Танці з дикобразами

2022-06-13 12:06:25 ​Ми глибоко дихотомічні створіння, а значить - дилематичні: хилитаємось між природнім і соціальним, між еросом і танатосом, між любов’ю та ненавистю, між ліво і право, між справедливістю і легкістю, між небом і землею… між почуттями і думками. Відрізняємось від тварин тим, що вміємо думати. Від штучного інтелекту - бо вміємо відчувати тілом і проживати емоції. Але як поєднати ці дві непоєднувані крайності? Іноді здається, що краще позбутись якоїсь із них.

Наприклад перестати думати і жити простим щасливим життям. Світ такий непередбачуваний, тож краще відмовитись від привілеїв планувати, нести відповідальність та аналізувати те, що не налазить на голову. Просто жити і зустрічати те, що приносить життя, ні на що не впливаючи.

Або перестати відчувати, бо це приносить біль - як тілесний так і душевний. Хочеться відключитись від зовнішніх впливів і зануритись в раціональне, де все логічно і зрозуміло. Є причина - є наслідок, а ще є вихідні умови та формули, з яких можна обирати, а рішення призводить до відповіді, потрібно лише слідкувати за цифрами і не втрачати ниточку роздумів.

Та, на жаль, чи на щастя, творцем чи творчинею не закладено в нас опції відключення тої чи іншої схеми. Тож мусимо навчитись використовувати обидві - одночасно-поперемінно.

Навчитись слухати, що відбувається в тілі - тілесні відчуття перекладати мовою емоцій, відсилаючи послання до розуму аби змогти їх назвати.

Навчитись приймати тілесність, як непоборне і знаходити у голові, серед багатьох рішень те, яке допоможе вгамувати поточний дискомфорт названого (біль, страх, горе, роздратування…)

Навчитись перекладати раціональні стратегії винайдені розумом тілесною мовою і відправляти повідомлення, зрозумілими тілу чином, аби тамувати викид одних хімічних речовин, і спровокувати надходження інших.

Навчитись чути тілом повідомлення, що надійшли від раціо і довіряти їм, пробуючи втілити їх в життя та відправляючи зворотній відгук, щоби скорегувати “призначення”.

Навчитись підтримувати постійний обмін між тілом і розумом, довіряти собі і вірити, що попри тимчасові невдачі все владнається - зв’язок буде налагоджено, стратегії спрацюють, полегшення настане, прогрес буде відчутний.

Не розриватись обираючи МІЖ свідомістю (раціональною) і присутністю (тілесною). А бути ВОДНОЧАС свідомими і присутніми, схоже в цьому і є наша фішка як унікального виду

#як_це_працює #роздуми #усвідомленість #емоції #тілесне #полярності Відкрити / Коментувати

2022-06-10 09:02:03 ​До стрічки повертаються п'ятничні цитати! Сподіваюсь вони додають трохи яскравості у ваш тиждень

Сьогодні дещо провокативна цитата від Маршала Розенберга, психолога, медіатора, педагога, засновника методу Ненасильницького спілкування (ННС). У нього є всілякі, тож іще буде.

Цитата про те, що ми можемо суттєво покращити своє життя, якщо навчимось правильно виражати наші потреби і відмовимось бути "хорошими". Хорошими - це відповідними якимось стандартам. Протягом життя, та й по смерті у книгах, Маршал говорив про те, що не існує якихось стандартів людяності чи хорошості, що наші потреби часто міняються, що неможливо задовільнити всі потреби одразу, чи лише завдяки одній людині. Але найголовніше: наші потреби - наша відповідальність. Ми маємо вміти їх розпізнавати і чітко озвучувати. Бо як інакше наші близькі чи партнери зможуть зрозуміти чого насправді ми потребуємо?

На цьому каналі, серед іншого, продовжимо вчитись визначати потреби і озвучувати їх.

Запрошуйте друзів і тих, кому це може бути цікаве.

#цитата #nvc #ннс Відкрити / Коментувати

2022-06-06 09:07:00 ​Люди біологічно запрограмовані належати до групи чи спільноти. Ми потребуємо зв’язку із іншими людьми і найгірше, що тільки може з нами статись, це - ізоляція або неприйняття іншими. Ми вже пережили одну ізоляцію, буквальну, через covid-19. Тепер переходимо на наступний рівень.

У мережі нова хвиля дописів про “(не)правильних українців”. Війна змусила вийти за комфортні і звичні нам межі, зруйнувала дбайливо створювані спільноти - сусідські, дружні, професійні. Вона розділила, розкидала Україною, та й світом. Війна продовжує пропонувати неординарні досвіди, в яких ми виконуємо неординарні ролі. Ми зустрічаємо нових людей, з іншого соціального кола, з іншими інтересами та традиціями (навіть в межах України, виявляється є місцеві особливості, що вже казати про життя в інших країнах). І навпаки, ті, з ким ми довгий час мали спільний досвід, тепер ніби віддалились. Хтось із нас виїхав, а хтось залишився, хтось потрапив під обстріли, хтось мешкав на безпечних, а хтось на окупованих територіях, хтось пішов служити, хтось втратив на війні рідних… Ми не знаємо, як нині розмовляти з тими, кого ми раніше добре знали. Чи наші питання не завдадуть їм болю, бо тепер ніби ми розділені - отим самим різним досвідом. Чи їхні питання, не викличуть у нас сором, за те, що нам не так уже й погано жилось…

Вихід за межі комфорту рідко буває приємним, тож перше, що ми бачимо, коли стикаємось із новим - це різницю. Різницю з тими, хто ще не стикнувся із війною й різницю з тими, хто проживав її інакше ніж ми. Те, як ми скористаємось новим знанням про відмінності залежить від нас. Чи ми розширимо свої горизонти і вберемо те нове (безтурботність європейців, біль співгромадян від утрати, пильність тих, хто вижив), що зробить нас сильнішими, чи ми закриємось і вважатимемо світ ворожим, а людей байдужими та підступними.

Представники напрямку Емоційно-фокусована терапія вважають: чим впевненіше люди почуваються у своїй належності до групи, тим легше їм досліджувати інші території та інші традиції. Якщо ми впевнені, що наша сім’я, наш колектив, наші співгромадяни підтримають нас - ми можемо всотувати новий досвід, навіть болючий, і народжувати нові стратегії, стаючи ще ефективнішими. Якщо ж ми боїмось, що нас виключать за недостатню українськість чи за те, що ми не розділили драматичний досвід співвітчизників, то життя може перетворитись на пекло і все нове буде викликати біль.

Погана новина - всі українці, вся сукупність українців ніколи не прийме вас, який би досвід у вас не був - чи ви стали героєм/героїнею на фронті, чи волонтерили 24/7 від початку війни чи виїхали до її початку. Завжди знайдеться хтось, кому ваш досвід здасться не достатньо прийнятним. Бо неможливо бути прийнятими всіма…

Хороша новина - існує певна кількість людей, яка прийме вас без вагань, незалежно від вашого досвіду. Якщо ви відчуваєте напруження думаючи про зустріч із близькими, друзями, колегами, з якими давно не бачились (от мене це, як виявилось, тривожить), спробуйте пригадати, хто прийняв би вас такими які ви є. Це можуть бути рідні (батьки, брати-сестри, колишня дружина чи бойфренд), або досить далекі, та врівноважені і загалом приймаючі люди - сусід по дачі, колега з сусіднього відділу, з якою ви п’єте чай, тренерка із яхтингу, консьєрж в сусідньому будинку… Знаючи що десь є ті, хто точно приймуть, легше повертатись до спілкування з тими, щодо кого у вас немає впевненості. Так крок за кроком, можна знайти тих, хто безумовно приймуть ваш досвід, яким би він не був. Після того, як ви відчуєте прийняття, стане набагато легше відбудовувати - спочатку себе і свою спільноту, а потім і країну.

Незалежно від того, де нас застала війна та що ми робимо всі ці дні, у нас, українців, уже є один спільний досвід на всіх - те життя, що було з нами до 24 лютого, не повернути. Це - суттєва підстава об’єднатись, як на мене…

#роздуми #як_це_працює Відкрити / Коментувати

2022-05-28 09:24:21 ​ВТОМА
Ми всі втомились - волонтери шукати та доставляти, аналітики аналізувати, бійці на передовій битись та долати перешкоди, якими би вони не були (з постачанням, неефективним керівництвом, відсутністю озброєння), і всі ми - від новин (політичних та особистих) та неможливості планувати щось більше як на тиждень. Втомились, бо кінця і краю не видно - жодного натяку. Здається, ми входимо в наступну фазу, де буде мало героїзму й досягнень, та багато рутинних втрат й майже невидимих перемог. Сьогодні я уже не впевнена, чи у нас буде ОСТАТОЧНА ПЕРЕМОГА, чи “перемога-та-й-добре”.

За моїми відчуттями настає черговий етап, що вимагатиме від нас переналаштування фільтрів. Нині, як на мене варто знизити чутливість (в тому числі до горя і небезпеки), але не прибирати її зовсім. Нині ми всі будемо тренувати здатність швидко перемикатись між двома режимами: “безпечно: можна насолоджуватись життям та набиратись ресурсу” і “небезпечно: уважно спостерігати за світом довкола і не робити зайвих рухів”. Тривале і регулярне перемикання між цими режимами тягне додаткові ресурси, тому ми можемо відчувати фонову втому і часом розгубленість.

Мене, наприклад, бісять сирени, вони нагадують про загрозу, що нікуди не зникла, але часом марно (бо ж не прилетіло) відволікають від життя тут і зараз. Кожного разу я маю приймати рішення - це безпека чи небезпека і діяти відповідно. Після цих вагань я гальмую та почуваюсь неефективною. Все частіше нагадую собі про “сина/дочку маминої подруги”, які встигають все - і довоєнні проєкти, і волонтерку, і нові ідеї втілювати. А я… все туплю…

Якось вночі, поки я мучилась куди би ще натиснути, аби підкрутити свою ефективність і підналягти із досягненнями, у в голові прозвучало: “якщо з цієї війни ти вийдеш із достатньо здоровою психікою - це і буде найціннішим твоїм досягненням”. Я аж прокинулась, бо перечепилась через словосполучення “достатньо здорова психіка”, схоже за аналогією з “достатньо хорошою матір’ю/батьками” Віннікота. Довелось визнати, що повністю здоровою напевне звідси не вибратись - буде, що фіксити і проговорювати. Але на серці стало легше: якщо сфокусуватись на збереженні власної притомності, то недовиконані завдання перестають так заважати.

Коли я туплю, чи коли не маю сил щоби взятись за чергове поставлене мною задання, я згадую цю фразу і даю собі час видихнути, прийняти той факт, що зараз я працюю повільніше, до мене доходить довше і відновлююсь я не так швидко як раніше. Це мине (а може вже ні), але зараз мені треба брати це до уваги і хвалити себе за те, що завершила плановане, хай і не все. Бо попереду багато роботи і нам її робити.

Я планую повертатись до щотижневих дописів на каналі (та ще багато всякого) і буду вдячна за ваші промені підтримки, бо як уже писала вище - часом важко себе зібрати до купи, але вірю що ми з вами впораємось, хай трохи повільнше ніж звикли :)))

#як_це_працює #усвідомленість #роздуми #KyivNewReality Відкрити / Коментувати

2022-04-29 15:09:59 ​Самозахист

Одразу після перших новин з Бородянки та Бучі колега ділився зі мною своїм болем: він відчув, що війна забирає у нього віру в доброту людей. А це те, на чому базується його світогляд і всі новини про звірства російських військ у Бучі, Бородянці, Маріуполі вибивають землю з-під ніг. Так ніби день за днем руйнується фундамент його особистості і від цього паморочиться в голові, як після вибуху.

Я слухала його і згадувала, своє збайдужіння, яке допомагало і допомагає стишувати болючі переживання від війни, аби я могла бути опорою сім’ї і близьким, аби продовжувала жити. Хоча мені все ще здається, що я надто спокійно примаю жахіття війни, ніби це мене не торкається, ніби я не переймаюсь болем інших. Це не так, переймаюсь і дуже боюсь втратити здатність співпереживати. Але не можу дозволити собі горювати нині так сильно, як хочеться.

Та мені на думку спала ось така метафора. Поки ідуть обстріли, потрібно вберегти життя та уникнути поранень критично важливих органів: скрутитись калачиком і прикрити руками шию. Так само, поки неможливо жити звичним життям і щиро реагувати на події (страхом, радістю, обожнюванням чи ненавистю), важливо “сховати”, “прикрити” свої основні цінності, що можуть бути під загрозою у ці дні: відкритість і щирість, пацифізм, віру в справедливість і споглядання, вміння радіти досягненням, творчість… Щоби, коли все закінчиться, можна було поступово повертатися до мирного життя. Бо якщо ми зараз, під “обстрілами” втратимо те, що нас живить, як ми зможемо потім відновити себе, сім’ю, країну? Мусимо сховати їх надійніше і берегти аж до перемоги, але все ж пам'ятати, що вони все ще з нами. Відкрити / Коментувати

2022-04-11 12:07:00 ​Ми всі були дітьми (кінець 2/2)

Як виражати бажання, так щоби тебе не побили і не уникали, як утримувати особисті кордони, як ділитись почуттями, як любити, як безпечно злитись і як горювати. Якщо максимум чого людину вчили - напасти першим, щоби вижити, то що з нею станеться після місяця безрезультатної, виснажливої і принизливої “спецоперації”, яка мала, та не стала переможною? Я не знаю, але можу припустити: зірве дах від фрустрації, захочеться помститись, знищити тих, хто посмів жити інакше і жодного вміння з цим впоратись…

Бажання мститись може виникнути і виникає у кожного, але соціалізовані в "суспільстві чуйних" вмітимуть спрямувати це бажання у конструктивне соціальноприйнятне русло.

Регіон походження чи особливості виховання не знімають відповідальності із злочинців, та на жаль, не дає нам розуміння як виправити ті мільйони дорослих, котрі вже підтримують війну проти України. Однак, можливо, серед іншого стає зрозуміло, що це може статись у будь-якій країні, якщо ми, дорослі, не будемо приділяти достатньо часу опануванню власного емоційного інтелекту та не будемо допомагати нашим дітям розуміти причини та наслідки власної поведінки. Нам дуже хочеться вірити, що ми не такі як вони… Ми й справді не такі, але базова біологічна прошивка у людей одна, а от наші соціально-культурні надбання треба берегти.

Після війни ми не лише маємо відбудувати будинки, дороги й економіку. Ми також маємо колективно переосмислити систему освіти і виховання, як дорослих так і дітей. В тому числі більше уваги приділяти розвитку емоційного інтелекту як основни життєстійкості, гнучкості та асертивності.

P.S. Уже після того, як я написала цей текст, я знайшла інформацію про перехоплені перемовини між солдатами РФ, з яких можна зробити висновки, що ці вбивства і згвалтування були запланованими. Що такою є тактика зокрема ПВК Вагнера та підрозділів кадирівців, котрі зайшли у Бучу вже після регулярних військ РФ, які не вчиняли тих звірств. Не знаю чи має стати нам від того легше, що більшість злочинів таки вчинено спеціально відібраними людьми, а не звичайними солдатами.

#як_це_працює #усвідомленість #почуття #роздуми #діти #виховання Відкрити / Коментувати

2022-04-11 12:06:00 Ми всі були дітьми (початок 1/2)

Ми всі були дітьми - милими і вразливими. Радісними і часом вередливими. А потім ми виросли і виявились по різні сторони - хтось на прицілі, а хтось цілиться (мародерить, ґвалтує і вбиває)

Можемо припустити, що росіяни (вся сукупність народів РФ) - ментально інші, не здатні до співчуття (насправді ні).

Можемо припустити, що до армії взагалі йдуть люди схильні до насильства і всі військові - жорстокі вбивці (насправді не всі).

Можемо припустити, що в Бучі (Маріуполі, Бородянці…) окопались переважно психопати, що від народження не здатні відчувати і співчувати (ми напевне не знаємо, але, мабуть, ні)

А можемо спробувати розглянути більш складну версію: те, як дорослі ставляться до дітей та емоцій, впливає на якість соціальної взаємодії у самому суспільстві.

Не можу пригадати автора досліджень (підозрюю, що це була Маргарет Мід), в якому порівнювались декілька сучасних ізольованих племен: традиції ставлення до дітей та рівень агресії між дорослими. У племенах, де велике значення мала емоційна прив’язаність між дітьми і дорослими, був набагато нижчий рівень агресивності, ніж в тих племенах, де дітей карали і обмежували емоційну прив’язаність. Що з них причина, а що наслідок визначити важко.

Незважаючи на те, що емпатія частково вроджена (немовлята відчувають неспокій коли чують страждання інших, ще до того віку, коли починають усвідомлювати себе), для того, щоби вона вкорінилась, потрібна якісна емоційна взаємодія з дорослими, цілеспрямоване навчання та спостереження за тим, як це роблять дорослі.

У своїй книзі “Емоційний інтелект” Гоулман наводить дослідження Деніела Стерна, який наказував матерям дітей до року залишатись беземоційними на будь-яку дитячу поведінку. Діти спочатку намагались привернути увагу матерів різними способами, а потім просто починали плакати від страху. Бо в дітей закладено потребу мати зв’язок із дорослими, без яких вони не виживуть.

Стерн вважає, що в результаті емоційного налаштування з батьками, у дітей має виникнути відчуття, що інші люди можуть і готові розділити їхні почуття - якими би вони не були: радісними чи сумними. А значить, вони самі вчаться розділяти почуття з іншими, тобто співчувати. Чи можуть цього навчити дорослі, котрі з покоління в покоління живуть у економічно депресивних "глибинках" (звідки до нас тепер їдуть російські солдати), накачуваних пропагандистськими гаслами? Можуть, але це неймовірно складно. Можемо припустити, що велика частина росіян, не лише могла і була у депресії останніми десятиліттями, а й часто зривалась на дітях за будь-які прояви почуттів.

З того, що ми знаємо із досліджень емпатії, в ситуації, коли почуття ігнорують, а може за них і карають, дуже легко завдати шкоди формуванню емоційного інтелекту і, якщо це масове явище, запустити самовідтворюваний цикл продукування емоційно глухих, схильних до насильства людей.

Так склалось, що ми істоти без інстинктів, та ще й живемо у досить складній соціальній взаємодії. Це означає, що нам потрібне поступове і детальне навчання через пояснення та власним прикладом дорослих, щоби опанувати складні норми та правила взаємодії.

Продовження далі Відкрити / Коментувати

2022-04-01 11:27:47 ​ Іноді здається, що доля грає нами, мов кошеня клубком ниток. І неясно як зберігати глузд, коли майбутнє туманне, коли здається, що всесвіт ненавидить тебе і відбирає останні точки опори. “У вас можуть забрати все, крім свободи діяти так, як ви хочете” Віктор Франкл, “Психолог у концтаборі”

У часи непевності і хаосу важливо мати свободу облаштовувати життя по своєму, попри обставини. Мати контрольовану мету, що додає ваги існуванню і допомагає проживати кризу, не втрачаючи глузду. Це не має бути щось складне, але й не надто просте, щоби додавало азарту. Щось, що зараз вам по силах. Можливо, дописати розпочате до війни оповідання, або навчитись працювати без переривання на соцмережі протягом години, чи освоїти нову мову програмування, або регулярно проходити 10 тисяч кроків, чи відмовитись від цукру.

[Виділіть час для себе, поміркуйте, посмакуйте чого б цікавого, приємного і доступного ви хотіли досягти цими тижнями. Запишіть декілька варіантів, оберіть з них один]

Поставити досяжну та цікаву мету й поступово просуватись до її втілення це вже півсправи. Але важливо також оцінити, що відбувається довкола. Чи виють сирени, чи стріляють, чи є вам на що жити, і як ви далеко від дому, чи є поруч хтось, хто підтримає, коли вам складно.

[Складіть список нових обставин: які з них відволікають вас, а які, навпаки, дозволяють побачити в собі щось нове, відкривають перспективи, яких не було до цього. Чи є серед тих обставин такі, що допомагають у досягненні поставленої цілі?]

Але яка користь із наснажуючих обставин і прекрасної мети, якщо ви не в силах рухатись… Що ви зараз відчуваєте: розгубленість, втому, розчарування, страх за своє життя, лють на ворога за скоєне, апатію чи роздратування, що не дозволяє зосередитись. А що ще? Може за першими яскравими почуттями ховаються менш відчутні? Полегшення від того, що Маріуполь стався не з вами, зловтіха через те, що машину вашого хамовитого сусіда розтрощило під час обстрілу, радість, що вчасно купили мішок гречки. Прийміть все, що знайдеться. Воно з вами, тому що воно з вами. Цього достатньо.

[Випишіть неприємні почуття і спробуйте в парі до кожного прописати що потрібно додати у ваше життя, щоби вони зникли. Більше сну, щоби втома пішла. Тиша, щоби прибрати тривогу. Підтримка близьких, щоби знизити страх за майбутнє. Що із написаного ви можете контролювати, а що ні? Чи є якийсь зв’язок цих почуттів із метою, яку ви обрали та обставинами, які наснажують?]

На виході ви маєте:

мету, яка додає відчуття контролю у житті
+
обставини, які заважають, й такі, що сприяють
+
ваші власні почуття які відволікають і дієві способи їх втихомирити

Отже є план - концентрувати увагу довкола мети, сумирно приймати, обставини, на які не можете вплинути і які віддаляють від мети, активно використовувати ті, що сприяють, заважаючи на власні почуття та коригуючи їх доступними вам способами. Хвалячи себе за досягнення і приймаючи поразки - крок за кроком, раз по раз. Знаючи, що "і це мине", а коли мине - ви матимете більше свободи вирішувати свою долю.


#як_це_працює #усвідомленість #вправа Відкрити / Коментувати

2022-03-30 11:48:00 ​У часи війни ми займаємось не тим, чим хотіли би в мирному житті. Але я вірю, що ми повернемось до мирних занять після перемоги. А сьогодні я попрошу вашої допомоги у розповсюдженні інформації про ресурс, створений нами для пошуку тих, з ким через війну втрачено зв'язок:

Якщо ви шукаєте близьких, з якими немає зв'язку або родичів, евакуйованих з гарячих точок на карті України, важливу для вас інформацію ви можете знайти на сайті http://shukau.org.ua

Не знайшли необхідну інформацію? Приходьте знову - дані оновлюємо, як тільки ми отримуємо нову порцію.

Тут зібрано електронні списки евакуйованих з можливістю пошуку, а також фото списків із різних джерел роздрукованих чи написаних від руки. Окрім того, на сайті є перелік локальних груп і чатів, а також інших ресурсів створених для пошуку людей.

Якщо ви вже знайшли своїх рідних чи близких і хочете поділитись джерелом корисної для пошуку інформації, будемо дуже вдячні за координати, списки - все, що може допомогти шукати своїх. Напишіть нам листа через форму, на сайті

Просимо також поширювати інформацію про сайт, бо нейомовірно важливо знайти всіх, з ким урвався зв'язок.

#ShukaU #пошукзниклих #евакуація #ШукаЮ Відкрити / Коментувати

2022-03-22 15:53:44 ​Кажуть 21 дня досить, аби закріпилась нова звичка. Але які звички могли у нас закріпитись в період суцільного метання між пошуками безпеки і втечі від небезпеки? Крім звички бути насторожі, звісно. Все міняється, планувати майже неможливо - це відбирає опору й контроль, а значить упевненість.

Я не психолог і тим більше не спеціалізуюсь на кризових ситуаціях. Все що я можу - це поділитись своїм досвідом, який допомагає мені і ще запропонувати вам адаптувати мій досвід, поклавши його на вашу власну мелодію.

У мене є три опорні точки, що допомагають мені піднятись, якщо я на емоційному дні, і зустрічати щодень із надією та любов’ю до себе. Коли мені боляче, страшно чи гірко, я по-черзі спираюсь на кожну із них, щоби зіп'ястись на ноги:

Вчора - це мої приємні спогади. Я згадую як багато я встигла за останні тижні перед війною. Я тішусь від того, що я зважилась таки сходити на танцювальну вечірку і презентацію збірки вірші, спробувала новий стиль танцю, зустрілась із подругами, а ще подалась на фінансування проєкту… Насолоджуюсь післясмаком рішень, приправлений звуками сирен. Паралельно, звісно, вилазять думки про те, як довго цього всього не буде у поствоєнному житті, або скільки всього із запланованого я не встигла зробити, бо відкладала. Та я вперто тягну себе за косу, як Мюнхаузен, демонструючи собі - я все це зробила вчасно, значить вже вмію приймати доречні рішення, значить зможу і в майбутньому.

Нині - це крок за кроком. Маленькі прості і рутинні дії, які безумовно або умовно (за певних обставин) я контролюю. Окрім побутових справ - готування для сім’ї, прибирання і розбирання старих документів, найкраще із рутинного мені дається продовжувати заняття з іспанської мови у застосунку Дуолінго. По-перше, мені шкода взятого темпу, а по-друге, іноді це круто провітрює голову від новин. Ранковий набір вправ для пресу поки не заходить в мою рутину, хоча двічі за ці 20 з хвостиком днів я його вже зробила (другий раз поки писала цей допис), тож вірю що зможу продовжити, як і танцювальні розминки. Поки що чіпляюсь за те, що не потребує подолання великого спротиву, щось що приваблює і не вимагає великих зусиль. Стратегія “маленьких кроків” повертає мені відчуття контролю за ситуацією, я ніби підтримую ті “м’язи”, які знадобляться потім після перемоги. Так, потім, коли я вернусь до нормального життя, буде “кріпатура”, але в моїх силах зберегти їхню мінімальну здатність зараз.

Завтра - це мої мрії і подекуди фантазії. Плани зараз будувати неможливо. Але я фанатазую і ділюсь фантазіями з близькими - так вони стають яскравішими і ближчими. Сюди, в цю точку опори, я переношу все незавершене в минулому і додаю ще два кілограми тюльпанів, нові поствоєнні ідеї для фотосессій та хореографічні постановки. А ще мрії про Барселону, Львів та Вінницю. Часом смакую роздуми яким буде мій внесок у розбудову України після перемоги: я допомагатиму налагоджувати діалоги.

Згадала нову корисну звичку, яка з’явилась сама собою - не відкладати:

- гуляти, поки є сонце і не звучить сирена;
- їсти, поки не чути вибухів;
- спати, поки є така можливість;
- обійматись і кохатись коли хочеться…

А що у вас нового з'явилось?

З.І. Я потроху повертаюсь до консультацій, тож якщо у вас є потреба і бажання, можемо домовлятись.

#KyivNewReality #як_це_працює #усвідомленість #почуття Відкрити / Коментувати