Українська поезія📖

2022-05-17 10:00:45 війна згризає з пальців шкіри слід
лишаючи вологі чорні діри
вогонь і лід чи невогонь і лід
як досвіди яким не йметься віри
душа з війни сама себе не жде
життя без неї вміється і хоче
тож сонце сходить зранку – але де?
тож дощ не йде – лежить біжить хихоче
і дивні тіні давньої трави
горять вві сні як небуття заграви
і скапує волосся з голови
на місиво знешкірене криваве
не бійся плач а неплачам пробач
вони іще не мають дару знати
що в досвідах росте спостерігач -
з прадосвітку барвіночок хрещатий

Маріанна Кіяновська Відкрити / Коментувати

2022-05-16 16:23:36 До війни він не знав, що насправді життя уміщається в дві валізи,
Що лишити домівку доведеться вмить, довго жити деінде, в лізинг.
«Вберегти б лиш кохану й малих дітей. А про себе подбаю потім».
Він не стримував сльози, коли проводжав за кордон своїх рідних на потяг.

До війни він знав, яке щастя — свій дім, бо цілющі і стіни вдома.
А тепер на навчанні з бійцями він, де під вечір — шалена втома.
І вже майже забув: має травму колін і вони, мов на зло, занили.
Все ще мріє вві сні побачити рідних, але сниться порожній Київ.

І сумні блокпости, і спалений танк на узбіччі розбитої траси.
Сьогодні нарешті снилися рідні, одягнені легко, в кафе на трасі.
Був у сина святковий день і за мить мають торт подати.
Та під свічкою в торті чомусь батько бачить дуло свого автомата.

Прокидається він — заніміла рука — розтривожений і у холодному поті.
Пише коханій за мить смс: «Вибач що все відкладав так на потім».
Умить серед ночі світліє екран. Добре, що був телефон без звуку:
«Все встигнемо, любий! Буде нам мир! Ще й поняньчимо наших онуків!»

Олександр Козинець, 2022 Відкрити / Коментувати

2022-05-15 22:53:28 Місто тримають виснажені атланти,
Місто тріщить під вагою недобрих слів.
Бог посилає нам вуличних музикантів,
Сонце у лютому й чорних, мов ром, котів.

Місто вмирає від вибухів і землетрусів,
І проростає в березні – на кістках.
Тут продають питво від змії укусів,
Далі за рогом знімуть вроки і страх.

Страх не вернутись, не втримати цих кордонів,
Страх не знайти в цьому місті себе самих.
Є імена в атоматів, а ще в териконів,
В річки, яка відділятиме нас від них.

Є імена у міста, що гоїть рани,
Отже, живе, отже прокляте і святе.
Бог посилає вершників із туману…
Вершники кажуть: завтра тут щось проросте.

Олена Максименко Відкрити / Коментувати

2022-05-14 23:30:20 Жінка, яка народжує тільки синів,
краще за всіх знає, що таке відпускати.
Скулений біля ніг її білоголовий сніг
віддано підіймає на неї зіниці-кратери.
"Тихо сидіти," - зронить краєчком вуст,
достеменно до кого - не зрозумієш.
Під хутром вгадує кров колючу й нову,
стримується, хоч у горлі шкребеться миша.
Припнуті до серця металеві нитки
розривають на всі чотири сторони світу -
більше їй не належить нічого, за ким
виглядати очі, доки не розвидніється.
Вміє іти малими кроками, але до кінця,
вміє знаходити силу, коли її більше немає.
У кишенях десятки куль дзенькотять,
спіймані на півдорозі до цілі,
та все замало.
Приросла волоссям до неба, і вглиб
поміж мертвого листя вповзає одіж,
тріскає під ногами земля, наче теплий хліб,
солодко так, волого і безтривожно.
Сніг тулиться носом у шию і не дає
вклякнути, висмикує, повертає до тями.
Чорні часи,
коли довіряти не зможеш псові своєму –
доведеться хіба що перетворитись на камінь.
Без ланцюга прив'язаний, завжди побіля ніг.
Відірвала із м'ясом, своєчасно дала свободу.
Відпустила. З усіх залишився тільки сніг.
вилюднілий, нашорошений, незагоєний.

Юлія Мусаковська Відкрити / Коментувати

2022-05-12 13:14:37 збережи в собі те що ніяк не вдається назвати
збережи в собі все що існує як чиста можливість
імена вигорають зникають і назви і дати
розсипається все що здавалось міцним і важливим

збережи в собі вірність на вістрі холодної зради
і густі переливи кольорів на райдузі ока
збережи своє вміння плисти у сріблястих свічадах
і свій дар проростати у мене корінням глибоким

хай там чим обернеться цей світ невловимий мов майя
хай яка не чекає нас пустка поразка чи згуба
збережи в собі те що здається цілком нереальним
збережи це ніщо і воно вбереже тебе люба

Іздрик Відкрити / Коментувати

2022-05-11 22:22:45 «Бога немає», — каже цей чоловік на сповіді
Старається вкласти в слова свої спогади,
Слів ціле море, він тоне у цьому морі без краю
«Бога немає, — повторює він. — Бога немає»
Чоловік у камуфляжі, у забрьоханих берцях
Він говорить про жінку, і він говорить про серце
Голос його тихий, але чути військовий вишкіл
Каже: «Серце її було схоже на книжку
На цю саму, отче, що ви держите у долонях
На обкладинці хрест, вона б замінила його на сонях.
Вона й була, наче сонях — зверху яскрава,
всередині чорне насіння
Все в ній говорило про можливість спасіння
Про реальність любові, про необхідність надії
Про усе, що уже не існує, чи принаймні не діє»
Священник звик говорити: «На все воля божа»
Зараз він відчуває, що так казати не можна
Він довго мовчить, а потім зітхає
«Бога немає, — повторює чоловік. — Бога немає»
Далі він каже: «Її убивали довго, її убивали страшно
Як там написано в книжці — випить до дна ту чашу?
Вона випила, отче, чашу, повну по самі вінця
Чому так багато страждання дісталось одній жінці?
Я бачив її тіло, отче, я бачив її очі, затягнуті сизим димом»
Священник говорить: «Шляхи господні несповідимі»
Чоловік питає: «Отче, що кажуть у вашій книжці про війни?
Ця війна зробила мене жахаюче вільним
Бога немає, отче, і це першопричина свободи
Якщо ви вірите в нього —милосердного, білобородого
Передайте йому каяття, перекажіть, що від мене
Передайте також — я більше не братиму полонених»
Чоловік іде.
Кроки його важкі, замість серця — кривавий згусток.
Священник дивиться в книжку. Всередині пусто

Марина Пономаренко Відкрити / Коментувати

2022-05-10 23:31:21 Ці слова - найніжніші тоді, коли найстрашніше.
Цей рух під землею і спокій вогненний замість.
Маріуполь, вибач, я так мало знала про тебе раніше.
Маріуполь, чуєш, я стільки знаю про тебе зараз.

Знаю про найстійкіших і про найкращих.
Про те, як лякають ворога сила і гордовитість.
Про те, як можна стояти в палючій драконовій пащі.
Про те, як серце може водночас битися і не битись.

Про те, що важливе сьогодні і ще важливіше завтра.
Про тих, хто незламний, хай навіть сильно підбитий.
Маріуполь, чуєш, я стільки хочу тобі сказати.
Маріуполь, вибач,
я не можу нічого зробити.

#віршівійни

Тетяна Власова Відкрити / Коментувати

2022-05-08 18:10:25 З циклу «Нотатки фенолога»

Травень  є  травень.  І  ми  неповторно  живі,  
й  наші  сади  мов  ліси  з  непролазною  тінню.  
Скільки  тепла  подаровано  цьому  камінню,  
світла  —  цим  вікнам,  підземного  тління  —  

                                                       траві?  

Скільки  увімкнуто  в  нас  кольорових  вогнів?  
Травня  несем  на  собі  неспокійну  відзнаку:  
тут,  між  великістю  каменя  й  малістю  злаку,  
чи  не  обернеться  милість  природи  на  гнів?  

Скільки  на  наших  очах  облетіло  кульбаб?  
Що  залишається  —  стебел  пусте  безголів’я?  
Мислячих  стебел  розкішно-густе  пустослів’я?  
Стежмо  за  вітром,  і  промінь  —  мов  поданий  трап.  

Кров  переміниться.  Цвіт  на  каштанах  мине.  
Ми  поспішаємо  жити,  немов  після  мору.  
Може,  у  тім  і  спасіння  —  пізнати  цю  пору,  
ніби  останнє  цвітіння.  Єдине.  Одне.

Андрухович Відкрити / Коментувати

2022-05-07 09:41:33 Я прошу всіх зараз максимально серйозно поставитись до задачі. Те що відбувається в Маріуполі це повний жах, зараз ми працюємо над тим щоб Генеральна Асамблея ООН провела екстрене засідання та були створені умови щоб забрати з Маріуполя ВСІХ.

Ваша задача зараз:
Робити пости і відео по тезам і саме просте підписати петицію. Робіть що хочете але на ній має бути хоча б 1 000 000 підписів. Просіть друзів, блогерів, знайомих - всіх.
Просто перекидайте їм це повідомлення.

Те, що відбувається в нашій країні - це справжній геноцид Українського Народу, який уже визнала низка світових лідерів. Немає сумнівів, що згодом визнає весь цивілізований світ.

Особлива страшна ситуація склалась в Маріуполі. Цивільне населення, та військові, які захищають місто, переживають жахливі, абсолютно нелюдські умови. Немає продуктів харчування, медикаментів, засобів гігієни та засобів індивідуального захисту. Поранені вмирають в страшних муках без знеболюваного, з гангренами та гниючими ранами.

Незважаючи ні на що, українські військові продовжують боронити останній форпост - завод «Азовсталь». Вони б сміливо могли стати героями будь-якого фантастичного кіно. Але вони герої реальності - нашої української реальності.

Час на «Азовсталі» йде на лічені години, окупанти частково прорвались на територію заводу, не припиняють обстрілювати укриття і штурмувати позиції українських воїнів. Кожна хвилина зволікання може вартувати величезних втрат з боку всіх, хто знайшов укриття на території заводу.

Ми закликаємо Організацію Об’єднаних Націй, Генерального секретаря ООН, а також регіональних лідерів з усього світу, розпочати негайну процедуру «extraction». Це означає евакуацію всіх цивільних, всіх поранених, тіл загиблих та всіх військовослужбовців України із заблокованого Маріуполя.

Заклик підписати петицію https://www.change.org/p/save-mariupol-71185d02-b260-4525-91ef-7f46add880c7 Відкрити / Коментувати

2022-05-06 14:51:08 Чари ночі

Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п'яні.

Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі...
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухі й нечулі…"
………………………………………..
Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!"

Олександр Олесь Відкрити / Коментувати