крик сирени,
Кожен голос повторює – Господи, глянь на мене –
Чи не бачиш, іде Сатана із нечистим знаком,
По слідах його кров проростає червоним маком,
Він не знає любові, він хоче усіх нас зжерти,
Як Ти смертію смерть подолаєш у царстві смерті?
Як Ти волю даси тим, що вже народились вільні?

І підійдуть до нього солдати, і всі цивільні,
Молоді і старі, і маленькі, і нерожденні.
Всі, що стільки трималися у вогняній Геєні,
І спитають: скажи нам чітко, як Символ Віри –
Ти ж казав, що нема випробовувань вище міри,
Що обмежено біль, який кожен із нас сприймає,
Але ось Маріуполь, і міри йому немає.
Але висохли очі, якими на рай глядіти!

Він заплаче і скаже – пробачте. Не знаю, діти,
Де Мені взяти стільки любові на цю скорботу.

Він сидітиме з нами під бомбами всю суботу,
І піде лиш в неділю, зранку, на Воскресіння.

І прийде Сатана.

А в кишені його – насіння.
#skladno

Darwin Tremor Відкрити / Коментувати

2022-04-23 17:12:13 січень сік його розсікав
лютий люто збивав із ніг
кров'ю спльовуючи на сніг
він чекав свого березня -
та не знав на якому йому
вдасться втриматись березі
боже що то за календар
за ударом удар
і на серці криваві рубці
дивні такі місяці
гірчень чи смертень чи горень
так що й дерева ростуть
кронами в корінь
а він стільки й не жив
як помирав сповна
та якогось там дня
з ним померла війна
і він знов народився у травні
між трав
ніби й не помирав
просто лежав у траві
просто неба
і під небом усі живі

Мар‘яна Савка Відкрити / Коментувати

2022-04-21 16:53:04 ***
розкажи мені, часе, куди ти вертаєш мене,
і в яку далечінь розтяглись ці розкислі дороги –
в довоєнні часи – там уламки від наших осель,
в повоєнні часи – там палають провини й тривоги.

кожен день, кожна мить тої чорної з люті весни
у печінці сидить, що вона з перегною й намулу.
ми шматки виїдаємо з нашої старовини,
з нас шматки виїдає наше ікласте минуле…

І навіщо слова, паперові вертляві пташки,
так даремно, безглуздо летять перевертом в повітрі,
вони всім набридають нудним ґелґотінням своїм,
хіба дітям в нагоді, хай бавляться в ігри нехитрі…

і чи є хтось живий поміж блудних зацькованих слів?
там пророки, вгодовані цвіллю, й сторожка дрімота,
виють фурії чи то сирени… і навіть чорти
покидають, мокрющі від сліз, своє тихе болото...

від наметів сирих, що живуть в них ходячі мерці,
від червоних зірок, що над спаленим домом палають,
далі й далі уносять цю землю три горді кити,
ближче й ближче зринає новонароджена пам’ять.

Еліна Свенцицька Відкрити / Коментувати

2022-04-20 18:13:09 Опусти косу – нехай з них росте трава.
Пам’ять – це щось просте, як перші слова,
це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд,
щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад.
Відійди тепер – їх уже без сенсу кудись нести,
їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти,
із якої все ще намагаються видертися вони,
їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни.
Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий –
страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій,
напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель –
справжня смерть виносить речі з чужих осель.
Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове?
Їхня кров в підземних ріках тепер пливе.
Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хат
молитвою з уст старечих, лепетом немовлят.
Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг,
як збирати слова прощання із вуст чужих,
як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут,
як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут,
як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими?
Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми.

Катерина Бабкіна Відкрити / Коментувати

2022-04-19 10:51:01 Настя говорить: “Добре, хліб черствий. Не кришиться”.
Чоловік торкається серця: “А шрам залишиться?”
Повідомлення про тривогу та вибух збігаються.
- Не бійся! - каже Настя. - Добрий знак - сусіди кохаються.

Дві стіни, жодного вікна, матрац - таке королівство.
У сусідній квартирі та будинку сталося вбивство.
Настя заварює міцний чай, стікають краплини.
Чоловік у позі ембріона повторює: “Не стало людини”.

Чоловік не може ні крихти хліба, ні води прийняти.
Вибухають мости, прориваються дамби, нищать хати.
Життя між стіною до кімнати та дверима до коридору.
Саме тут ледь вчувається запах свічок та ладану із собору.

Чоловік захлинається у сльозах, але Настя хмуриться:
- Припини, чуєш? Он дроти над будівлями понад вулицею.
Сідай на найвищий і гідно веди великодню чи іншу битву.
Може звідти тобі, Боже, буде краще чути власну молитву?
(с) #лідинірими

Лідія Рудєва Відкрити / Коментувати

2022-04-18 11:10:13 Як ми будували свої доми?
Коли стоїш під небесами зими,
і небеса розвертаються й відпливають геть,
розумієш, що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть.

Будуй стіни з водоростей і трави,
рий вовчі ями й рови.
Звикай жити разом з усіма день при дні.
Батьківщина – це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.

Клади камінь при камені, будуй свій дім:
на глині, на чорноземі твердім,
вибирай у землі з кишень вугілля й сіль.
Кожен повинен мати дах для поминок і весіль.

Потрібно мати місце, якого буде шкода.
Вода чогось варта, якщо це питна вода.
Коли справді шукаєш винних, то це не ми.
Все життя ми будували свої доми.

Брила до брили, цвях до цвяха, стіна до стіни.
Якщо можеш мене спинити, ну то спини.
Але якщо хочеш, щоби мене тут не було,
доведеться, крім мене, забрати й моє житло.

Поближче до сонця, подалі від пустоти.
Дерева будуть рости, діти будуть рости.
На тютюновому листі виступає роса.
Ми будували так, ніби вивершували небеса.

Мов упорядковували висоту.
Ніби словами наповнювали мову пусту.
Ніби повертали речам імена.
До брили брила, до цвяха цвях, до стіни стіна.

Голос сильним дається для співу, слабким для молитов.
Мова зникає, коли нею не говорять про любов.
Ночі не мають сенсу без темноти.
Світи наді мною, чорне сонце, світи.

Сергій Жадан Відкрити / Коментувати