Українська поезія📖

2022-06-12 20:51:06 все належить тобі — і гори і ліс і ця
нижня земля, де море спива з лиця
риси, розмиті сіллю нічною, де
невідворотно дотик зіркий гряде
 
я не знаю де я не знаю ким
я тобі є під небом наскрізь жарким
я простягаю руки прозорі як пам’ять, як
тисяча аркушів, тисяча білих арк
 
по яких легіони літер ідуть
може — спасати, може — творити суть
тих земель що внизу і тих що уже вгорі
поки гарячий місяць не догорів
 
Оксана Луцишина Відкрити / Коментувати

2022-06-11 11:11:39 Не сумуй, дитино, що немає тата,
Мабуть, його в полі стримала розплата.
Він прийде додому, принесе гостинця -
Повні поли маків і перлин для синця.
Не лютуй, що тато не прийшов на свято,
Мабуть, його в полі стримала розплата.
Ти ж хіба не бачив, як вояк-чужинець
Все питав у мене: "Кто он? Украінєц?"
Як я від удару серед хати впала,
Як він бив ногами, як я проклинала.
Не журися, сину, що немає тата,
Мабуть, його в полі стримала розплата.
Виростай, мій сину, будь міцний, як криця.
Виростеш, - скажу я, - де лежить рушниця,
Де лежать набої, де лежить граната.
Не сумуй же, сину, що немає тата.
Щоб не знав спокою окупант-чужинець,
Щоб боявся навіть слова "українець"!

Олександр Олесь, 1918 Відкрити / Коментувати

2022-06-10 09:48:53 Ох, чому ж це серце б’ється молотом,
А уста мої — розквітла китиця?
І чому це полум’ям і золотом
Кожна річ в моїй кімнаті світиться?

Повернувся, хоч тебе й не кликала!
А слідом — весна моя заблукана.
І згорають у вогню великому
Всі закони, що були розлукою.

Знову осінь утікає злякано
Під травневою, рясною зливою:
Перший раз сьогодні я заплакана,
Не сміюся, бо така щаслива я!

Залишайся! Щастя вип’ю келихом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене!
Буде шлях тобі без мене — скeлистим,
А життя моє без тебе — зрадою.

Олена Теліга Відкрити / Коментувати

2022-06-09 15:46:51 *
дослухаємося до всіх звуків
насторожено майже принюхуємося до них як пси

необережний удар дверей звук двигуна стукіт м’яча
об асфальт а тоді постріл у лісі один другий
і відлуння долинає сюди як ляпас

дивно про це писати колись в моїх віршах не було
ні війни ні зброї колись в них гримів грім лютувала
гроза бігли пантери й олені а сьогодні принюхуюся
чи розтав учорашній ранковий дим чорний наче смола
і прислухаюся чи ніхто не плаче

сумно і дивно стільки всього перемінилося
не змінилися тільки стрижі вони й далі вільно собі летять
в’ються у небі в його вишині висвистують і співають
один каже буде дощ другий сміється дощу не буде

падає з дерева ще не достиглий абрикос
знов чути вистріл потроху я забуваю як звучить мир
і як поміж пальцями м’ятою пахне тиша

Bohdana Matiyash Відкрити / Коментувати

2022-06-07 22:23:42 Ви, що, не знаючи мети,
Спиняли стомлені здорового,
Лежіть собі — до неба йти
Ще довго.

І ви, що до небес мости
Своєю окропили кров'ю
Простіть ви нам. Ідемо. Йти
Ще довго.

І піють півні на путі,
І кличуть віковічним зовом.
Забули все. Ідемо. Йти
Ще довго.

Майк Йогансен Відкрити / Коментувати

2022-06-06 16:12:40 Але щось же їх кликало вийти й сіяти в заміноване поле,
значно більше за пам'ять голоду, за прозорі постаті з ночі.
Придивися до рушника: на ньому вишитий голуб,
похиливши голову, виймає з серця
зерно.

Бо коли ти гориш - ти освітлюєш контури дому.
Як букет шляхетних присмаків у витриманому вині,
розкуштуєш тепер гіркоту у хлібі новому:
ось обвуглений трактор, ось тракторист без ніг.

Але ось посіви, пророслі над вирвами - всупереч,
ось рухоме збіжжя, уперте, пружне, живе,
і тягучий обжинковий спів крізь міцно зціплені зуби,
як пекучий проклін, характерницьке самонаведення.

Бо це право вростати, сіяти, задивлятись углиб -
не тваринний страх, що завтра нічого їсти.
Це чорнозем, з якого співають наші загиблі,
глинозем, із якого будують хати та гнізда,
це земля, що разом із тобою в пекельній гарячці дише,
і повільних річок погідні літні дзеркала.

І пливуть за обрій тяжкі кораблі зі збіжжям,
і танцює смерть над кожною з теплих палуб.

Катерина Калитко Відкрити / Коментувати

2022-06-05 14:50:40 * * *

усміхнися – нас знимкує далека літня гроза
зафіксує тебе ще тут, назавжди зі мною
на скелястому виступі біографії,
під дощем, що стіною
обступив нас, закривши дороги вперед і назад.

краще б нас тоді осліпило спалахом блискавки, щоб
ми ніколи не втрапили вийти із того фото.
отак стояли б, взявшись за руки,
серед літа, серед потопу
зЕлені, переконані, що все подальше –
лише фотошоп

зрештою, хто мені заважає, що мені не дає
прокинутись біля тебе якогось літнього ранку –
тільки щоб згадати, як ти дихаєш,
тільки щоб затягнути фіранку,
аби сонце так різко не падало на обличчя твоє

Галина Крук Відкрити / Коментувати

2022-06-04 11:42:20 ***
Боже, не літості — лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
дай стрепіхатий стогнів,
душ смолоскипи розмаяні
між чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
разом пірвемося в лет.
Бач — розсвітається зориво.
Хай і на смерть, а — вперед.
Благословенна хай буде та
куля туга, що разить
плоть, щоб її не марудити
в перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученної
нам на всечас відпусти.

Стус Відкрити / Коментувати

2022-06-03 21:23:42 ...Літо-літо, вилікуй мене.
Вилиняй в спокійні кольори.
Місто, бачиш, чисте і сумне;
ось моє усе, таке складне –
в сутінках дерева і двори,
ось мої кросівки голубі,
кілька пар м’яких шкіряних мешт,
плащ, ключі – такі якісь скарби.
Що із цього хочеш ти собі?
Що із цього зовсім не візьмеш?
Хто не спить – куди тому піти?
Падав дощ, а зараз більше ні.
Над рікою в темряві мости
вигнули напружені хребти,
авт нічних течуть по них вогні.
Де болить – там, значить, ще живе,
з тихих сліз землі найліпша сіль.
Літо-літо, трепетне, нове -
світло з вікон жовте, і пливе
обережне світло звідусіль.

Катерина Бабкіна Відкрити / Коментувати

2022-06-01 14:53:53 на безіменних могилах наших життів
війна висаджує квіти з паперу
цей задушливий цвіт застиглого часу
в якому сторінкам розрізають повіки ножичком смерті

кордони світла й темряви стають пласкою тарілкою сміху
над старенькою казкою про перемогу добра над злом

затишний світе небажані діти твої
втратили здатність чути будь-що крім атональної музики
втратили здатність складати з кубиків лего слово «любов»
втратили здатність дивитись в обличчя майбутньому
порожніми мов будинки батьків очима довіри

довгий мов шлях до безпеки епос свободи
заляпаний кров’ю нової абетки історії
в якій кожне слово доводиться вчити зі словником

а наші роти заповнює тіло землі
яка мов величний звір лежить у пастці сміливості
ваготою своєю притискаючи нам знерухомлені язики
до човна німоти десь поміж скелями марних свідоцтв

я вже бачила десь ці занедбані береги справедливості
я вже бачила десь ці ключі у дзьобах перелітних птахів

01.06.2022

Ія Кива Відкрити / Коментувати