Українська поезія📖

2022-05-31 10:29:16 * * * *
Стояв отак під вікнами у тиші –
так нерухомо, наче в тишу вмерз…
І чомусь мати з кладовища вийшла
та до причілка прихилила хрест.

Постояла між вікнами і часом.
Під грушею схилилась до стола.
Зітхнула важко. Я не оглядався.
Вона понад причілком і пішла.

А я стояв під вікнами, на межці,
стояв і слухав, з місця не рушав,
як жовті груші гупають о стежку,
як о причілок гупає душа.

Сергій Осока Відкрити / Коментувати

2022-05-30 22:06:20 ***
чому ти, питає, досі про це не пишеш?
невже твою душу досі не розворушило?
думатись стало скупо, говоритися — ще скупіше.
у тебе є ручка, аркуш, кава — сідай, пиши нам.

у тебе є наші перемоги, є навіть наші невдачі —
те, що пізніше перечитається нами й не нами.
у тебе є слово — тож говори нам про все, що бачиш.
нехай це все залишиться на папері принаймні.

розумієш, кажу, я й сама награлася у мовчанку,
так що давай тут без пафосу про ролі митця, борця.
але з чого мені почати, якщо все це не має початку?
і яка має бути крапка, поки це не має кінця?

я не зможу словами ні розрадити, ні зігріти,
не зроблю ніч спокійнішою і світлішим день.
які слова мені підібрати, якщо читатимуть діти?
що написати тим, у кого більше немає дітей?

знищені, покалічені, спотворені і розриті.
невідомо що там попереду, невідомо що там позаду.
я правда не знаю, як про це говорити.
тому не проси писати.
я не знаю, як це писати.

я тебе розумію, каже, я сам це ледве витримую.
думаєш, ці новини мене не випалюють?
але ти говори про це просто — реченнями і римами.
людям потрібні слова.
людям потрібна пам’ять.

зрештою, навіть словами ми б’ємось і молимось.
тому роби те, що можеш. і я буду робити також.
щоб не мовчати ніколи, я говоритиму про це вголос.
допиваю каву, беру ручку,
розгладжую аркуш.

Тетяна Власова Відкрити / Коментувати

2022-05-29 12:24:49 Вітай, замріяний, золотоглавий
На синіх горах… Загадався, спить,
І не тобі, молодшому, горить
Червлених наших днів ясна заграва.

Давно в минулім дні твоєї слави,
І плаче дзвонів стоголоса мідь,
Що вже не вернеться щаслива мить
Твого буяння, цвіту і держави.

Але, мандрівче, тут на пісках стань,
Глянь на химери барокових бань,
На Шеделя білоколонне диво:

Живе життя, і силу ще таїть
Оця гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.

Микола Зеров
Київ з лівого берега, 1923 рік Відкрити / Коментувати

2022-05-28 12:39:31 ***
обгоріла бджола як людина у пошуках дому
там де дому нема де руїни між інших руїн
плачу отже існую бо плач передує усьому
наче крик немовляти живий із живих україн
починається літо некошене просить косити
і волають о пімсту убитих дітей голоси
я німа і німую та прошу і буду просити
порятуй, Милосердний, народ мій веселий спаси
десь садок коло хати зітлів а з криниці - могила
занечищені й води солодкі і щедрі жита
порятуй, Божа Мати, молю Тебе днесь як молила
порятуй людське серце, о Радосте чиста свята
всім скорботним подай крізь загибель і стогін і крики
таємницю благого заступництва знову і знов
хай настане моїй Україні спасіння велике
дай Покрову Свою дай звитягу
дай, Мати, любов
хай у вольному новому краї народяться діти
хай мине ця різня хай почезнуть і відчай і страх
дай нам Радість, Пречиста, щоб ми не забули радіти
щоби ми пам’ятали та вже без отрути в серцях
це не просто війна це не просто жорстока потала
час новий на межі як усе на межі що пече
порятуй, Всеблагий, щоби нам перемога настала
ця війна незагойна та все ж і вона відтече

Маріанна Кіяновська Відкрити / Коментувати

2022-05-26 18:55:08 Пацан із Салтівки, чий будинок згорів
Гілка метро глибша за більшість морів
Ліхтарик у кишені, підземки переповнене нутро
Господь із тобою ночує на станції метро

Дівчинка з ліцею, що прибилася з Нових Домів
Ніхто не зумів тобі сказати і я теж не зумів
Ніхто не пояснив, чому вигорає цей квартал
Але серце твоє дитяче міцніше за метал

Злі і веселі діти харківських підвалів
Діти, що живуть в глибинах метрополітену
Світ, який усе це бачив, посивів і постарів
Але любов - це робота й нам робити цю роботу щоденну

Хай буде тихо, хай місто накриє крилом
Місто заступиться, місто поділиться теплом
Наллє тобі з термосу гарячого чаю свого
Ти теж, коли виростеш, зможеш зігріти його

Дивне знання: розрізняти виходи гармат
Мамчина мобілка, братів старий каремат
Цей метрополітен, який тобі надію дає
Десь глибоко на станції б'ється серце твоє

Злі і веселі діти харківських підвалів
Діти, що живуть в глибинах метрополітену
Світ, який усе це бачив, посивів і постарів
Але любов - це робота й нам робити цю роботу щоденну

Злі і веселі діти харківських підвалів
Діти, що живуть в глибинах метрополітену
Світ, який усе це бачив, посивів і постарів
Але любов - це робота й нам робити цю роботу щоденну

Злі і веселі діти харківських підвалів
Діти, що живуть в глибинах метрополітену
Світ, який усе це бачив, посивів і постарів
Але любов - це робота й нам робити цю роботу щоденну

Жадан і Собаки



Відкрити / Коментувати

2022-05-25 22:12:07 ***
валіза розкрита, як книга життя в провині й спокуті,
тремтять на ниточках білих в повітрі тихі птахи.
скажіть моїй мамі, будь ласка, що я більше не повернуся,
тут, в роздертому просторі, сплуталися шляхи.

асфальтовою дорогою, заклякле в бруді й багнюці,
волочиться серце – нічого, вже майже нормально так.
скажіть моїй мамі, будь ласка, що я більше не повернуся,
тут у грудній клітині зростає пташиний кістяк.

птахами були в дитинстві, і станемо знов птахами,
немає нам еміграцій, і кожна гілка - нічліг,
я більше не повернуся, будь ласка, скажіть моїй мамі,
життя моє замітає сірий донецький сніг.

діагноз – запалення світу. триває вже вісім років.
замість першої квітки виросте гнутий цвях.
життя все коротше й коротше. війна все довше і довше.
паски з донецького снігу ліпимо в хмарних снах.

донецькі сірі сніжинки, грішні стрижені душі
наші сплять на вокзалі, і потяг останній зник
скажіть моїй мамі, будь ласка…прямує до нас майбутнє,
і пахне втраченим домом в руках його білий рушник.

Еліна Свенцицька Відкрити / Коментувати

2022-05-24 11:54:50 Видатний графік Георгій Нарбут 1917 року в Петрограді
починає створювати високомистецький варіант національної
абетки

нема електрики і хліба і держави
якому ще вклонитися провидцю чи пресвітеру
отечество лежить собі двоглаве та іржаве
а ми вчимось писати нашу першу літеру

абетка починається на А
Артерія
Асирія
АптекА
АренА рАн глибокА мов трунА
історія кричить немов АбеткА

відкрите А мов Арф рАхмАннА грА
мов хор кАлік безкрАю ноту тягне
комусь АрАл
комусь Афон-горА
лети ж нАд нАми обгорілий Ангеле

нАш перший нАш голодний птАше нАш
зАкрите А нА шибениць глАголАх
впАде перо як тлінний АдАмАшк
нА Азію що вихололА й голА

кричуще А нАуки тА письмА
як АмбрАзури в аркАх АкАдемій
це Аполлон якого в нАс немА
Або АдАм в розтерзАнім едемі

нема лікарень борошна паперу
універсали розстріли декрети плач амвонів
абетку починаєм ніби еру
вчимось писати спалахи червоні

Юрій Андрухович Відкрити / Коментувати

2022-05-20 10:30:17 Моя прапра, з дому Анастасія
Вовк, у шлюбі – Чайковська, в тамті роки
десь у лісах середніх широт Росії
якось втекла з етапу на Соловки.

Ні, я не знаю, чим вона охоронця
взяла і до яких вдалася афер.
Бабця на щось натякає, соромиться.
Може, убивство? Радше там адюльтер.

Так чи інакше, доньок знайшла. Сутужно
в Києві разом мешкали. Попервах
шили, крутились. Голод, війна, медслужба.
Ну а прапрадід... досі на островах.

Я маю сукню. Сукню із крепдешину синього.
Грубі квіти. І ще дрібні.
Хтозна, коли прапрабабця її пошила.
Десь в п’ятдесяті. Потім. Не знаю, ні.

І я вдягаю не сукню, вдягаю тяглість
болю, характер кепський, а заодно
я ще вдягаю ніжну недосконалість
і передсмертну фразу: “це все – гівно”.

Посаг від зайчика, пам’ять віків дірява.
Я ще вдягаю погляд цей непростий,
коли доконче маю дивитись прямо
і неминуче мушу сяк-так іти.

Йти проти вітру, коли не зігне долу,
йти доки вийду, поки пульсує час
і завелика малозбагненна доля
добре сидить на схудлих моїх плечах.

Ірина Цілик, «Сукня» Відкрити / Коментувати

2022-05-19 12:41:20 вишиванка

за що не візьмешся – вузлів плутанина
заплетені сіті пропущені петлі
між схрещених нитей прошито людину
недбалою стьожкою гладдю чи хрестиком
стежки ніби стяжки затягнуті туго
у мережу що межує з мереживом..

мій боже! мій боже! – кричиш йому в вухо
та будь же уважний чи хоч обережний!
та глухо у бога і хтось безперервно
пряде і гаптує пусту мішковину
а берег далекий манить оберегами
і кожна дорога – тонка павутина

опучками пальців без голки без ножиць
зубами чи нігтями – хто вже як може
невидиму нитку на інші несхожу
виплутує кожен.. ну мало не кожен

кохана
дитинко
ми й в сутінках світу
де поспіхом навхрест прострочено мить
знайдемо свою павутинку зі світла
вона не урветься –
вона задзвенить

Юрій Іздрик Відкрити / Коментувати

2022-05-18 15:42:18 Як замовкнуть усі автомати
і розчуємо врешті весну,
як же спрагло ми будем кохатись,
щоби змити із себе війну,

розчинити її клятий запах
у солоному потові вдвох.
Я по мушках, по зоряним мапах,
вивчу всю, як створив тебе бог.

І коли охолонуть гармати,
як же гаряче буде в ліжках!
До укусів тебе цілуватиму,
щоби стерти із пам'яті жах,

щоб твій стогін злякав порожнечу.
Я тебе перед втомленим сном
обійматиму безкінечно,
а на ранок любитиму знов.

І якщо нас помилує фатум —
пережити цю люту весну,
як же спрагло ми будем кохатись,
щоби змити із себе війну.

6.05.22 (c)
Pavlo Vyshebaba Відкрити / Коментувати